19  Боже Об’явлення здійснюється одночасно через дії і слова, тісно пов’язані між собою, які взаємно освітлюють одні одних^[1]. Таким чином проявляється особлива «Божа педагогіка^[2]»: Бог відкриває Себе людині поступово, поетапно готуючи її до сприйняття Об’явлення Себе Самого, аж до повноти Об’явлення в Особі й ділі Воплоченого Слова – Ісуса Христа: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким створив віки» (Євр. 1, 1-2). У всій повноті Бог об’являє Себе тільки у своєму воплоченому Слові, яке було споконвіку (пор. Йо. 1, 1), – Ісусі Христі, в якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9).

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 2.

^[2] Катехизм Католицької Церкви, 53.

26     З-поміж людей, які «шукали Бога, чи, може, навпомацки не знайдуть його» (Ді. 17, 27), Бог об’являє Себе Аврааму і покликає його стати батьком усіх віруючих, даючи обітницю потомства і землі. Цю обітницю Бог підтверджує, даруючи Авраамові сина Ісаака, а цьому – Якова. Тому, являючись Мойсеєві в палаючому кущі, щоб покликати його вивести Його народ з Єгипту – дому неволі, Сущий Бог об’являє себе «Богом Авраама, Ісаака і Якова» (пор. Вих. 3, 15), «Богом батьків наших» (Втор. 26, 7). Переводячи ізраїльський народ через Червоне море, даруючи йому свої заповіді на горі Синай та вводячи його в Обіцяну землю, Бог показує, що Він не тільки входить в історію свого народу, але й кличе його до повноти життя в Ньому: «Я ходитиму проміж вас і буду вашим Богом, а ви будете Моїм народом» (Лев. 26, 12). Давидові, який бажав побудувати Йому дім, тобто храм, Бог обіцяє, що Сам збудує йому «дім», тобто виведе з його лона потомство – Месію, царство якого існуватиме повіки (пор. 2 Сам. 7, 11-16). Здійснення цієї обітниці Церква бачить в Ісусі Христі: «І Господь Бог дасть Йому престол Давида, Його батька, і Він царюватиме над домом Якова повіки, й царюванню Його не буде кінця» (Лк. 1, 32-33).

56     Святими Отцями Церква називає і визнає тих, які проповідували Євангеліє в істинності вчення та святості життя. Тому й звіщали Благу Вість силою Святого Духа – Духа істини, стаючи для Церкви Отцями віри й уподібнюючись до апостола Павла, який сказав: «Хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15-16).

67     Першим середовищем передавання віри є сім’я. Батьки виховують у вірі своїх дітей прикладом життя і словом молитви. Вони навчають дітей Євангелія і свідчать його своїм життям, стаючи для них першими катехитами. По-християнськи виховуючи дітей, батьки створюють у сім’ї особливу атмосферу спільної молитви перед іконами, святкування неділь і свят.

68     Діти уже змалечку входять у духовне життя, збудоване на молитві, слуханні Слова Божого і прийнятті Святого Причастя. Доростаючи до зрілого віку, діти з допомогою батьків зростають у благодаті таїнства Хрещення, вчаться перемагати зло і творити добро. Отримана від батьків спадщина віри є для дітей запорукою вічного життя. Для дозрівання дитини у вірі велике значення має побожне життя хресних батьків і членів родини. Християнські родинні звичаї прищеплюють дітям християнський погляд на народження і смерть людини, створення сім’ї та сімейні взаємини, розвивають почуття приналежності до церковної спільноти і свого народу.

169   З Месією народ пов’язував прихід обіцяного Царства, яке уявляв здебільшого земною державою народу Божого. Тому Господь Бог через своїх пророків підносив народ Духом Святим до якісно вищого рівня завіту, названого «новим». Обітницю дарування такого завіту Бог передав через пророка Єремію: «Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і Я створю з домом Ізраїля і з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який Я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – Мій завіт! – вони його зламали, хоч Я був їхнім Владикою, – слово Господнє […]. Вкладу закон Мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж Моїм народом» (Єр. 31, 31-33). А через пророка Єзекиїла Бог сповістив: «Я дам їм одне серце й вкладу в них новий дух, Я вийму з їхнього тіла камінне серце й дам їм серце тілесне, щоб вони за Моїми заповідями ходили та Моїх законів пильнували і їх виконували» (Єз. 11, 19-20).

418   Церква охрещує дорослих і дітей, щоб увести їх у нове життя в Христі. Церква хрестить дітей – носіїв Божого образу, щоб вони отримали благодать богоуподібнення. Разом із даром життя святе таїнство Хрещення, до якого батьки приносять свою дитину, є найціннішим даром, котрий вони можуть їй дати. Коли звершується Хрещення дітей, то віру в Христа від їхнього імені висловлює церковна спільнота, представлена хресними батьками. Вони разом із батьком та матір’ю беруть на себе відповідальність перед Богом і Церквою за християнське виховання дитини, за те, щоб у церковній спільноті вона зростала у вірі, благочесті й пізнанні Бога. Хресними батьками як дітей, так і дорослих можуть бути тільки вірні, віра та спосіб життя яких може послужити похресникові зразком для наслідування. Духовний зв’язок між хресними батьками і похресником триває протягом усього життя. Хрещення дитини не є насильством над нею, бо як батьки чи вихователі годують чи навчають дитину задля її добра, так само і віруючі батьки, приводячи її до таїнства Хрещення, відкривають для неї життя у Бозі.

419 Обряд Хрещення розпочинається з Чину оглашення – приготування людини до Хрещення. У вступній молитві з покладанням руки священика на оглашенного Церква бере його під свою опіку, щоб він «сподобився прибігнути до святого імені Божого і під покровом крил Його схоронитися^[1]». Відтак молитвами та екзорцизмами, або заборонами, Церква огороджує оглашенного від впливу сатани. Оглашенний тоді прилюдно, особисто або через хресних батьків, відрікається сатани та його діл і з’єднується з Христом-Спасителем. На знак з’єднання з Христом він під час проголошення Символу віри переходить від притвору (символу світу) до середини храму (символу Христової Церкви).

^[1] Требник, Чин оглашення перед Хрещенням, Молитва над оглашенним.

442   У Євхаристії Христос дарує нам участь у Його боголюдському житті з милостивої любові, а не через наші заслуги. Найвищим виявом цієї любові є кривава жертва Христа на Голготі, спомином якої є літургійна безкровна жертва – Євхаристія. «Знайте, що не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені від вашого життя суєтного, яке ви прийняли від батьків ваших, а дорогоцінною кров’ю Христа, непорочного й чистого ягняти» (1 Пт. 1, 18-19).

518   Чин похорону дітей несе слова потіхи для батьків і віру, що Бог прийняв дитину до Себе. Цей Чин не містить молитов за прощення гріхів, оскільки дитина їх ще не має і є невинною, як був невинним до гріхопадіння сотворений Богом Адам.

578   Християнські батьки у таїнстві Хрещення дають своїм новонародженим дітям переважно імена християнських святих. У наданні імені встановлюється духовний зв’язок між святим і людиною, яка отримує його ім’я. За давнім церковним звичаєм, діти отримують ім’я того святого, у день якого вони народилися.

654   Помешкання християнської сім’ї є місцем спілкування членів сім’ї в любові з Богом і між собою. Сім’я є спільнотою любові, яку святий апостол Павло часто називає «домашньою церквою» (див. Рм. 16, 5; 1 Кр. 16, 19; Кл. 4, 15). У ній чоловік і жінка, батьки і діти священнодіють, тобто звершують богослужіння в служінні одне одному. З домівки людина виносить головні духовні надбання: знання Бога, пошану до батьків, до батьківського дому, до Церкви і своєї Батьківщини.

656   «Домашня церква» є малою спільнотою, з’єднаною кровними і духовними узами. Вона входить у велику Божу родину – Вселенську Церкву, яка об’єднує в одну християнську сім’ю всіх тих, що від Бога народилися і тому є братами і сестрами. Сім’я як «мала церква» є першою клітиною християнської спільноти, бо їй притаманні три найголовніші служіння Вселенської Церкви – благовістування, молитва та свідчення життям. Це означає, що батьки є першими благовісниками Слова й вихователями своїх дітей; сім’я є молитовною спільнотою, яка спілкується з Богом у щоденному житті; сім’я покликана, будуючи нові взаємини з ближніми на основі євангельської любові, стати школою суспільної солідарності.

658   У значущі хвилини сімейного життя батьки благословляють дітей іконами: іконою Христа – перед їхнім відходом на навчання або до війська, іконою Богородиці – перед одруженням. Сім’я перед іконами спільно молиться та зростає в благочесті. На покутті зберігаються головні християнські книги: Святе Письмо, молитовник і катехизм.

659   Сім’я як благословенна спільнота зростає у спілкуванні подругів з Богом і між собою, тобто в молитві. Облаштувавши в домівці місце для молитви (покуття), сім’я відводить для молитви також і свій час. За християнською традицією сім’я молиться вранці та ввечері, перед трапезою і після неї. Щоденні молитви з Часослова (молитовника) є початковим молитовним правилом сім’ї. Діти під час родинної молитви вчаться молитися разом із батьками: вони слухають щоденні молитви й поступово вивчають їх. Зростаючи в спільній молитві, члени родини долають спокуси взаємного відчуження й самолюбства. Родинна молитва запобігає сімейним сваркам і розлученням, конфліктам між поколіннями, вчить миритися і пробачати.

660   Родина молиться за батьків і членів родини (живих та померлих), за добре виховання та вишкіл дітей, за духовні й матеріальні блага, за свою земну Вітчизну та за Боже благословення на кожен день і в особливо важливих потребах, щоб таким чином у домашній церкві звершувалася «безнастанна молитва» (пор. 1 Сл. 5, 17).

664   Щоденне читання в сім’ї Святого Письма, особливо Нового Завіту, має органічно поєднуватися з проказуванням щоденних молитов. Адже в молитві ми звертаємось до Бога, а в Святому Письмі Бог промовляє до нас. Слово Боже допомагає батькам виховувати своїх дітей, а дітям – шанувати батьків. Зрозумівши це, сім’я горнутиметься до Святого Письма як до найкращого свого порадника.

800   Молитва – це розмова з Богом, яку розпочинаємо не ми, а Бог. Він постійно промовляє до нас через Свого Сина (пор. Євр. 1, 1), хоч ми не відразу це зауважуємо. Коли батьки, схиляючись над колискою, розмовляють із немовлям, то спочатку воно ще не розуміє значення слів. З часом дитя почне його розуміти й намагатиметься наслідувати почуті звуки. Так дитина навчиться говорити. Однак цього не сталося б, якби батьки першими не заговорили з дитиною.

827   Духовне отцівство в Церкві випливає з життя Пресвятої Тройці. У Пресвятій Тройці Отець є джерелом родження Сина та ісходження Святого Духа. Отець подає людині вічне життя через Свого Єдинородного Сина у Святому Духові. Так і християнин, народжений у лоні Церкви з висоти (пор. Йо. 3, 7), з води й Духа (пор. Йо. 3, 5), покликаний передавати божественне життя проповіддю та свідченням. На цьому наголошує й Апостол народів, звертаючись до Корінтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15).

865   Особлива відповідальність за християнське статеве виховання лежить на батьках дитини. Саме вони покликані бути лагідними і второпними провідниками на дорозі відкриття дитиною Божого дару статевості в ній, розкриваючи його зміст і значення відповідно до віку, потреб і глибини питань, які непокоять дитину. Церква і суспільство повинні допомагати батькам у здійсненні їхнього покликання, проте не можуть повноцінно їх у цьому замінити.

872 У народженні та вихованні дітей чоловік і жінка є «співпрацівниками Божої любові», що й визначає відповідальне батьківство подружжя. Особлива відповідальність подружжя проявляється в плануванні народжуваності, яке пов’язане зі спроможністю батьків надати дітям гідне виховання, забезпечивши їхній належний фізичний та духовний розвиток. Тому буває і так, що чоловік і дружина вирішують тимчасово відкласти народження дітей. Однак таке рішення не має ґрунтуватися на егоїзмі та споживацьких мотивах: воно не повино взагалі вилучати дітонародження як одне із засадничих благ подружнього життя, тобто не повинен ставати відмовою від батьківства та материнства^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 51.

873 Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Як комусь Бог дав дітей, то поклав на нього великий обов’язок тих дітей побожно виховати. Колись на Страшному суді зажадає Бог строгого рахунку від тих батьків, що про своїх дітей мало що дбали^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Пастирське послання О супружестві і родині (17 лютого 1902).

891 Митрополит Андрей так викриває особливе зло контрацепції: «Подібними до убивства дітей, хоч і цілком іншого роду гріхами, є вчинки, якими батьки обмежують число потомства. Ті випадки не є очевидно гріхами вбивства, але трудно не уважати їх тяжкою кривдою, …тому що хоча й не відібрано життя, але до життя не допущено! Народ, у якого жінки не хочуть піддатися [...] обов’язкам материнства, у якому мужчини шукають сексуального вдоволення без огляду на обов’язки і тягарі родинного життя, без огляду на ціль подружжя, – той нарід засуджений на загладу^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Не убий (21.11.1942 р. Б.).

896 Відповідальне батьківство та материнство – це не лише прийняття дару нового життя, а й створення належних умов для повноцінного розвитку дитини. Християнські батьки повинні усвідомлювати, що діти, подаровані їм Господом, належать передусім Йому. Ці Божі діти у своєму земному житті лише довірені опіці батьків. Батьківське покликання потребує жертовної любові до дітей. Благо дитини є найвищою метою батьківського виховання. Тому батьки не можуть вважати дітей своєю «власністю» чи використовувати їх лише як засіб для досягнення якоїсь іншої мети, натомість кожна дитина має природне право бути народженою і вихованою у повноцінній сім’ї^[1]. Найкращим засобом виховання дітей є зріла християнська поведінка самих батьків, їхні взаємини між собою та з іншими членами родини та суспільства.

^[1] Пор. Іван Павло ІІ, Промова до комітету європейських журналістів у справах прав дитини, (13 січня 1979).

898   У Святому Письмі читаємо: «Усім твоїм серцем прославляй свого батька і не забувай про болі матері твоєї. Пам’ятай, що вони привели тебе на світ: чим заплатиш за те, що для тебе вони вчинили?» (Сир. 7, 27-28). Шанувати батьків означає ставитися до них із любов’ю, особливо тоді, коли вони немічні, потребують опіки, як, наприклад, у старості.

899 Митрополит Андрей у вченні про родину наголошував на обов’язкові дітей щодо батьків: «Добрі християни уміють в житті зберегти четверту заповідь Божу “Шануй свого отця і свою матір” навіть тоді, коли батьки недобрі, а не дай Боже не заслуговують на пошану, діти мають їх однаково шанувати, бо такий закон Божий. Християни знають, яка гірка доля тих, що батьків не шанували^[1]». А дітей митрополит Андрей ще й так перестерігав: «О, не дай того Боже, щоб поміж нами які-небудь безбожні діти посміли колись батьків своїх зневажати або, ще гірше, руку на них підняти. Не дай Боже, щоб які-небудь батьки мали причину на дітей своїх прокляття кинути^[2]!».

^[1] Митрополит Андрей, Пастирське послання О супружестві і родині (17 лютого 1902).

^[2] Митрополит Андрей, Пастирське послання О супружестві і родині (17 лютого 1902).

900   Діти повинні опікуватися батьками в їхніх хворобах, а також надавати їм матеріальну та моральну допомогу в старості. «Дитино, допомагай твоєму батькові в старощах і не засмучуй його за його життя; і коли розум ослабне, будь поблажливим; не зневажай його тоді, коли ти – повносилий [.…]. Богохульник той, хто покидає батька; проклятий Господом той, хто гнівить свою матір» (Сир. 3, 12-13.16). Діти повинні пам’ятати, що повага та любов до батьків зобов’язує їх піклуватися про них протягом їхнього життя. Від цього обов’язку ніхто й ніколи не може бути звільнений. Якщо батьки вже пішли з життя, то обов’язком стає християнський похорон, виконання їхньої останньої волі, молитва за них, піклування про їхні могили та пам’ять про річницю смерті.

910   Часом люди через тривалий і нестерпний біль просять смерті для себе або для інших. Однак такі благання про смерть не завжди є виявом правдивого бажання евтаназії. Насправді важкохвора особа потребує любові, уваги, молитви й духовної опіки, оточити якою хвору людину покликані близькі люди: батьки, діти, родичі, друзі, а також лікарі й медсестри, душпастирі та інші члени церковної спільноти.

951 Християнська сім’я є найважливішим середовищем не тільки сприйняття дару нового життя, а й розвитку цього життя. У процесі виховання сім’я розвиває і виховує людину в усій її повноті та всіх її вимірах^[1]. Батьки є першими, хоч і не єдиними вихователями своїх дітей, і ніхто не може позбавити їх цієї відповідальності. Батьки мають право та обов’язок виховувати своїх дітей по-християнськи, тож повинні шукати найкращих засобів для ефективного сповнення цього обов’язку. Батьки відповідальні за передання своїм дітям скарбу віри та покликані довести своїх дітей до «зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Особа вихователя має високу гідність: «Якщо люди, які різьблять статую царя або малюють його зображення, втішаються такою великою славою, то чи ж не більше ми, котрі відкриваємо щораз то більшу красу Царського Образу (адже людина сотворена на образ Божий) і Його справжню подобу, втішатимемося несказанними благами^[2]?».

^[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 238-239.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 21, 4.

952 Держава і суспільство на підставі засади допоміжності повинні допомагати батькам сповнити їхній батьківський обов’язок, але не можуть перебирати на себе роль сім’ї у вихованні дитини^[1]. Суспільство бере на себе обов’язки виховання молоді лише тоді, коли батьки не можуть сповнити свого батьківського обов’язку. Натомість держава повинна створити належні умови для освіти й шкільництва відповідно до бажання та волі батьків. Християнська сім’я має право посилати дітей до тих шкіл, які можуть забезпечити виховання дітей і молоді в християнському дусі.

^[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 240.