Шукати в катехизмі
833 Митрополит Андрей Шептицький навчає: «Як небо далеке від землі, так далеко невіруючому до віруючого… Очевидно такого віруючого, що має живу й сильну віру. Лише така віра дає вічне життя, лише така віра спасає (див. Як. 2, 14-16), лише така віра переводить зі смерти в життя, лише така віра дає “владу стати Божими синами” (пор. Йо. 1, 12[1])».
[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).
834 Віра – це відкриття всієї людини на дію Святого Духа та особисте єднання з воскреслим Христом. На відміну від нехристиянських намагань досягнення досконалості, які спиралися лише на людську силу, християнство звіщає нову, справжню основу для святості й праведності людини, якою є віра в Ісуса Христа.
835 Віра дає початок новому творінню в таїнстві Хрещення (див. 2 Кр. 5, 17). Хто вірує в Христа, той скидає зі себе стару людину та зодягається в нову (пор. Еф. 4, 22-24). Апостол Павло описує життя у вірі як життя Христа в нас і наше життя у Христі (див. Гл. 2, 20-21; Флп. 1, 21).
836 Віра лежить в основі християнської моралі. Вона є початком чеснотливого життя та діяльності. Віра – це насамперед дар Божий, отриманий у Хрещенні; вона є великою духовною силою людини та водночас її покликанням. Віра дає пізнання Бога та речей невидимих (пор. Євр. 11, 1). Вона випереджує надію та любов, оскільки вони пов’язані з Істиною, яку можна сприйняти лише через віру; вона наче вкладає Істину в нутро людської особи[1].
[1] Пор. Максим Ісповідник, Заохочувальне слово.
837 Через чесноту віри людина стає спроможною виконувати три перші заповіді Божі. Віра відкриває людину на Бога та внутрішньо єднає її з Творцем і Спасителем. Саме у вірі людина стає здатною поклонятися Єдиному Богові в Дусі та Істині. Правдива віра виключає поклоніння будь-яким іншим божествам, ворожбитство, забобони та магію, що є порушенням першої заповіді Божої: «Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене» (Вих. 20, 3, Втор. 5, 7).
838 Апостол Павло навчає, що християнин є праведником, який живе з віри (пор. Рм. 1, 17). Життя з віри спонукає християнина славити Господнє Ім’я. Святий Дух, Який діє в християнах, кличе з їхнього нутра: «Авва, Отче» (Гл. 4, 6), тобто навчає правильно славити Отця у Христі. Християнин, навчений чеснотою віри про святість і велич Божого імені, здатний виконувати другу Божу заповідь: «Не взивай намарне імені Господа, Бога твого[1]» (див. Вих. 20, 7; Втор. 5, 11). Він не чинитиме богохульства, кривоприсяги, остерігатиметься прокльонів, зневажання святощів тощо.
[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.
839 У неділю Христова Церква святкує День Господній, який Отці Церкви називали «малою Пасхою». Причасником пасхального таїнства віруючий стає у Хрещенні. Тим самим він внутрішньо пов’язується з Літургією Церкви, тому кожен християнин є покликаний до участі в її звершенні. Наша участь у Божественній Літургії в неділі та святкові дні є виявом і підтвердженням єдності у вірі та любові з Богом і Церквою. Тому Господь у третій заповіді наказує: «Пам’ятай день святий святкувати[1]» (див. Вих. 20, 8-10; Втор. 5, 12-15). Крім участі в Божест-венній Літургії та інших богослужіннях, віруючий християнин святкує святий день, глибше пізнаючи свою віру, утримуючись від важкої праці та чинячи діла милосердя (відвідує хворих, немічних, допомагає нужденним тощо). Святкуючи святий день, християнин видимо сповідує свою віру, визнає себе новим сотворінням у Христі, членом Його Тіла – Церкви та очікує Нового Неба та Нової Землі (пор. Од. 21, 1).
[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.
840 З віри зроджується надія – очікування повноти Царства Божого, уже дарованого людині. Перспектива християнського життя, його мета, до якої ведуть прагнення людини, виходить поза межі людських сподівань, а також страждань та смерті. Християнин, який вірує у воскреслого Христа, що вознісся на небо і сидить праворуч Отця, очікує в надії свого прославлення з Христом у час Його славного зновупришестя (див. Кл. 3, 1-4).
841 Надія – це непорушна впевненість у Спасителеві, притаманна віруючому, який очікує повноти пришестя Христа: «Бо ми надією спаслися. Коли ж хтось бачить те, чого надіється, то це не є вже надія; бо що хтось бачить, хіба того надіється? Як же ми сподіваємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало» (Рм. 8, 24-25). Митрополит Андрей навчає: «Надія певна, бо ґрунтується на свідоцтві Бога, на Його обітниці, на Його доброті, на тому, що просто неможливо, щоб Бог не додержав обітниці. А тієї певності ніхто і ніщо не може ослабити; вона росте в міру того, як наближаємося до Господа Бога, себто як поступаємо в ласці Божій або просто живемо по-християнськи[1]».
[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).
842 Чеснота надії є запевненням і підтвердженням усього того, що ґрунтується на вірі та виконується в любові[1]. Надія є наче ланкою, що поєднує між собою початок (віру) і звершення (любов) чеснотливого життя. Надія є рушійною силою повного звершення особи в Богові. Надія є чеснотою «подорожуючого» – того, хто, будучи причасником божественного життя, зростає в ньому, тобто обожествлюється.
[1] Максим Ісповідник, Листи, III.
843 Найважливішою чеснотою, зродженою з віри, є чеснота божественної любові, що її Бог дарує християнинові – новому творінню у Христі. Ця чеснота є участю людини в любові Божій. Євангелист Йоан наголошує, що божественна любов є суттю життя у Богові: «Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить – той не спізнав Бога, бо Бог – любов» (1 Йо. 4, 7-8).
844 Чеснота любові є не лише людською здатністю любити, а й любов’ю, якою живе сам Бог. Ось чому така любов, як навчає Апостол Павло, є більшою від усіх інших ознак божественного життя в людині, тобто чеснот. Вона є найбільшим Божим даром людині, який ми отримали у Святому Дусі: «Любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рм. 5, 5; пор. 1 Кр. 12-13).
845 Любов має джерело в Богові: це Любов Отця, яка об’явлена в Сині та подається нам у Дусі Святому (див. Рм. 8). Хто бере участь у такій любові, той стає здатним у Святому Дусі любити Отця так, як Його любить Син, і може любити ближнього аж до кінця, бо «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13).
847 Віруючий, наділений даром божественної любові, любить у Богові людей і все створіння. Тому любов до ближнього є виявом любові до Бога: «Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, Якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від Нього: “Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого”» (1 Йо. 4, 20-21).
848 Божественна любов, якою християнин любить ближнього, є безкорисливою, жертовною і такою, що «не шукає свого» (див. 1 Кр. 13, 4-7). Вона виявляється у здатності любити навіть ворогів (Мт. 5, 44-45). Саме в такій любові християнин показує обличчя люблячого Бога, Який Своєю любов’ю спасає грішника, примирює його із Собою та змінює його на віруючого, виправданого у Христі (див. Рм. 5, 10-11).
849 Любов є змістом і мотивом усіх моральних вчинків християнина. Ісус Христос навчає, що в заповіді любити Бога і ближнього міститься весь Закон (пор. Мт. 22, 40). Через дар божественної любові християнин отримує свободу слави дітей Божих (Рм. 8, 21) і виконує весь Закон: «Любов, отже, – виконання закону» (Рм. 13, 10). «Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов» (1 Кр. 13, 13).