780 Христос, Добрий Пастир, Який прийшов знайти «загублених овець», закликає усіх до покаяння: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4, 17). Без покаяння не може бути ні спасіння, ані нового життя. Христос у притчі про блудного сина розкриває суть покаяння як повернення до Отця і прийняття дару Його прощення. У покаянні пізнаємо Бога як люблячого й милосердного Отця. Він приймає розкаяних грішників і радіє з їхнього навернення, «бо Він Благий і Чоловіколюбець^[1]».

781 Покаяння дозволяє християнинові не лише досвідчити Бога як милосердного Отця, а й віднайти в Його обіймах самого себе – відчути себе сином, який з чужого краю гріха повернувся до батьківського дому праведності. У Неділю блудного сина Церква співає: «Як блудний син, прийшли ми, Щедрий, змарнувавши все життя наше на чужині і розтративши все багатство, яке Ти дав нам, Отче. Прийми нас розкаяних, Боже, і помилуй нас^[1]».

^[1] Постова тріодь, Неділя блудного сина, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

782 Покаяння становить основу християнської духовності, оскільки визначає весь рух до Бога, започаткований Ним і підтримуваний Його благодаттю. Початком цього руху є фундаментальна внутрішня зміна (навернення), яка приносить нове бачення себе самого, інших людей, Господа Бога. Метою цього руху є визволення від гріхів і повернення до повноти життя в Богові. У Неділю митаря і фарисея на Утрені співаємо: «Відчини мені двері покаяння, Життєдавче, – молиться зранку дух мій у святім Твоїм храмі, бо вся моя тілесна храмина осквернена; але Ти, Щедрий, очисти мене Своєю ласкавою милістю^[1]».

^[1] Постова тріодь, Неділя митаря і фарисея, утреня, покаянна стихира після 50-го псалма.

783 Покаяння має позитивний характер, оскільки не принижує людину, а визволяє і животворить. Це сила віднови й відродження людини, плід надії та заперечення відчаю. Адже покаятися – це дивитися не вниз, на власні недоліки, а вгору, на Господню любов; не назад із докором самому собі, а вперед із вірою. Треба бачити не те, чого мені не вдалося досягнути, а те, ким із милості Христа я ще зможу стати. Покаяння є неперервним шляхом зцілення та зростання особи. Святий Йоан Ліствичник повчає: «Хто бажає позбутися ярма гріхів своїх, нехай наслідує тих, що сидять над гробами поза містом, та безнастанно ллє гарячі сльози каяття. Хай не перериває безголосих ридань серця свого, доки не побачить Ісуса, що прийде й відвалить од серця його камінь зачерствіння^[1]». Саме за таке постійне переображення нашого життя в покаянні ми молимося на богослужіннях: «Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім».

^[1] Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 1 .

784   Отже, покаяння – це просвітлення, перехід від темряви до світла. Доки ми не побачимо Христового світла, доти не зможемо побачити власних гріхів. Що ближче ми до Бога, то краще бачимо, якими грішними ми є. Світло Христове просвічує нас і веде до покаяння – бачення краси, а не потворності, усвідомлення Божої слави, а не власної убогості.