301 Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й Благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви «зодягається» в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви. «У церковній спільноті законно існують окремі [помісні] Церкви, що мають свої власні традиції^[1]».

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»],13.

302 Патріарх Йосиф Сліпий саме так описує помісність УГКЦ: «Помісність нашої Церкви – то її одність з минулим, одність Церкви в Україні й на поселеннях, одна думка з її патріархом, її одність із Вселенською Церквою та її Головою – наслідником святого апостола Петра^[1]». За своєю помісною природою наша Церква має синодальний устрій. Синод Єпископів має найвищу законодавчу і судову владу в Церкві^[2]. Він здійснює своє служіння народові Божому у справах віровчення, літургійного життя і пастирського проводу. Очолює Синод Єпископів патріарх – Глава і Отець помісної Церкви.

^[1] Патріарх Йосиф, Лист до парохії святих Володимира і Ольги в Чикаго (27 вересня 1978).

^[2] Див. ККСЦ, 102-113.

303 Помісна Церква має власні джерела християнської традиції, власне богослов’я, духовність та благочестя, літургійну та канонічну спадщину, тобто власні способи сповідування таїнства спасіння^[1]. Життя помісної Церкви увінчують її святі, мученики та ісповідники. Важливою ознакою помісності Церкви є її місійність, яка виражається у проповіді Христового Євангелія нехристиянам різних народів і культур. Повнотою розвитку помісної Церкви є патріархат: «Патріархат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутності помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народному житті^[2]».

^[1] Пор. Патріарх Йосиф, Звіт про католицьку Церкву в Україні (18 липня 1982).

^[2] Патріарх Йосиф, Завіщання (22.12.1981).