3. Наш Катехизм вже самою назвою «Христос – наша Пасха» вказує на пасхальну основу віри. Адже Христос своєю смертю «смерть подолав», а воскресінням «нам дарував життя вічне». Віра у воскресіння Христове веде нас до віри в Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа, бо Христос – Син Божий, «один у Святій Тройці», у Святому Дусі об’явив нам Бога Отця. Цю віру апостолів Церква урочисто сповідує в Нікейсько-Царгородському Символі віри^[1]:

Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі, і всього видимого і невидимого.

І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками.

Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.

І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований.

І воскрес у третій день, згідно з Писанням.

І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

І вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його цар-ству не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця [і Сина] ісходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву.

Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів.

Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого; І Кон-стантинопольський Собор, Нікейсько-Царгородський Символ віри.

8    Анафора є водночас осердям нашого Катехизму, яке не лише об’єднує всі три його частини в єдине ціле, але й надає йому характеру богопочитання. Анафора, центром якої є Пасха Христа, є спомином цієї спасительної події на тлі опису створення і спасіння світу Отцем, і Сином, і Святим Духом. Наша традиція знає дві анафори: Літургії святого Йоана Золотоустого і Літургії святого Василія Великого. Ми використовуємо в нашому Катехизмі анафору Літургії святого Василія Великого, яка розгорнуто описує історію спасіння^[1]:

Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, і праведно, і гарно, як годиться величності святости твоєї, тебе хвалити, тебе оспівувати, тебе благословити, тобі поклонятися, Тобі дякувати, тебе славити, єдиного істинно сущого Бога, і тобі приносити з серцем сокрушенним і духом смиренним оцю духовну службу нашу, бо Ти єси той, хто дарував нам пізнання Своєї істини. І хто спроможний висловити могутність твою, голосною вчинити всю хвалу твою або повідати кожночасно чудеса твої?

Владико всіх, Господи неба і землі, і всього видимого й невидимого створіння, Ти, що сидиш на престолі слави і споглядаєш на безодні – безначальний, невидимий, незбагненний, неописаний, незмінний; Отче Господа нашого Ісуса Христа, великого Бога і Спасителя, надії нашої, Який є образом благости твоєї, печать рівнообразна, що в Собі являє тебе – Отця, живе Слово, Бог істинний, предвічна премудрість, життя, освячення, сила, справжнє світло, що через Нього Дух Святий з’явився, Дух істини, дар усиновлення, запорука майбутнього спадкоємства, початок вічних благ, животворяща сила, джерело освячення; Ним бо підкріплене все створіння, духовне і розумне, Тобі служить і тобі повсякчасно возсилає славослов’я, бо все служить тобі. тебе ж хвалять ангели, архангели, престоли, господьства, начала, влади, сили і багатоокі херувими; перед Тобою навкруги стоять серафими, шість крил в одного і шість крил у другого; двома ото вони покривають обличчя свої, а двома ноги, двома ж літаючи, безперестанно взивають один до одного устами, в невмовкаючих славословленнях,

Переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи:

Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї, осанна на висотах. Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висотах.

З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми грішні, кличемо і мовимо: Святий єси і воістину пресвятий, і немає міри величі святости твоєї, і праведний єси в усіх ділах твоїх, бо правдою й істинною постановою ти все здійснив щодо нас. Ти бо створив людину, взявши порох із землі, і, вдостоївши її образом Своїм, Боже, ти поставив її в достатньому раю, і за збереження заповідей твоїх Ти обітував їй безсмертне життя і насолоду вічних благ. Коли ж вона не послухала тебе, істинного Бога, що створив її, і дала себе звести зміїною приманою і вмертвила себе своїми прогрішеннями, ти, Боже, праведним твоїм судом вигнав її з раю в цей світ і повернув до землі, з якої вона була взята, улаштовуючи їй спасіння через відродження в самому Христі твоєму. Бо не відвернувся ти докраю від створіння Твого, що його ти створив, благий, ані не забув ти діла рук твоїх, але відвідував їх на всі лади, із-за милосердя милости твоєї; ти посилав пророків, творив чудеса через святих твоїх, що в кожному роді добровгодили тобі; Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх пророків, провіщаючи нам прийдешнє спасіння; Ти дав нам закон на поміч й ангелів поставив охоронцями. А коли прийшла повнота часу, ти говорив до нас через самого Сина Твого, що ним Ти і віки сотворив. Він, бувши відблиском слави твоєї і образом істоти твоєї, що носить все словом сили своєї, не вважав на здобич бути рівним тобі, Богові й Отцеві, але, будучи предвічним Богом, на землі появився і з людьми співжив; і, народившись з Діви святої, сам умалив себе, вид слуги прийняв і став подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї. Бо тому, що через людину гріх увійшов у світ, а через гріх – смерть, благоволив твій Син, будучи в лоні в тебе, Бога й Отця, що народився від жінки, святої Богородиці і приснодіви Марії, бувши під законом, осудити гріх своїм тілом, щоб, умираючи в Адамі, оживотворилися ми в самому Христі. І, поживши в цьому світі, він дав спасенні повеління, відвернув нас від ідольської примани, привів до пізнання тебе, істинного Бога й Отця, придбав собі нас у вибраний люд, царське священство, народ святий і, очистивши нас водою й освятивши Духом Святим, віддав себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові. І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, він усунув болі смертні і воскрес у третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих, бо неможливо було, щоб зотління держало начальника життя. Він став початком померлих, первородним з мертвих, щоб самому бути всім, серед усіх першим. І, вийшовши на небо, Він сів праворуч величности твоєї на висотах, і прийде віддати кожному за вчинками його. А на спомин спасенного свого страждання Він зоставив нам це, що ми принесли за його заповідями. він бо, маючи вийти на добровільну, і приснопам’ятну, і животворящу свою смерть, в ночі, в яку віддав себе за життя світу, взяв хліб у святі свої і пречисті руки, показав тобі, Богові й Отцеві, воздав хвалу, поблагословив, освятив, переломив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів.

Амінь.

так само взяв і чашу з виноградним плодом, розвів, воздав хвалу, поблагословив, освятив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Пийте з неї всі, це є кров моя нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів.

Амінь.

Це чиніть на Мій спомин, бо кожного разу, коли їсте хліб цей і п’єте чашу цю, мою смерть звіщаєте, моє воскресіння ісповідуєте. Отож і ми, Владико, споминаючи спасительні його страждання, животворящий хрест, триденне погребення, з мертвих воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч тебе, Бога й Отця, сидіння, і славний і страшний його другий прихід,

твоє від твоїх тобі приносимо, за всіх і за все.

Тебе оспівуємо, Tебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Tобі, Боже наш.

Ради цього, Владико пресвятий, і ми грішні і недостойні слуги твої, сподобившися служити святому твоєму жертовникові, не за праведні вчинки наші, бо нічого доброго ми не вчинили на землі, але ради милости твоєї і щедрот твоїх, що ти їх щедро зілляв на нас, зі сміливістю приближаємося до Твого святого жертовника і, поклавши ці дари, під якими скривається святе тіло і кров Христа Твого, тобі молимось і тебе призиваємо, Святий над святими, щоб доброзичливістю твоєї благости прийшов Дух твій Святий на нас і на дари ці, що перед нами, і поблагословив їх, і освятив, і показав:

Хліб ото цей – самим чесним тілом Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

А чашу оцю самою чесною кров’ю Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

Пролитою за життя світу.

А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого і вчини, щоб ні один з нас не причастився святого тіла й крови Христа Твого на суд або на осудження, але щоб ми знайшли милість і благодать з усіма святими, що від віку тобі благовгодили, праотцями, отцями, патріярхами, пророками, апостолами, проповідниками, благовісниками, мучениками, ісповідниками, вчителями, і з усяким духом праведним, померлим у вірі.

Особливо з пресвятою, пречистою, преблагословенною, славною Владичицею нашою Богородицею і приснодівою Марією.

Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і люд-ський рід, освячений храме і раю духовний, дівственна похвало, з Тебе ж бо Бог воплотився і хлоп’ятком став, сущий перед віками Бог наш; утробу бо Tвою престолом сотворив, а Tвоє лоно просторіше від небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.

Із святим Йоаном пророком, предтечею і христителем, зі святими і всехвальними апостолами, зі святим ім’я, що його пам’ять творимо, і з усіма святими твоїми, і за їхніми молитвами відвідай нас, Боже.

І пом’яни всіх раніше померлих в надії воскресіння життя вічного.

За упокій і відпущення прогрішень душі слуги Твого ім’я, на місці світлому, звідки відійшла печаль і зітхання, упокой його, Боже наш.

І упокой їх там, де сяє світло лиця Твого.

Ще молимося тобі, Господи, пом’яни святу твою соборну й апостольську Церкву, що від кінців і аж до кінців вселенної, і умиротвори її, яку ти набув чесною кров’ю Христа Твого, і храм цей святий утверди аж до кінця віку. Пом’яни, Господи, тих, що принесли тобі ці дари, і тих за кого, через кого і ради кого їх принесли. Пом’яни, Господи, тих, що приносять плоди і добро творять у святих твоїх церквах, і пам’ятають про вбогих, воздай їм багатими і небесними Твоїми дарами; даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінне. Пом’яни, Господи, тих, що в пустинях, і горах, і вертепах, і пропастях земних. Пом’яни, Господи, тих, що в дівстві, і побожності, і подвижництві, і чистому житті перебувають. Пом’яни, Господи, Богобережений народ наш, правління і все військо. Даруй їм глибокий і невід’ємний мир; натхни їхні серця прихильністю до Церкви твоєї і до всього люду Твого, щоб за їхнього спокою ми провадили тихе й мирне життя в усякому благочесті й чистоті. Пом’яни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості збережи, лукавих добрими вчини ласкою твоєю. Пом’яни, Господи, тут присутніх людей і з оправданих причин неприсутніх, і помилуй їх і нас багатством милости твоєї; скарбниці їх наповни всяким добром, подружжя їх у мирі й однодумності збережи, дітей вигодуй, молодь виховай, старців підтримай, малодушних утіш, розсіяних ізбери, заблуканих поверни і приєднай до святої твоєї католицької й апостольської Церкви; навіжених нечистими духами звільни, з плаваючими плавай, з подорожніми подорожуй, вдовицям стань на поміч, сиріт захисти, полонених визволь, недужих вилікуй; і всіх тих, що на судах, і в рудниках, і на засланнях, і на гірких роботах, і в усякій журбі, і нужді, і утисках, – пом’яни, Боже. І всіх тих, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату твою милість, даючи всім те, чого вони просять, на спасіння. А кого ми не пом’янули, через невідання чи забуття, чи задля безлічі імен, ти сам пом’яни, Боже, бо Ти знаєш вік й ім’я кожного, Ти ж знаєш кожного від лона його матері. Ти бо, Господи, поміч безпомічним, надія безнадійним, бурями гнаним спаситель, плаваючим пристановище, недужим лікар; тож для всіх будь усім, відаючи кожного і прохання його, дім, і потреби його. Вибав, Господи, місто це (або: село це, або: обитель цю) і всяке місто й країну від голоду, пошести, землетрусу, потопу, вогню, меча, навали чужих народів та міжусобної брані.

Найперше пом’яни, Господи, святішого вселенського архиєрея нашого ім’я, Папу Римського, блаженнішого верховного Архиєпископа і Митрополита нашого Кир ім’я, преосвященнішого Архиєпископа і Ми-трополита нашого Кир ім’я i боголюбивого єпископа нашого кир ім’я, і даруй їх святим твоїм церквам, щоб у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітньо i правильно навчали слово твоєї істини.

І всіх, і все.

Пом’яни, Господи, слугу божого ім’я, за спасіння, виявлення милости, і відпущення гріхів його.

Пом’яни, Господи, всяке єпископство православних, що правильно навчає слово твоєї істини.

Пом’яни, Господи, з великої Своєї милости і моє недостоїнство, прости мені всяке добровільне і недобровільне прогрішення, щоб ради моїх гріхів ти не заборонив благодаті Святого Твого Духа від оцих дарів, що перед нами.

Пом’яни, Господи, пресвітерство, в Христі дияконство і ввесь священичий чин, і не посороми ні одного з нас, що стоїмо навкруги святого Твого жертовника. Відвідай нас благістю твоєю, Господи, вияви нам багаті твої щедроти, даруй нам добре й корисне поліття, даруй землі дощі мирні на врожай, благослови вінець літа благости Твоєї, угамуй розбрат Церков, угаси гордовитість народів, виникнення єресей негайно знищ силою Святого Твого Духа, і всіх нас прийми в царство твоє, показавши нас синами світла і синами дня, твій мир і твою любов даруй нам, Господи Боже наш, бо Ти все воздав нам.

І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пре-чесне й величне ім’я твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсяк-час, і на віки вічні.

Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого.

29     У своєму богослужбовому житті Церква поєднує календарний рік із роком літургійним, історичний час – зі священним часом спасіння. У літургійному святкуванні історичні події земного життя Спасителя стають спасаючими таїнствами. Отак Бог продовжує діяти в історії аж до її остаточного звершення в зновупришесті Ісуса Христа. Якщо у Старому Завіті Бог об’являвся вибраним особам: патріархам, пророкам і царям, то в Новому Завіті усі члени Христової Церкви приймають Його Об’явлення.

«Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх, пророків,
провіщаючи нам прийдешнє спасіння;
Ти дав нам закон на поміч
й ангелів поставив охоронцями.
А коли прийшла повнота часу,
Ти говорив до нас через самого Сина Твого,
що Ним Ти і віки сотворив»
(Анафора Літургії святого Василія Великого)

30  Бог Отець, Який об’явив Себе через Свого Сина, Святим Духом дарує Своє життя вірним у Церкві. Це благодатне діяння Святого Духа, Який усім тим, що живуть у сопричасті з Богом, об’являє Істину і життя у ній, називаємо Святим Переданням. Бог, який «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4), тобто до Ісуса Христа (див. Йо. 14, 6), відкриває людям «тайни, сховані від початку світу» (Мт. 13, 35), а Його слово залишається непохитним і незмінним: «Те, що Бог об’явив на спасіння всіх народів, те й найласкавіше так уклав, щоб воно зберігалося непорушним вічно і було передане всім поколінням^[1]». Отже, Христос має бути проповідуваний усім народам і всім людям, щоб таким чином Об’явлення дійшло до всіх кінців землі.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 7.

158 Бог, однак, не відвертається від людини, а й надалі з нею перебуває, даруючи їй надію на спасіння: «Бог перебував із людьми у Слові Обітниці. Воно перед Своїм явленням у тілі духовно перебувало в патріархах і пророках, прообразуючи таїнство Свого пришестя^[1]». Джерело надії людини – в любові Бога Отця, Котрий дарує їй Обітницю спасіння.

 

^[1] Максим Ісповідник, Розділи про богослов’я та ікономію воплочення Сина Божого, ІІ, 28.

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола^[1]». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово.

 

^[1] Лев Великий, Проповідь 73. На Вознесіння, 73, 4.

162   Шлях від Протоєвангелія до Євангелія людство пройшло через вибраних Богом людей, які повірили й прийняли Божу Обітницю. Слова Протоєвангелія здійснювалися в історії спасіння. Пророк Ісая розкриває образ «жінки» і «потомства»: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось Дівиця зачала, і породить Сина, і дасть Йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). Зачаття і народження Еммануїла Дівицею є пророчим знаком здійснення Обітниці. Ім’я Еммануїл (з єврейської З нами Бог) розкриває таїнство народженого Дитяти, у Якому досконало поєднуються Бог і людина.

168   Великий пророк, боговидець Мойсей у пророчому натхненні вказав на прихід ще й іншого пророка: «Пророка з-поміж вас, з твоїх братів, такого, як я, Господь, Бог твій, настановить тобі; його маєте слухатися» (Втор. 18, 15). Пробуджене Мойсеєм очікування «Пророка» народ пов’язав із особою Месії, Божого Помазаника.

169   З Месією народ пов’язував прихід обіцяного Царства, яке уявляв здебільшого земною державою народу Божого. Тому Господь Бог через своїх пророків підносив народ Духом Святим до якісно вищого рівня завіту, названого «новим». Обітницю дарування такого завіту Бог передав через пророка Єремію: «Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і Я створю з домом Ізраїля і з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який Я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – Мій завіт! – вони його зламали, хоч Я був їхнім Владикою, – слово Господнє […]. Вкладу закон Мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж Моїм народом» (Єр. 31, 31-33). А через пророка Єзекиїла Бог сповістив: «Я дам їм одне серце й вкладу в них новий дух, Я вийму з їхнього тіла камінне серце й дам їм серце тілесне, щоб вони за Моїми заповідями ходили та Моїх законів пильнували і їх виконували» (Єз. 11, 19-20).

170   Новий Завіт, записаний на скрижалях серця, мав бути принесений Сином Давида – Месією. Пророки, від Іллі та Єлисея і до Малахії, готували народ Божий до зустрічі з Месією. Вони своїми пророцтвами написали своєрідну «словесну ікону» Месії. Згідно з пророками, Месія не просто принесе Новий Завіт, а буде його особовим втіленням.

171   Дух Святий через пророка Міхея відкриває місце народження Месії: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде Мені Той, Хто має бути Володарем в Ізраїлі; Його походження із давніх-давен, з днів споконвічних» (Міх 5, 1). Народившись у Вифлеємі як людина, Месія водночас є споконвічно родженим від Бога: «Господь сказав до мене: Син Мій єси ти, Я породив тебе сьогодні. Проси в Мене, і Я дам тобі народи в спадщину, і кінці землі тобі в посілість» (Пс. 2, 7-8). Від Бога буде й помазання Месії: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління» (Іс. 61, 1-2).

173   Христос застосовує до Себе месіанський титул «Син Чоловічий» з пророцтва Даниїла. Пророк Даниїл описує славу Сина Чоловічого, Котрому «дано владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його – влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи» (Дан. 7, 14).

194   Виконуючи указ римського кесаря про перепис населення імперії, Йосиф, який був із роду Давидового, вирушив із Марією до Вифлеєму – рідного міста царя Давида, щоб записатися в книги перепису. Там, у Вифлеємі Юдейському, у вертепі Марія народила Дитя (див. Лк. 2, 1). Здійснилися слова пророків про Месію, сина Давидового, Який вийде з Вифлеєму (див. Міх. 5, 1). Йосиф, за словом ангела Господнього, дає Дитині ім’я Ісус, тобто «Бог спасає», «бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх» (пор. Мт. 1, 21). До Новонародженого прийшли і пастухи (див. Лк. 2, 15-18), і мудреці зі Сходу (див. Мт. 2, 1-11). Поклін мудреців – представників усього людства – вказує на вселенський характер спасіння, дарованого Богом-Отцем у Сині Божому всім народам землі.

206   Нагірною проповіддю Христос не відміняє Закон: «Не думайте, що Я прийшов усунути закон і пророків: Я прийшов їх не усунути, а доповнити» (Мт. 5, 17). Христос відкриває повний сенс старозавітніх заповідей: «Ви чули, що було сказано давнім: Не вбивай; і коли хтось уб’є, той підпаде судові. А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові […]. Ви чули, що було сказано […], а Я кажу вам […]. Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 21-22.27-47.48).

222 У стихирах Квітної неділі оспівуємо єрусалимських дітей, які вітають Христа як Царя, хоча фарисеї і книжники його не приймають: «Роде лукавий і перелюбний, що своєму женихові не дотримав вірності! […]. Ти не прийняв пророків, що Сина звістили. Тож посоромся своїх дітей, які кличуть: осанна Синові Давида, благословенний, Хто йде в ім’я Господнє^[1]». Подібно до того, як люди вітали Христа галузками з дерев, християни зустрічають вхід Господній на добровільні страсті «галузками чеснот^[2]». Тих, хто не здобув чеснот і відкинув Христа, порівнюють із неплідною смоківницею: «Жезл Арона колись зацвів, а неплідне і всохле злочинне зборище перетворилося в неплідну смоківницю^[3]».

 

^[1] Квітна тріодь, Великий понеділок, Вечірня, стихира на стиховні.

^[2] Пор. Постова тріодь, Шостий тиждень посту, понеділок, утреня, сідальний перший і другий.

^[3] Квітна тріодь, Великий понеділок, повечір’я, канон, пісня 9.

225   У Старому Завіті пророк Ісая свідчить про страждання Слуги Божого, в яких Церква бачить страждання Ісуса Христа: «Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми Його нізащо мали. Та Він наші недуги взяв на Себе, він ніс на Собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, що Бог Його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані. Усі, як вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на Нього. Його мордовано, та Він упокорявся і не розтуляв Своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав Він уст» (Іс. 53, 3-7).

226 Сам Ісус заповідав Свої майбутні страждання: «Все написане пророками про Сина Чоловічого здійсниться. Він буде виданий поганам, і насміхатимуться з Нього, і зневажатимуть Його, і плюватимуть на Нього, і, бичувавши, уб’ють Його, та третього дня Він воскресне» (Лк. 18, 31-33). Христос добровільно приймає на Себе страждання і смерть, щоб подолати смерть. «Не смерть прийняла життя, а Життя прийняло смерть^[1]».

 

^[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана 12, 10-11.

228   Заповідаючи Свою смерть, Христос водночас звіщає воскресіння з мертвих, знаком якого називає триденне перебування пророка Йони в череві кита (див. Мт. 12, 40). Христос воскресне «третього дня за Писанням» (1 Кр. 15, 4): «І, бичувавши, уб’ють Його [Сина Чоловічого], та третього дня Він воскресне» (Лк. 18, 33). Христос уподібнює Свої смерть і воскресіння до руйнування і відновлення Єрусалимського храму: «Зруйнуйте храм цей, а Я його за три дні поставлю […]. Та Він говорив про храм Свого тіла» (Йо. 2, 19.21).

238   На суді синедріону Христос, відповідаючи на питання первосвященика Каяфи, чи Він «Син Благословенного» (Мр. 14, 61), наводить слова пророка Даниїла про прихід у славі Сина Людського: «І побачите Сина Чоловічого, який сидітиме праворуч Всемогутнього та йтиме на хмарах небесних» (Мр. 14, 62; пор. Дан. 7, 13). Після Вознесіння Христового ангели сповістили апостолам: «Оцей Ісус, Який від вас був узятий на небо, так само прийде, як ви Його бачили відходячого на небо» (Ді. 1, 11). Як у людській природі Він вознісся до божественної слави, так у тій же прославленій людській природі прийде судити.

257   Воплочення Божого Сина і Зіслання Святого Духа становлять єдину подію спасіння. Зіслання Святого Духа мало в Старому Завіті різні прообрази: хмару, яка вкрила скинію (див. Вих. 40, 34-38); вогонь, що зійшов на жертву пророка Іллі (див. 1 Цар. 18, 30-40); «вітерець росистий» (Дан. 3, 50) як прообраз «подиху» Животворящого Духа. В описі новозавітної П’ятдесятниці знаками зішестя Святого Духа на апостолів є «вогненні язики» і «шум, неначе подув буйного вітру» (Ді. 2, 2).

312   Ікона «Знамення» зображає Христа в лоні Діви – знак, провіщений пророком Ісаєю (пор. Іс. 7, 14). Ікона «Одигітрія» (з грецької Провідниця, Та, яка вказує шлях) зображає Богородицю, яка вказує на Христа – путь, істину і життя (пор. Йо. 14, 6). Ікона «Умилення» (Зворушення) зображає тісне сопричастя Матері і Сина. Ікона «Матері Божої неустанної помочі» описує споглядання Божим Дитям майбутніх Страстей та наголошує на співстражданні Богородиці в страстях її Сина. Ікона «Оранта» (з латинської та, що молиться) зображає Пресвяту Богородицю з піднятими у молитві руками, як заступницю за людський рід перед Отцем Небесним.

320   Очолює лик святих Пресвята Богородиця – «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Разом із Нею Церква почитає Христових апостолів, євангелистів і проповідників – благовісників Євангелія. Церква почитає старозавітних праведників, патріархів і пророків, а також світ невидимий – ангелів і архангелів, тому що освячуюча дія Святого Духа охоплює всю історію спасіння.

399   Далі Анафора Літургії святого Василія Великого згадує про те, як людина, зваблена змієм, скоїла гріх непослуху, і через це втратила рай та стала смертною. Благий Бог, однак, не відвернувся від людини, а провістив прийдешнє спасіння, дав на поміч закон, посилав пророків, захистив її ангелами-хоронителями. Остаточно Бог промовив через Свого Сина. Той умалив Себе, воплотившись від Діви. Він Своєю плоттю засудив гріх і дарував нове життя. Себе ж віддав замість нас на смерть, а воскресінням простелив шлях у вічне життя кожній людині. Першим з-поміж людей Він воскрес, вознісся і сів праворуч Отця. Нам же залишив на спомин Своїх страстей оце возношення дарів. Бо тоді Він першим узяв хліб і вино, назвав їх Своїм Тілом і Кров’ю, дав їсти і пити учням і заповів робити це й надалі. Нині цей заповіт виконує літургійна спільнота, а Дух Святий освячує дари та являє їх Тілом і Кров’ю Ісуса Христа.

424 Як Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа завершується Зісланням Святого Духа на апостолів, так наше новонародження у Христі запечатується даром Святого Духа. Миропомазання є «печаттю» того дару, який ми отримали у Хрещенні, щоб показати, що на кожного охрещеного сходить Святий Дух, як на апостолів у П’ятдесятницю. Помазання Святим Духом означає, що християнин народжується до нового життя в Христі і стає дитиною Отця, щоб брати участь у Христовому царському, священичому і пророчому служінні для спасіння світу. На цьому наголошено в молитві на освячення святого мира у Великий четвер: «Пошли, Господи, Твого Духа Пресвятого на це миро і вчини його помазанням царським, помазанням духовним, яким були помазані царі, архиєреї й пророки, і всі їхні наслідники – єпископи й пресвітери і всі, що до нинішнього дня купіллю новонародження відроджені [...]. Вчини це миро Зшестям Святого Твого Духа^[1]».

 

^[1] Архиєратикон, Чин освячення святого великого мира.

546 Після Псалма 50 «Помилуй мене, Боже» співають канон – піснеспів, у якому святковану подію оспівують на тлі історії спасіння. Пісні канону починаються з оспівування визволення Ізраїлю з Єгипетської неволі та включають молитви-гимни різних старозавітних пророків. Завершується канон прославою Пречистої Діви Марії, яку звеличуємо піснями як «Богородицю і Матір Світла». При сході сонця Церква оспівує Христа – життєдайне Світло: «Зішли світло Твоє, Христе Боже, і просвіти серце моє^[1]».

 

^[1] Часослов, Утреня, світильні у Великому пості, глас 3.

556   Гріх, а разом з ним смерть, які ввійшли в історію через гріхопадіння людини, визначають минущість часу і відтак неповноту семиденного циклу. Усвідомлення людьми неповноти історичного часу вже від доби пророків призвело до духовних пошуків нового Дня Господнього – особливого, надзвичайного «восьмого дня», у якому повнота часів буде відновлена.

562 Виконуючи волю Отця, Ісус Христос – Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29), – добровільно приймає смерть на хресті і хрестом перемагає смерть. Тому п’ятниця – це спогад про спасительне розп’яття Христа. Літургійне значення суботи виражає кондак: «Тобі, Господи, Творцеві природи, вселенна приносить, як первістки, богоносних мучеників». У богослужіннях суботи Церква охоплює всю цілість історії спасіння, величаючи всіх святих: «Апостоли, мученики і пророки, святителі, преподобні і праведні, що добре подвиг звершили і віру зберегли^[1]». У суботу Церква молиться також і за усопших з вірою і надією на те, що вони упокояться зі святими: «Зо святими упокой, Христе, душі слуг Твоїх, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне^[2]».

 

^[1] Часослов, Повсякденна служба, субота, тропар всім святим.

^[2] Часослов, Повсякденна служба, субота, кондак усопшим..

608   У четвертому ряді іконостаса розміщені ікони старозавітніх пророків, які в своїх писаннях сповіщали про прихід Месії. Цей ряд вказує на єдність обох Завітів в Об’явленні Божого Слова. Зображення пророків можна побачити й у верхніх рядах розписів храму вірних (нави) або святилища (апсиди). У центрі пророчого ряду знаходиться образ Богородиці «Знамення»: на її грудях у круглому медальйоні сяйва зображений Дитя Христос-Еммануїл. Образ Богородиці-Знамення символізує здійснення старозавітнього очікування приходу Христа-Спасителя: «Ось дівиця зачала» (Іс. 7, 14). Вгорі іконостас завершується хрестом – образом Божої сили й Божої премудрості (див. 1 Кр. 1, 24).

617 Слово «мощі» для означення тілесних чи нетлінних останків праведника походить від слов’янського мощ – міць, потуга. Воно виражає чудесну силу Божого життя в немочі людської смерті. Святе Письмо згадує чудо Божої сили, якою через мощі пророка Божого Єлисея ожив померлий (див. 2 Цар. 13, 21). Християни почитали мощі святих уже від перших століть, коли на гробах мучеників звершували Святу Євхаристію, яка об’єднувала у Христі живих і померлих. Ці місця разом із захороненими в них мощами вважалися святими, ціннішими від золота й самоцвітів. «Хто дав би мені діткнутися до тіла Павла, припасти до його труни й побачити прах його тіла. Я бажав би бачити прах тих уст, при помочі яких Христос висказав великі й невимовні тайни, бачити прах його рук, що були в кайданах, бачити й прах його очей, що були осліпли і прозріли для спасення вселенної, бачити прах тих ніг, що обійшли світ і не втомилися^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Антологія різних гомілій. Гомілія 30: Слово про похвали святому апостолові Павлові.

646   Для причащання вірних використовують позолочену ложечку. Як у видінні пророка Ісаї ангел узяв кліщами вуглину й торканням до уст пророка очистив його (пор. Іс. 6), так ложечкою священик подає вірним пречисте Тіло і чесну Кров Христа на очищення від гріхів.

684 Молитва словами зі Святого Письма сягає старозавітних часів. Прикладом такої молитви є псалми – зразок і «школа» молитви. Псалми – це духовні пісні. Псалмами молилися старозавітні пророки, царі, священики та весь люд. Псалмами молився й на них виховувався Ісус Христос. Словами псалмів Він молився і на хресті. Молячись псалмами, ми усвідомлюємо Божу велич і красу, мудрість і силу Бога й водночас нашу перед Ним гріховність і неміч. Ми зростаємо в простоті й смиренні, щирості й довірі, покорі й любові. «Псалом – це спокій душі, речник миру, що втихомирює розбурхані й неспокійні думки. […]. Псалом скріплює приязнь, посварених об’єднує, а між приятелями зрошує любов. […]. Дияволи тікають від псалмів, а натомість приходить опіка ангелів. […]. Псалом для початківців – початок, для тих, що зростають, – зріст, а для досконалих – завершення, голос Церкви, радість святкових днів, розбудження спасенного в Бозі смутку. Псалом – діло ангелів, творіння неба, пахощі духовні^[1]».

 

^[1] Василій Великий, Гомілія на Псалом 1, 2.

716   Святим у справжньому сенсі цього слова є лише один Господь. Про це читаємо в книзі пророка Ісаї, який побачив Бога на небесному престолі. Його невимовну святість оспівували серафими, проголошуючи: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна Його слави!» (Іс. 6, 3-7). Святе Письмо також називає святими віруючих – тих, хто освячені спасительною дією Божою (див. Рм. 1, 7; 1 Кр. 1, 2). Святий Дух очищає людину від усякої скверни та вводить у божественне життя і святість. Про це навчає апостол Павло: «Чи ж не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують. І такими з вас деякі були; але ви обмились, але ви освятились, але ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога» (1 Кр. 6, 9-11).

717 Християнська святість не є природною досконалістю людини, а досягається завдяки дієвій участі людини у святості Бога. Святий Йоан Касіан навчає: «Усі святі люди мають Бога в собі. Ми добре знаємо, що Він перебував у патріархах, говорив через пророків; віримо, що не тільки апостоли й мученики, а й усі слуги Божі мають Духа Божого в собі, як сказано: “Ви є храмом живого Бога” (пор. 2 Кр. 6, 16); і знову: “Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває?” (1 Кр. 3, 16). Усі (святі), отже, є вмістилищем Бога^[1]...».

 

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5,3.є

719   Дари Святого Духа – це дарована людині здатність приймати Бога та бути відкритою до сопричастя з Ним. Цих дарів є сім: мудрість, розум, рада, кріпость, знання, побожність і страх Божий. Про ці дари пророк Ісая провіщав як про ознаки очікуваного Спасителя: «Дух Господній спочине на Ньому, дух мудрості й розуму, дух ради і кріпості, дух знання й страху Господнього» (Іс. 11, 2).