755   Аскеза (з грецької «вправа») – це постійна боротьба християнина зі своїми вадами, пристрастями та гріховними схильностями. Аскетичні зусилля мають лікувальний характер, оскільки допомагають людині співдіяти з Божою благодаттю, яка очищає від гріха та зціляє від ран, яких завдає гріх. Для очищення потрібно зректися не тільки того, що призводить до гріха, а й усього, що до нього спонукає. До такої аскези закликає кожного християнина апостол Павло: «Вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі. Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям, і не видавайте членів ваших гріхові за знаряддя неправедності, але віддайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші, як зброю праведності» (Рм. 6, 11-13).

756   Створена Богом людина покликана зростати до свободи синів Божих (пор. Рм. 8, 21). Однак вона не завжди була вірною цьому покликанню. Адам і Єва, піддавшись омані, відкинули Божу волю, а тому ослабила їхня здатність вживати дар свободи. Таку відмову в послухові Богові християнська традиція називає гріхом. Согрішивши, людина потрапила в неприродний для неї стан – віддаленість від Бога та відчуження від ближніх.

757   Християнська традиція розглядає гріх як хворобу особи, що спотворює у ній образ Божий: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні», – співаємо в одній із стихир Парастасу. Отож людина не так заслуговує осудження, як потребує лікування – Божого милосердя та прощення. Тому грішник – хворий, а Христос – лікар. «Здорові не потребують лікаря, лише хворі» (Мт. 9, 12).

758 Гріх – це перш за все стан особи, який виявляється у вчинках, а гріховний вчинок – це свідоме й добровільне порушення Божої заповіді. Порушення ж навіть одної Божої заповіді означає порушення всього Божого Закону. «Бо хто весь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: “Не чини перелюбу”, сказав також: “Не вбивай”. Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як. 2, 10). Як одна хвороба може спричинити іншу, так і один гріх веде до іншого. Святий Йоан Дамаскин наголошує на вісьмох лихих помислах, які породжують гріхи: обжерливість, розпуста, грошолюбство, смуток, гнів, нудьга (церковнослов’янською «униніє»), марнославство, гордість^[1]. Їх називаємо головними гріхами, оскільки вони є корінням усіх інших гріховних учинків.

^[1] Див. Йоан Дамаскин, Про вісім духів злоби, 1.

759 Потреба в їжі та питті природна для людини; їжа необхідна для підтримання життя. Проте пристрасть до їжі спотворює природну потребу людини й призводить до гріха обжерливості, коли їжа стає самоціллю. Є різні вияви цього гріха. Перший із них – це надмірність у їжі та питті. Святі Отці навчали, що їжа, спожита понад міру, шкодить душі. Другий вияв обжерливості – це пошук у їжі та напоях насамперед насолоди. Нестриманість у їжі та питті призводить до непогамованості також у всьому іншому, оскільки перенасиченням тіла людина намагається втамувати голод і спрагу душі. Святий Йоан Касіан зауважує, що «ми ніколи не зможемо опанувати потягу до земних страв, якщо наша душа… не віднайде більшої радості від споглядання Бога^[1]».

^[1] Йоан Касіан, Правила, 5, 14.

760 Подолати гріх обжерливості можна за допомогою чесноти поміркованості в їжі та в питті, якої досягаємо постом. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Господь наш є милосердний та лагідний, тому не вимагає нічого, що було б понад наші сили. Він не вимагає від нас утримуватись від їжі та закликає до посту не задля нього самого чи для того, щоб залишити нас без харчування. Він наказує нам це для того, щоб ми, відклавши житейські турботи, трудилися в речах духовних^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на книгу Буття, 10, 1.

761   Статевий потяг є природним для людини. Суть гріха розпусти полягає в нестримному та невпорядкованому пошуку тілесної насолоди, коли людина керується самолюбством і бажанням догодити собі, часто – ціною своєї гідності та гідності іншої особи. Розпуста призводить до інших гріхів: дошлюбних та позашлюбних статевих зносин, статевого рабства й зведення людини до товару. Ця пристрасть є небезпечною не тільки для тіла, а й для душі, бо поневолює людину та руйнує здатність любити. Тому духовні Отці наголошують на потребі постійної боротьби з цією пристрастю.

762 Святий Кирило Єрусалимський стверджує, що рішуча відмова від розпусти є суттєвим елементом християнської віри у воскресіння тіла: «Хто вірить, що тіло призначене для воскресіння, той піклується цими своїми ризами й не забруднює їх нечистотою. Хто не вірить у його воскресіння, той полишає його на поталу нечистоті та зловживає ним як чимось чужим для себе^[1]».

^[1] Кирило Єрусалимський, Катехизи, 18, 1-3.

763   Особа досягає чистоти статевого життя чеснотою ціломудреності. Ця чеснота узгоджує статевий потяг із любов’ю до ближнього. Чистота допомагає людині керувати своїм статевим потягом та відновлює гармонію тіла, душі й духу.

764 Грошолюбством називається пристрасть до грошей і матеріальних благ. Святі Отці навчали, що любов до багатства не притаманна людині від природи, а виникає як викривлене прагнення людини до вічного життя^[1]. Пристрасть до збагачення, яка опановує особу, робить її рабом грошей; збагачення стає самоціллю і веде до інших гріхів. Така пристрасть породжує оману самодостатності людини в її покладанні лише на матеріальні блага. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Не багатство зло, а любов до накопичення і грошей. Щось одне – грошолюб, а щось інше – заможний. Грошолюб – не заможний; він у всьому має нужду і тому не може бути заможним. Грошолюб є сторо-жем свого майна, а не його власником; рабом, а не володарем^[2]». Преподобний Йоан Ліствичник вважає, що грошолюбство й жадібність є ідоло-поклонством, оскільки в такому засліпленні людина покладає всю надію лише на земні блага^[3].

^[1] Пор. Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 2, 5.

^[2] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї. 2,5.

^[3] Див. Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 16.

765 Через чесноту жертовності й милостиню людина стає здатною належно управляти своїми матеріальними благами та багатіти в Бога. Святий Йоан Золотоустий закликає: «Нехай у вашому домі зберігається не золото, а те, що дорожче від усіх багатств, – милосердя і чоловіколюбність. Це дає нам сміливість перед Богом, а золото… допомагає дияволу впливати на нас… Озброй проти нього свою правицю.., усе багатство твоє склади в умі, нехай небо, а не скриня та дім зберігають твоє золото… Навіщо нам, занедбавши себе, усі свої турботи скеровувати на те, чого ми, відходячи звідси, не зможемо взяти з собою, тимчасом як є нагода збагатитися так, що не тільки тут, а й там виявимося заможніші від усіх^[1]?».

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 1, 14, 11.

766 Святі Отці, згідно з навчанням апостола Павла, розрізняли спасенний смуток людини за свої гріхи і смуток як пристрасть: «Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу – смерть спричинює» (2 Кр. 7, 10). Смуток як пристрасть виявляється двояко. Найчастіше викликає його якась інша пристрасть, коли ми бажаємо чогось, але не можемо задовольнити цього свого бажання. Це породжує пригніченість, що веде до відчаю та навіть самогубства. А буває, що цей гріх походить від надмірної турботи за своє майбутнє, намагання людини панувати над своїм життям, покладаючись лише на себе, а не на Бога. Святий Василій Великий навчає, що смуток є ознакою слабкодухих, оскільки вони втрачають душевну рівновагу та завдають собі душевних терзань і можуть остаточно втратити надію на Бога^[1].

^[1] Пор. Василій Великий, Гомілія про вдячність, 5-6.

767   Дух-Утішитель є джерелом чесноти християнської радості, яка визволяє від пристрасті смутку. Він дарує людині радість досвіду близькості Бога. Апостол Павло закликає: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся! Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома. Господь близько! Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою» (Флп. 4, 4-6).

768 Гнів як пристрасть – це не лише почуття злоби. Це стан особи, яка агресивно захищає своє існування без надії на Бога зі шкодою для ближнього. Святі Отці виділяють три види гніву: 1) гнів, який палає всередині. Це стан душі, коли людина втрачає внутрішній спокій, її опановують почуття злоби, образи та роздратування; 2) гнів, що виявляється у словах і вчинках, у грубому, позбавленому лагідності й любові слові. Найпоширенішими виявами такого гніву є спалахи люті, навмисне приниження ближнього, нанесення йому образи, лихослів’я. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Якщо ти завдаєш образи, тоді ти є переможений, але не людиною, а – що набагато ганебніше – низькою пристрастю, бо тобою заволодів гнів; коли ж ти змовчиш, то ти переміг^[1]»; 3) гнів, який горить тривалий час, або злопам’ятність. Такий гнів особливо руйнівний для особи, оскільки вона тоді свідомо відмовляється простити образу або кривду, горить жадобою помсти.

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 1, 22, 3.

769 Гнів є дуже небезпечною пристрастю, бо породжує насильство, вбивства, розбрат, війни. У «Пастирі» Єрми гнів названо ангелом зла, який панує над людиною: «Коли гнів чи злість опановує тебе, то знай, що він [ангел злоби] є в тобі^[1]».

^[1] Єрм, Пастир. Заповіді, 6, 2.

770 Через чесноту довготерпеливості, яку ще називаємо лагідністю, тихістю, людина стає невразливою на людський гнів, оскільки почуває себе захищеною Господом. «Не палай гнівом на злочинців, творящим беззаконня не завидуй […]. Вповай на Господа й чини добро, щоб жити на землі й безпечним бути […]. Спокійним будь у Господі, надійсь на Нього» (Пс. 37, 1-7). Святий Йоан Золотоустий навчає: «Якщо ми виявили довготерпеливість, то станемо непереможними, й ніхто, від малого до великого, не зможе нам зашкодити^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 1, 23, 4.

771   Святі Отці називали нудьгу (грецькою акедія) виснаженням та втомою душі. У смутку людина недооцінює могутності Господа, а в нудьзі – Його милосердя. Смуток змушує людину покладатися лише на власні сили, тимчасом, як нудьга взагалі позбавляє надії. Святі Отці називали нудьгу «бісом полуденним» (пор. Пс 90, 6), який гасить наснагу до духовного розвитку людини. Нудьга породжує відчуття спустошення, відрази, порожнечі життя, зневіри у власному спасінні; нудьга призводить до психічного та фізичного виснаження людини. Людина піддається лінивству, стає знеохоченою та нездатною до духовної боротьби.

772 Євагрій Понтійський описує вияви нудьги так: «[Полуденний біс] навіює відразу до того місця, де перебуває аскет, до його життєвого стану, до фізичної праці, ба навіть ще більше – переконує, що любов між братією зникла й ніхто вже більше не може його потішити… Спричиняє бажання змінити місце перебування на інше, де нібито можна легко знайти те, чого прагнемо… Тривалий мир та невимовна радість наповнюють душу після завершення цієї боротьби^[1]». Боротися з нудьгою допомагає молитва, праця, а також постійний труд над собою (аскеза).

^[1] Євагрій Понтійський, Практичні глави, 12.

773 Чеснота бадьорості духа або тверезіння дає людині можливість відновляти свої духовні сили й надалі вести духовну боротьбу з допомогою Божої благодаті. «Тому, підперезавши стан вашого ума, тверезі, надійтеся повнотою на благодать, що вам буде принесена в об’явленні Ісуса Христа» (1 Пт. 1, 13). Святий Ісаак Сирієць навчає: «Якщо будемо дотримуватися закону тверезіння та розсудливості у віданні, плодом чого є життя, то боротьба з нападами пристрастей зовсім не завдасть шкоди уму^[1]».

^[1] Ісаак Сирієць, Слово 38, 18.

775 Прив’язаність до земної слави унеможливлює духовне зростання людини, оскільки підміняє пошук слави Божої пошуком слави людської. Навчаючи про марноту дочасної слави, святий Йоан Золотоустий запитує: «Якщо ти очікуєш воскресіння та [вічної] нагороди, то навіщо шукаєш слави в житті дочасному?.. Отже, причиною усіх бід є марнославство. Воно бажало б накинути власне ім’я навіть полям, лазням і спорудам. Яка користь зі всього цього, о чоловіче, якщо незадовго, коли вдарить тебе гарячка й душа відійде, залишишся нагий і покинутий? Що більше, будучи нагий від всякої чистоти, будеш зодягнений у несправедливість, крадежі, скупість, зойки та ридання, сльози сиріт, змови та обман?.. [Якщо так], то неминуче залишишся поза [вічною славою] і вже пізно буде каятися за ті тягарі, якими обтяжив себе^[1]…».

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на книгу Буття, 22,6-7.

776 Чеснота смиренномудрості робить людину здатною сприйняти себе як створіння Творця і жити не для себе, а для Бога. Коли людина смиренно приймає себе такою, якою вона є в Божих очах, вона стає справді мудрою. Смиренномудренна людина приймає все те, що Бог їй посилає, і все робить на славу Божу. «Шукайте перше Царство Боже та Його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). Святий Ісаак Сирієць навчає: «Смиренномудрість – це риза божества. У неї зодягнулося воплочене Слово й через неї промовляло до нас у нашому тілі. Кожен, хто зодягнеться в неї [смиренномудрість], уподібниться до Того, хто зійшов зі Своєї висоти^[1]».

^[1] Ісаак Сирієць, Слово 53, 2.

777 Гордість – найнебезпечніша пристрасть і матір усіх гріхів. Саме через гордість сатана відпав від Бога, і саме гордість зруйнувала багаторічні зусилля не одного подвижника. Гордість є ідолопоклонницьким самообожненням людини: особа вивищує себе понад інших людей і ставить себе на місце Бога. Горда людина закрита на Божу благодать: «Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать» (1 Пт. 5, 5). Святий Августин навчає, що гордість є джерелом усякого зла, і для того, аби побороти всі інші гріхи, треба позбутися їхньої першопричини – гордості: «Чому існує так багато зла? Бо існує гордість. Вилікуй гордість – і не стане жодної злоби. Саме для того, щоб була усунута причина всіх бід, тобто гордість, понизив Себе та став покірним сам Син Божий^[1]».

^[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана, 25, 16.

778   Горда людина зазвичай не бачить свого гріха; вона самолюбна; їй важко пробачити когось і важко просити пробачення, важко поступитися в суперечці; вона відкидає будь-який авторитет. Така людина часто спалахує гнівом, є злопам’ятною, постійно осуджує інших людей, заздрить їхнім успіхам. Гордість підступно опановує навіть тих, хто, здобувши чесноти, уважає себе, а не Бога, причиною досягнутого.

779 Найдієвішим засобом боротьби з гордістю є вправляння в покорі, яка відкриває людину до Бога та ближнього й робить її здатною прийняти Божу переображуючу та визволяючу силу. Апостол Павло проголошує: «Ми руйнуємо задуми і всяку гордість, що повстає проти спізнання Бога, і беремо в полон усякий розум на послух Христові» (2 Кр. 10, 4-5). Завдяки чесноті покори людина стоїть у правді перед Божим лицем. Тому християнська покора не принижує людину, а дозволяє їй пізнати справжню гідність дитини Божої. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Хто поклав покору як фундамент своєї доброчесності, той може безпечно зводити будівлю до будь-якої висоти. Вона [покора] є найсильнішою огорожею, непорушною стіною, нездоланною фортецею; вона підтримує всю будівлю, не дозволяючи впасти.., робить її недосяжною для всіляких нападів… і завдяки їй чоловіколюбний Бог виливає на нас щедрі дари^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на книгу Буття. Гомілія 36, 7.

780 Христос, Добрий Пастир, Який прийшов знайти «загублених овець», закликає усіх до покаяння: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4, 17). Без покаяння не може бути ні спасіння, ані нового життя. Христос у притчі про блудного сина розкриває суть покаяння як повернення до Отця і прийняття дару Його прощення. У покаянні пізнаємо Бога як люблячого й милосердного Отця. Він приймає розкаяних грішників і радіє з їхнього навернення, «бо Він Благий і Чоловіколюбець^[1]».

781 Покаяння дозволяє християнинові не лише досвідчити Бога як милосердного Отця, а й віднайти в Його обіймах самого себе – відчути себе сином, який з чужого краю гріха повернувся до батьківського дому праведності. У Неділю блудного сина Церква співає: «Як блудний син, прийшли ми, Щедрий, змарнувавши все життя наше на чужині і розтративши все багатство, яке Ти дав нам, Отче. Прийми нас розкаяних, Боже, і помилуй нас^[1]».

^[1] Постова тріодь, Неділя блудного сина, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

782 Покаяння становить основу християнської духовності, оскільки визначає весь рух до Бога, започаткований Ним і підтримуваний Його благодаттю. Початком цього руху є фундаментальна внутрішня зміна (навернення), яка приносить нове бачення себе самого, інших людей, Господа Бога. Метою цього руху є визволення від гріхів і повернення до повноти життя в Богові. У Неділю митаря і фарисея на Утрені співаємо: «Відчини мені двері покаяння, Життєдавче, – молиться зранку дух мій у святім Твоїм храмі, бо вся моя тілесна храмина осквернена; але Ти, Щедрий, очисти мене Своєю ласкавою милістю^[1]».

^[1] Постова тріодь, Неділя митаря і фарисея, утреня, покаянна стихира після 50-го псалма.

783 Покаяння має позитивний характер, оскільки не принижує людину, а визволяє і животворить. Це сила віднови й відродження людини, плід надії та заперечення відчаю. Адже покаятися – це дивитися не вниз, на власні недоліки, а вгору, на Господню любов; не назад із докором самому собі, а вперед із вірою. Треба бачити не те, чого мені не вдалося досягнути, а те, ким із милості Христа я ще зможу стати. Покаяння є неперервним шляхом зцілення та зростання особи. Святий Йоан Ліствичник повчає: «Хто бажає позбутися ярма гріхів своїх, нехай наслідує тих, що сидять над гробами поза містом, та безнастанно ллє гарячі сльози каяття. Хай не перериває безголосих ридань серця свого, доки не побачить Ісуса, що прийде й відвалить од серця його камінь зачерствіння^[1]». Саме за таке постійне переображення нашого життя в покаянні ми молимося на богослужіннях: «Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім».

^[1] Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 1 .

784   Отже, покаяння – це просвітлення, перехід від темряви до світла. Доки ми не побачимо Христового світла, доти не зможемо побачити власних гріхів. Що ближче ми до Бога, то краще бачимо, якими грішними ми є. Світло Христове просвічує нас і веде до покаяння – бачення краси, а не потворності, усвідомлення Божої слави, а не власної убогості.

774   Марнославство – це пристрасть до земної, людської слави та всіляких почестей. Корінь марнославства – в залежності людини від думки про неї інших людей. Виявами марнославства є нетерпимість до критики, небажання визнати свої помилки, постійне бажання похвали від інших людей. Марнославство виявляється як у вихвалянні своїми матеріальними здобутками, розумовими здібностями чи талантами, так і в хизуванні своїми духовними досягненнями.