14     Вершиною Божого Об’явлення є воплочений з Духа Святого і Марії Діви Син Божий – Господь наш Ісус Христос, який у Своїх словах і ділах об’явив любов Бога Отця. Апостоли – Христові учні – прийняли Слово Боже й благовістили Його всьому світові. Вони свідчили про Христа словом проповіді та власним життям. Місію апостолів перейняли їхні наступники – Святі Отці Церкви, які зберегли і забезпечили неперервність апостольського Передання в єпископському наступництві до наших часів.

31  Суттю Святого Передання, згідно зі святим Іринеєм Ліонським, є те, що у всіх християн одна і та ж сама віра, через яку вони стають причасниками Божого Життя: «Всі приймають одного і того ж Бога Отця, вірують в один і той же самий здійснений задум воплочення Сина Божого, знають один і той же дар Духа, зберігають одні і ті ж самі заповіді, і дотримуються одного ж і того ж устрою Церкви, і очікують того самого пришестя Господа і визнають те ж саме спасіння всієї людини – душі і тіла^[1]». За свідченням святого Василія Великого, Святе Передання, якого «навчив нас Господь, проповідували апостоли, дотримувалися Отці, утвердили мученики^[2]», охоплює все те, що нам передане від самого Христа, вчення Апостолів і віру Церкви. Він же зазначає, що «з догматів, збережених у Церкві, одні маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, які дійшли до нас через апостольське Передання, ми отримали у тайновведенні. І ті, й інші мають однакову силу в ділах благочестя […]. Хто відкидатиме неписані звичаї, то пошкодить Євангеліє в головному і зведе проповідь до самих лише слів без жодного змісту^[3]». Святий Василій пов’язує Святе Передання з літургійним життям, зазначаючи, що воно, окрім сповідування віри у Пресвяту Тройцю, охоплює і знак хреста в обряді прийняття катехумена, поставу в молитві – повернення на Схід, відречення від Сатани і його влади, триразове занурення під час Хрещення, стояння на недільному богослужінні, епіклезу в Євхаристії, благословення води і єлея тощо^[4].

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Василій Великий, Гомілія 24. Проти савеліан, Арія і аномеїв, 6.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

^[4] Див. Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

33     Христос обирає апостолів і посилає їх проповідувати Слово: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи […], навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Отримавши це посланництво в день Христового Вознесіння та силу Святого Духа в день П’ятдесятниці, апостоли починають проповідувати Христа й свідчити про Нього: «Оцього Ісуса Бог воскресив, – ми всі цьому свідки» (Ді. 2, 32). Подібно до Христа-Вчителя, апостоли передають Його Євангеліє своїм учням в живому слові проповіді, закликаючи зберігати його: «Бережи добре передання за допомогою Духа Святого, який живе в нас» (2 Тм. 1, 14).

40     Святе Письмо Нового Завіту містить те Об’явлення, що його Бог дав людям через Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа і Його апостолів. Воно складається з 27 книг: чотирьох Євангелій – від Матея, від Марка, від Луки, від Йоана, які звіщають земне життя та вчення Христа; Діянь апостолів, в яких описане зростання Христової Церкви, служіння і проповідь особливо первоверховних апостолів Петра і Павла; чотирнадцятьох послань святого апостола Павла – до Римлян, два послання до Коринтян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, два послання до Солунян, два послання до Тимотея, до Тита, до Филимона, до Євреїв; сім соборних послань, написаних іншими апостолами до різних християнських спільнот: одне – Якова, два – Петра, три – Йоана й одне – Юди; та Одкровення Йоана Богослова.

44  Бог, Який надихнув обидва Завіти і є їхнім Автором, так мудро уклав, щоб Новий Завіт був прихований у Старому, а Старий – у Новому розкривався^[1]. Бо, хоча Христос установив Новий Завіт у Своїй крові (див. Лк. 22, 20; 1 Кр. 11, 25), то, все ж, книги Старого Завіту, всеціло прийняті до євангельської проповіді, в Новому Завіті набувають свого повного значення і виявляють його (див. МТ. 5, 17; Лк. 24, 27; Рм. 16, 25-26; 2 Кр. 3, 14-16), а також проливають світло на Новий Завіт і пояснюють його^[2].

^[1] Августин Іпонський, Питaння на Семикнижжя, ІІ, 73.

^[2] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 16.

47     Слово Боже сприймається вірою, а віра походить від слухання (див. Рм. 10, 17). Для розуміння Святого Письма треба поєднувати його читання зі слуханням Слова Божого під час проповіді та на катехизації. Як розповідається в Діяннях апостолів, вельможа ефіопської цариці читав пророцтво Ісаї про Христа, але не розумів його, аж поки апостол Филип йому не розтлумачив. Завдяки поясненню апостола вельможа увірував в Ісуса Христа й охрестився (див. Ді. 8, 26-39).

55     Апостольську проповідь Євангелія продовжили Отці Церкви, з яких першими були учні апостолів: священномученик Климент, папа Римський, святий Ігнатій Богоносець і святий Полікарп Смирнський. Їхнє навчання та свідчення віри було прийняте від Христових апостолів, тому має особливу пошану в християнській спільноті.

57     Святі Отці Церкви були свідками Апостольського Передання, обстоювали його чистоту і звіряли з ним своє богословське вчення. У Христі Ісусі є повнота Божого Об’явлення, однак протягом історії Церква щораз більше розкриває його глибину. Отці Церкви у своїх проповідях і тлумаченнях поглиблювали розуміння Апостольського Передання і соборно сповідували його. Їхня спадщина є невід’ємною частиною Святого Передання. Церква протягом літургійного року звершує пам’ять святих Отців, які на Вселенських Соборах окреслили те, в що завжди, всюди й однодушно вірить Церква.

60  Христове Євангеліє проповідувано різним народам у багатоманітності їхніх культур^[1]. Цей процес названо інкультурацією – вираженням єдиного Передання в багатоманітності місцевих традицій, наближенням євангельської проповіді до особливостей культури, мови, способу життя і мислення людей. «Необхідно відрізняти його [живе Передання] від “традицій”: богословських, дисциплінарних, літургійних чи духовних, народжених протягом віків у помісних Церквах. Вони є особливими формами, з допомогою яких велике Передання виражається так, як це властиво для цього місця та цієї епохи^[2]». Єдине Передання мало бути виражене в різних культурах, переображених силою Євангелія, за словами апостола Павла: «Я став для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати […]. Для тих, що без закону, я став як без закону, хоч я і не був без Божого закону, бувши під законом Христовим, щоб придбати тих, які без закону[…]. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кр. 9, 20-22).

^[1] Див. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 53.

^[2] Катехизм Католицької Церкви, 83.

63     Катехиза дорослих у Церкві перших століть відбувалася трьома етапами – через оглашення, просвічення і тайновведення. Оглашення (грецькою – катехуменат) починалося з представлення нового кандидата християнській спільноті. За згодою спільноти кандидат ставав оглашенним – його ім’я «оголосили» в спільноті і тепер йому «проголошують» Святе Письмо. Він перебував у притворі храму. Притвор був зовнішнім символом духовного стану оглашенного: він уже покинув світ, але ще не ввійшов у Церкву, храм вірних. Вислухавши під час Божественної Літургії Боже Слово і проповідь, оглашенні повинні були вийти з храму після молитви церковної спільноти за них – єктенії за оглашенних.

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола^[1]». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово.

^[1] Лев Великий, Проповідь 73. На Вознесіння, 73, 4.

203 Христос почав Своє прилюдне служіння словами проповіді: «Сповнився час, і Царство Боже близько, покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Царство Боже уособлюється в Ісусі Христі. Людина стає учасником Царства через віру в Христа і святе Хрещення: «Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мт. 16, 16; пор. також Йо. 3, 5). Вона сотворена для Царства Небесного: «Усе те, що в людській душі є вроджене, засіяне в ній Словом Божим, яке було споконвіку з Богом, і все це є зародком Царства Божого^[1]». Царство Боже – це воля Отця, проголошена Сином і сповнена у Святому Дусі. Це «благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа» триватиме «нині, і повсякчас, і на віки віків».

^[1] Оріген, Коментар на Матея, 10, 2.

204   «Словесною іконою» Царства Божого є Нагірна проповідь, а зокрема Блаженства, проголошені Христом:

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні тихі, бо вони успадкують землю.

Блаженні засмучені, бо будуть утішені.

Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться.

Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.

Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради.

Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» (Мт. 5, 3-12).

205   Нагірна проповідь відкриває життя в Царстві Божому і вказує на те, що царство Боже є даром Божим, а не заслуговується ділами Закону. Тільки приймаючи Царство у вірі та послусі Божій волі, людина стає «сіллю землі» і «світлом світу» (див. Мт. 5, 13-16).

206   Нагірною проповіддю Христос не відміняє Закон: «Не думайте, що Я прийшов усунути закон і пророків: Я прийшов їх не усунути, а доповнити» (Мт. 5, 17). Христос відкриває повний сенс старозавітніх заповідей: «Ви чули, що було сказано давнім: Не вбивай; і коли хтось уб’є, той підпаде судові. А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові […]. Ви чули, що було сказано […], а Я кажу вам […]. Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 21-22.27-47.48).

209   Знаком пришестя Царства Божого є проповідь Благої Вісті (Євангелія): «Ісус прийшов у Галилею і проповідував там Боже Євангеліє, кажучи: “Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє”» (Мк. 1, 14-15). Божественне Слово Син Божий промовляв у всій своїй силі повновладно: «Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить» (Йо. 7, 46). Слово, яке промовляє Христос, – не Його, а Отця, Який послав Його (пор. Йо. 14, 24). Силу Христового Слова ісповідує апостол Петро: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!» (Йо. 6, 68).

211 Крім слів проповіді, Христос вказує на інші знаки приходу Царства Божого: «Сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають» (Лк. 7, 22; пор. Іс. 35, 5-6; 61,1). Діла Христові свідчать про присутність і діяння Бога серед людей. «Як людина Він сорок днів постив і зголоднів, – а як Бог переміг спокусника; як людина Він пішов на весілля в Кані Галилейській, – а як Бог перетворив воду у вино; як людина Він спав у човні, – а як Бог заборонив вітрові й морю – і вони підкорилися Йому^[1]».

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

263   Святий Дух «вчить» апостолів, що треба говорити (див. Ді. 4, 8-12). Той же Дух велить їм слухати Бога більше, ніж людей (див. Ді. 4, 19). Духом Святим апостоли надихаються на сміливу проповідь Христа: «Всі сповнилися Святим Духом і сміливо звіщали слово Боже» (Ді. 4, 31). Дух веде їх проповідувати також і серед поган, долаючи людські упередження (див. Ді. 10, 9-20).

277   Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. Мт. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця», приготованою на прихід свого Жениха (пор. Од. 19, 6-8).

278   Церква є зародком Царства Божого, яке Христос звіщає у всіх Своїх проповідях, а зокрема в притчах про зерно гірчиці, яке розростається в дерево (див. Лк. 13, 18-19); про поле, на якому до часу жнив росте і пшениця, і кукіль (див. Мт. 13, 24-30); про скарб, захований у полі; про дорогоцінну перлину та про невід (див. Мт. 13, 44-47).

279 Христос будує Церкву словом проповіді, свідченням Свого життя аж до хресної смерті та воскресіння. «Розпростерши обійми на хресті, Христос зібрав усі народи і явив єдину небесну і земну Церкву^[1]». Для служіння в Церкві Христос покликає дванадцятьох апостолів. Це число відповідає дванадцятьом колінам-племенам Ізраїля. Апостолам нового народу Божого Христос повіряє Церкву: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Виконуючи заповідь Божественного Спасителя, апостоли розійшлися по цілому світі, «як стріли Божественного лука, випущені в цілий світ^[2]».

^[1] Октоїх, глас 4, неділя, утреня, канон, пісня 8.

^[2] Пор. Октоїх, глас 3, четвер, утреня, сідальний по 3-му стихословію.

294 Христос покликав дванадцятьох апостолів (українською «посланців»), заснував на них Церкву й послав їх у світ проповідувати Євангеліє: «Покликав тих, що їх Сам хотів, і вони підійшли до Нього. І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому та щоб їх посилати із проповіддю» (Мр. 3, 13-14). Апостольське служіння триває в служінні церковної ієрархії та посланництві всіх вірних. «Церква, розсіяна по всьому світу, одержала від апостолів та їхніх учнів правдиву віру, старанно її зберігає і проповідує цю правду, неначе б вона мала одні уста^[1]». Саме тому в Символі віри сповідуємо Христову Церкву «апостольською». Апостольськість Церкви здійснюється в служінні єпископів, священиків, дияконів, чернецтва і мирян, які взаємодіють заради спасіння всього світу.

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, І, 10, 1.

301 Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й Благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви «зодягається» в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви. «У церковній спільноті законно існують окремі [помісні] Церкви, що мають свої власні традиції^[1]».

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»],13.

303 Помісна Церква має власні джерела християнської традиції, власне богослов’я, духовність та благочестя, літургійну та канонічну спадщину, тобто власні способи сповідування таїнства спасіння^[1]. Життя помісної Церкви увінчують її святі, мученики та ісповідники. Важливою ознакою помісності Церкви є її місійність, яка виражається у проповіді Христового Євангелія нехристиянам різних народів і культур. Повнотою розвитку помісної Церкви є патріархат: «Патріархат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутності помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народному житті^[2]».

^[1] Пор. Патріарх Йосиф, Звіт про католицьку Церкву в Україні (18 липня 1982).

^[2] Патріарх Йосиф, Завіщання (22.12.1981).

355   Христос виходить на проповідь після хрещення в Йордані від Йоана, закликаючи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Він проповідує Царство протягом трьох років і звершує його в Пасхальному таїнстві. На Тайній Вечері Христос дарував апостолам участь у Царстві – своєму божественному житті – через Слово та Євхаристію.

356   Таке поєднання Слова і Таїнства не випадкове. Як Богородиця спочатку прийняла до серця Слово і з’єдналася з Ним, так і ми приймаємо до серця Слово і виконуємо Його, коли єднаємося з Ним у таїнстві Причастя: «Мати моя й брати мої – це ті, що слухають Слово Боже і його виконують» (Лк. 8, 21; пор. Мт. 12, 50; Мр. 3, 35). Тому в Божественній Літургії Христос спочатку живить нас своїм Словом (Апостола, Євангелія і проповіді), а тоді Тілом і Кров’ю (Причастя).

367 Слово Боже засвічує в наших серцях «нетлінне світло богопізнання», про що навчає молитва перед читанням Євангелія. Сенс слухання Слова Божого – у «розумінні євангельських проповідувань», аби прийняти їх як «блаженні заповіді» та, «перемігши всі тілесні похоті, провадити духовне життя, думаючи й діючи так, як угодно Богові». Виявом шанобливого слухання і приймання Божого Слова є схиляння голови під час читання Євангелія. У проповіді священик звіщає Благу Вість про великі Божі діла, закликає людей до втілення почутого Слова, «навчає і закликає уводити в життя ці добрі приклади^[1]». Вірні слухають Слово Боже, яке Господь промовляє до них через читання Апостола й Євангелія та через проповідь. Вони приймають Слово Боже до своїх сердець, немов зерно, яке має принести добрий плід у їхньому житті. Причащаючись же Христа-Слова, вірні стають Його носіями і благовісниками.

^[1] Юстин Філософ, Перша апологія, 67.

416   Христос, посилаючи своїх учнів на проповідь, запевняє: «Хто увірує і охреститься, той буде спасенний» (Мр. 16, 16). Щоб прийняти спасенний дар Хрещення, необхідна віра в Христа, Сина Божого, в якому маємо «відкуплення, прощення гріхів» (Кл. 1, 14) і дар богосинівства: «Коли віриш з усього серця – можна тобі охреститись» (пор. Ді. 8, 37). «Усі ви сини Божі через віру в Христа Ісуса. Всі бо ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гл. 3, 26-27).

462   За Свого земного служіння Христос навчав по синагогах, звіщав Добру Новину про Царство й зціляв усяку недугу в народі (пор. Мт. 4, 23). Проповідь Євангелія і зцілення недужих були знаком приходу Царства Божого – подолання влади диявола та звільнення людей від гріхів. До чоловіка, якого спустили до Христа через стелю, Він промовив: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2, 5) – і наказав йому: «Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (Мр. 2, 11). Друзі принесли недужого, шукаючи для нього оздоровлення, а Христос дарує йому і прощення гріхів, і зцілення.

464   Ісус, посилаючи дванадцятьох апостолів на проповідь Євангелія, «дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч» (Mт. 10, 1). Він обіцяв, що проповідь супроводжуватиметься зціленнями: «На хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18). Услід за Христом апостоли також заповідають моління за недужих: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5, 14-15). Продовжуючи апостольське Передання, Церква звершує святе таїнство Єлеопомазання на зцілення душі і тіла та прощення гріхів.

515   Чин похорону священика містить численні читання зі Святого Письма. А глибокі стихири про сенс людського життя є своєрідним «духовним заповітом», останньою проповіддю померлої духовної особи, зверненою до живих.

675 Молитва «Отче наш» є осердям Святого Письма, «коротким змістом усього Євангелія^[1]». Поміщена в Нагірній проповіді – вченні про нове життя християнина, вона поєднує в собі й Об’явлення Бога як Отця, і нашу синівську відповідь віри, в якій «зі сміливістю» просимо в Отця «те, що нам потрібне» (див. Мт. 6, 32; Лк. 12, 30). Цю молитву, яку дав нам і навчив Сам Господь, називаємо Господньою молитвою, і тому Він є водночас Вчителем і Взірцем нашої молитви.

^[1] Пор. Тертуліан, Про молитву, 1, 6.

699   Цю пораду Христос дав під час Нагірної проповіді. Отці духовного життя часто тлумачили ці слова, розуміючи їх як скерування уваги -вглиб себе. Про внутрішню увагу йдеться в заклику святого Василія Великого «Уважай на себе», до неї нас постійно закликають літургійним «Будьмо уважні» (церковнослов’янською – Воньмім). Наш найперший відгук на такий заклик – це очевидно посилити увагу до того, що відбувається всередині нас.

826   У своєму служінні духовний отець (матір) покликані вести своїх духовних дітей дорогою святості. Разом з проповіддю Слова Божого і благодатним освяченням людини у Святих Таїнствах, духовне наставництво є одним із важливих видів служіння Церкви в справі нашого спасіння. Воно полягає в опіці над ними в їхньому духовному зростанні, визначає весь шлях християнського життя.

827   Духовне отцівство в Церкві випливає з життя Пресвятої Тройці. У Пресвятій Тройці Отець є джерелом родження Сина та ісходження Святого Духа. Отець подає людині вічне життя через Свого Єдинородного Сина у Святому Духові. Так і християнин, народжений у лоні Церкви з висоти (пор. Йо. 3, 7), з води й Духа (пор. Йо. 3, 5), покликаний передавати божественне життя проповіддю та свідченням. На цьому наголошує й Апостол народів, звертаючись до Корінтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15).

911 Церква Христова – люд Божий, об’єднаний у Святому Дусі, звершує своє служіння в кожен час і в кожному народі. Вона посеред «переслідувань світу і втіх Божих» крокує історією, щоб «явити у світі» таїнство воскреслого Христа^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 3, 8, 9.

962 У Нагірній проповіді Ісус Христос протиставляє логіці помсти нову логіку прощення та навчає нас зрозуміти справедливість в есхатологічній перспективі Царства Божого. Нова логіка, яку нам пропонує Господь, будує нову християнську етику, згідно з якою захист суспільства відбувається не шляхом застосування смертної кари, а через інші види покарання. Церква, усвідомлюючи таїнство людини й захищаючи цінність і гідність життя, виступає за незастосування смертної кари^[1].

^[1] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 2267.

982   Глобалізація може стати справжнім «знаком часу» для Церкви в сучасному світі, надаючи нові можливості для євангелізації народів. Церква, несучи в собі досвід єдності в багатоманітності, надихатиме народи світу жити у взаєморозумінні. Проповідь Євангелія донесе до свідомості світової спільноти, що між мораллю і виробництвом, між солідарністю і конкуренцією немає конфлікту, а навпаки, вони взаємопов’язані. Жива присутність Церкви Христової у вирі глобалізаційних процесів здатна переобразити конфліктність у співпрацю, цивілізаційне протистояння – у взаємозбагачення, страх перед нестерпним поневоленням – у свободу дітей Божих.