869 Найважливішою метою подружнього життя є сопричастя чоловіка і жінки в любові, щоб, перебуваючи в ній, ще більше пізнавали Бога, що є Любов, і щоб в Його любові їхня любов була плідною: «Що в людині є душа, то є любов у родині. Не стане душі – не стає і життя; буде тіло, але мертве. Родина без любові – як тіло без душі^[1]». Подружня любов існує перш за все задля добра самих подругів.

^[1] Митрополит Андрей, Пастирське послання О супружестві і родині (17 лютого 1902).

870   У подружжі чоловік і жінка покликані до співтворчості з Господом у народженні дітей: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Господь є джерело життя людини, і тому, приймаючи дар нового життя, подруги стають причасниками цього Джерела. Ось чому дар плідності є Божим благословенням для подружжя, скріпленням його в любові. Подружжя є іконою Церкви Христової, яка народжує людей до життя вічного.

871 Подружня любов чоловіка і жінки виражається у статевому співжитті. Статевим актом подруги єднаються в любові, виявляючи нерозривну єдність подружнього життя. Істинна подружня любов є любов’ю плідною, тому тілесне єднання подругів відкрите до дітородження. Статевий акт має подвійний вимір: єднальний і дітородний. Тільки такий подружній акт є цнотливим і чистим. Втрата хоча б одного з цих вимірів статевого акту викривлює його зміст, руйнує цнотливість і чистоту подружнього життя, а тому є гріхом^[1].

^[1] Павло VI, Енцикліка Humanae vitae [«Людського життя»], (25 липня 1968), 12.

872 У народженні та вихованні дітей чоловік і жінка є «співпрацівниками Божої любові», що й визначає відповідальне батьківство подружжя. Особлива відповідальність подружжя проявляється в плануванні народжуваності, яке пов’язане зі спроможністю батьків надати дітям гідне виховання, забезпечивши їхній належний фізичний та духовний розвиток. Тому буває і так, що чоловік і дружина вирішують тимчасово відкласти народження дітей. Однак таке рішення не має ґрунтуватися на егоїзмі та споживацьких мотивах: воно не повино взагалі вилучати дітонародження як одне із засадничих благ подружнього життя, тобто не повинен ставати відмовою від батьківства та материнства^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 51.

873 Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Як комусь Бог дав дітей, то поклав на нього великий обов’язок тих дітей побожно виховати. Колись на Страшному суді зажадає Бог строгого рахунку від тих батьків, що про своїх дітей мало що дбали^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Пастирське послання О супружестві і родині (17 лютого 1902).