318 Церква визнає святими й тих вірних, котрі обрали шлях аскетичного подвигу. Їх називають «преподобними», бо у своєму подвижницькому житті вони осягнули дар богоподібності, пройшли шлях від «образу» до «подоби» Божої: «Преподобно поживши, преподобні отці перемогли бісів і, згасивши муки пристрастей, гідно спокусливі розпалення перетерпіли^[1]».

^[1] Октоїх, глас 6, субота, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

319 Церква оспівує і подвиг «святителів» – єпископів, які своїм служінням Слову і звершенням Святих Таїнств зміцнювали й розвивали Церкву Христову: «Святителі, навчені Божим Словом, були божественними устами^[1]». Подвиг «ісповідників» – це обстоювання і захист істини від різних єресей та відважне сповідування віри в Христа під час переслідувань. Ще одним виявом святості Церква вважає безкорисливе суспільне служіння знедоленим і недужим. Тому вона вшановує «чудотворців-безсрібників».

^[1] Октоїх, глас 1, субота, утреня, канон святим, пісня 4.

320   Очолює лик святих Пресвята Богородиця – «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Разом із Нею Церква почитає Христових апостолів, євангелистів і проповідників – благовісників Євангелія. Церква почитає старозавітних праведників, патріархів і пророків, а також світ невидимий – ангелів і архангелів, тому що освячуюча дія Святого Духа охоплює всю історію спасіння.

321   Подвиг святих Церкви описаний у їхніх житіях – «словесних іконах» святих, писаних у світлі благодатного обожествлення. Зміст житія святого, як і зміст ікони, полягає не так у відображенні його біографії, як у представленні його духовного лику. Повнота духовного життя святого описується в житіях як осягнення сопричастя з Богом у глибокому молитовному житті, любові до ближніх і гармонії з навколишнім світом.

322 Українська Церква за свою понад тисячолітню історію уславилася сонмом святих. За словами Патріарха Йосифа, «свідчення віри Української Церкви у Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву було підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв^[1]». Воістину, «кров мучеників», відомих і невідомих, ставала «насінням Церкви^[2]».

^[1] Патріарх Йосиф, Завіщання (22.12.1981).

^[2] Тертуліан, Апологія, 50.

323  Серед мучеників нашої Церкви особливе місце посідає священномученик Йосафат, архиєпископ Полоцький, який постраждав за єдність Христової Церкви в добу Берестейського єднання. Його постать – приклад жертви примирення, страстотерпця, бо, подібно до святих Бориса і Гліба, волів радше віддати власне життя, аніж допустити пролиття братньої крові.

324   Мучеництво Церкви тривало й у наступних століттях. Полоцькі василіяни 1709 року прийняли мученицьку смерть від рук російського царя Петра І, а 1768 року загинуло за віру 68 Бердичівських мучеників. У ХІХ столітті пройшли дві великі хвилі переслідувань: 1839 і 1875 років. Це мучеництво увінчалося прославою Пратулинських мучеників – звичайних селян, які стояли під рідним храмом у Пратулині (Холмщина) на смерть і загинули від куль царських жандармів. Величезним було також мучеництво Церкви протягом панування богоборчого режиму. 1946 року в Україні заборонено діяльність УГКЦ, відібрано храми, конфісковано майно і розпочато переслідування вірних. Усіх єпископів УГКЦ в Україні було заарештовано, численних священиків, монахів, монахинь та мирян замордовано, ув’язнено та відправлено у заслання.

325   Багато вірних Церкви й далі сповідувало свою віру в підпіллі, приймаючи святі Таїнства, сходячись на богослужіння до приватних приміщень, слухаючи трансляції Божественної Літургії з Ватиканського радіо. Комуністична влада постійно переслідувала підпільну Церкву: священиків ув’язнювали, мирян звільняли з місць навчання чи праці. Цей героїчний, мученицький період тривав з 1946 до 1989 років. Ісповідниками віри, що пережили ув’язнення й заслання у ХХ столітті, стали також Глави УГКЦ – Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) і патріарх Йосиф Сліпий (1892–1984). Під час свого паломництва 23–27 червня 2001 року в Україну Папа Римський Іван Павло ІІ зачислив до лику Блаженних: єпископів, священиків, монахів, монахинь і одного мирянина – мучеників і преподобних УГКЦ ХХ століття.

326 Церква, щедро зрошена кров’ю многих мучеників, у наш час пожинає благодатні плоди святості своїх дітей. Адже мученики й ісповідники – це ті, які заради слави грядучого віку пожертвували всім у віці теперішньому. Їхній внесок у майбутнє Церкви неоціненний, бо це внесок усього життя – «аж до смерті хресної»: «Як кадило запашне, хай будуть перед престолом Всевишнього моління древніх праведників українського краю та муки всіх наших ісповідників святого Євангелія; їхніми бо жертвами відроджується і могутніє Христова Церква в нашому народі^[1]».

^[1] Квітна тріодь, Неділя всіх святих українського народу, Вечірня, стихира на литії.

327   Друга частина Катехизму розкриває богослужбове життя Церкви – молитовне зібрання Церкви у Христі силою Святого Духа для прослави й благодарення Отця. Це зібрання є спілкуванням Бога зі своїм народом, у якому Господь далі промовляє й продовжує спасенні діла для своїх людей, а також відповіддю Церкви на всі діла й слова Господні, явлені в історії спасіння, які вона вірою пізнала й прийняла.

328   Перший розділ «Молитва Церковної спільноти» описує богослужбове життя Церкви: Божественну Літургію, Святі Таїнства, молитовне правило та різнорідні освячення і благословення. Богослужіння супроводжують кожного християнина від народження до смерті, огортаючи світлом Божої благодаті всі його житейські потреби, матеріальні й духовні. У видимому земному богослужінні, яке нерозривно пов’язане з невидимим небесним, спільнота вірних входить у сопричастя з Богом, являє себе єдиною родиною Божою з «єдиним серцем і єдиними устами».

329   Другий розділ «Час і простір церковної молитви» з’ясовує те, як молитва Церкви, що тісно пов’язана з ритмами природи, наповнює добове, тижневе й річне кола святкуванням Господських і Богородичних празників та пам’яті святих. Через молитву Бог входить у час життя людини, поміщаючи її в історію спасіння, осердям якої є таїнство Христової Пасхи. Храм, святі місця і домівки християн – це простір, призначений для молитви церковної спільноти. Він улаштований так, щоб усе виявляло Божу присутність і дію Бога серед Своїх людей: облаштування храму, іконопис, церковна утвар, літургійний спів та домашнє покуття. У святому часі і просторі християни приносять Богові духовну службу.

330   Третій розділ «Особиста молитва християнина» з’ясовує місце молитви християнина в молитві Церкви. Кожний християнин, беручи участь у молитві церковної спільноти, наповнює своє життя й особистою молитвою, бо саме в цьому є повноцінна відповідь на покликання бути синами й дочками Отця. Святий Дух надихає християнську молитву, єднає у молитві з Христом, а також лучить особисті молитви в єдиний голос Церкви.

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.