477 Чинові Вінчання передують заручини. Наречені в притворі храму висловлюють перед священиком рішення укласти шлюб, на знак чого священик накладає на їхні правиці обручки зі словами молитви: «Господи, Боже наш [...], Сам благослови заручини рабів Твоїх, і утверди промовлене ними слово, і утверди їх святим Твоїм з’єднанням, і утверди заручених у вірі, і єдинодумстві, і істині, й любові». Обручки символізують Господню силу, що утверджує любов заручених. Церква просить, щоб «ангел Божий йшов перед ними у всі дні життя їх^[1]».

^[1] Требник, Чин Вінчання, Молитва на заручення третя.

478 Священик після того, як під спів «Блаженні всі, що бояться Господа, що ходять путями Його» (пор. Пс. 128 (127)), увів наречених досередини храму, розпочинає Чин Вінчання, подібно до Божественної Літургії, торжественним виголосом: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа». Цей виголос вказує на тісне поєднання Таїнства Вінчання з Пресвятою Євхаристією, благодаттю якої наречені стають одним тілом. «Бо святе Причастя є завершенням всякого священнодійства і печаттю кожного божественного таїнства. Церква добре робить, приготовляючи святі Дари для спокутування і благословення подружньої пари. Бо Сам Христос, який дав нам ці Дари і є цими Дарами, прийшов на весілля [до Кани Галилейської], щоб принести їм [нареченим] єднання в мирі та однодумності. Тому ті, хто єднаються в подружжі, мають бути гідними Святого Причастя; вони мають бути поєднані перед Богом у храмі – домі Божому, бо вони є діти Божі^[1]».

^[1] Симеон Солунський, Про чесне й законне подружжя, 282.

479 Наречені прилюдно, кладучи руки на Євангеліє, складають перед Богом подружній обіт (присягу) «любові, вірності, і чесності, і що не залишать одне одного аж до смерті». Непохитною основою подружнього єднання є не тільки згода наречених, а насамперед Господня сила: «І нині, Владико, пошли руку Твою зі святого жилища Твого і з’єднай раба Твого […] і рабу Твою […], бо Ти з’єднуєш жінку з мужем». Від Господа походять усі дари, що творять і укріплюють це єднання: «З’єднай їх в однодумності, вінчай їх на любов, злучи їх в одне тіло, даруй їм потомство й радість у дітях^[1]». Священик підтверджує обіт наречених словами: «Що Бог з’єднав, людина хай не розлучає» (пор. Мр. 10, 9).

^[1] Требник, Чин Вінчання, Молитва перед накладанням вінців.

480   Священик звершує Чин Вінчання накладанням вінців на нареченого та наречену, благословляючи їх і тричі промовляючи: «Господи Боже наш, славою й честю вінчай їх». Вінці символізують, що людина – чоловік і жінка – сотворена «мало що нижчою від ангелів, володарем над творінням» (пор. Пс. 8, 6-7; Євр 2,7) і покликана Богом бути співтворцем із Ним, приймаючи від Нього потомство. Вінці також символізують перемогу чоловіка і жінки, що підкорили тілесну пристрасть подружній любові, та вінець мучеництва як свідчення вірності Христовій любові аж до смерті.

481   Подвиг християнського подружжя розкривається також у тропарях, які співають перед зніманням вінців. У першому тропарі – «Ісає, ликуй, Діва мала в утробі і родила Сина Еммануїла, Бога й чоловіка» – Церква радіє здійсненню пророцтва Ісаї про прихід Бога-Еммануїла в нове подружжя і Його перебування в ньому, як домашній церкві. У другому – «Святії мученики, ви славно страждали і вінчалися» – Церква молиться до святих мучеників про їхнє заступництво, аби Христос, «апостолів похвала і мучеників радість», став похвалою та радістю і цього подружжя (третій тропар), щоб воно своїм подружнім життям моглo наслідувати жертовну любов мучеників і проповідувати Тройцю єдиносущну.

482   Знімаючи вінці з подругів, священик молиться до Христа, щоб Він, приймаючи вінці подругів, зберіг їх «чистими, непорочними й бездоганними на віки вічні» – на знак того, що силою Христовою подружня любов повінчаних сильніша від смерті й триватиме навіки. Чин Вінчання завершується благословенням подружжя іменем Пресвятої Тройці, іконою Якої вони покликані бути.