304 У кожній помісній Церкві, яка перебуває в сопричасті з іншими помісними Церквами, діє вся повнота Церкви Христової. Видимим знаком сопричастя Церков є Вселенський Архиєрей – Папа Римський, першість якого у любові та у вчительському служінні належить до спадщини віри всього християнства. Митрополит Київський Іларіон, прославляючи святого Климента Папу, визнавав його «мучеників похвалою, святителів прикрасою і непохитною основою Церкви Христової, котру ворота пекла не подолають[1]». Сопричастя з Римською Церквою є ознакою та умовою приналежності до Вселенської Церкви. «Від приходу до нас Воплоченого Слова всі християнські Церкви вважали і вважають велику Церкву, яка є там [у Римі], єдиною основою та фундаментом[2]».
[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово на оновлення Десятинної церкви.
[2] Максим Ісповідник, Твори богословські й полемічні.
305 «В одній Христовій Церкві творились біля Євхаристії і біля святої Літургії помісні християнські Церкви[1]». У кожній помісній Церкві через служіння Євхаристії звершується таїнство Божої любові, на чому ґрунтується звичай помісних Церков називати одна одну «Церквою-сестрою[2]». Кожна помісна Церква має спасительну віру, неперервне апостольське спадкоємство та дійсні Святі Таїнства, і тому назва «Церква-сестра» означає визнання цих ознак в іншій Церкві й позначає рівноправність помісних Церков.
[1] Патріарх Йосиф, Послання про Євхаристію (19 серпня 1976).
[2] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint [«Щоб усі були одно»], (25 травня 1995), 57.
306 Сопричастя Церков затьмарене гріхом церковних розділень. В історії Церков-сестер доводилося долати наслідки людських гріхів і немочей. Прикладом подолання такого церковного розділення було сопричастя Церков, досягнене на Флорентійському соборі, а згодом, на підставі флорентійської традиції, – і в Берестейському єднанні: «Радується небо, і земля хай веселиться (Пс. 96, 11), бо знято стіну поділу, яка відділяла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода, а сталось це завдяки тому наріжному каменю – Христові, Який, кріпко зв’язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне (див. Еф. 2, 20; 2, 14) та утвердив і злучив вічним союзом[1]». Шлях до відновлення сопричастя Церков пролягає через усвідомлення помісними Церквами того, що вони є Церквами-сестрами у лоні єдиної святої, соборної і апостольської Церкви: «Нині… Бог дозволяє нам знову відкрити, що ми є Церквами-сестрами, попри перешкоди, що виникли між нами в минулому[2]».
[1] Флорентійський Собор, Орос.
[2] Іван Павло ІІ. Енцикліка Ut unum sint [«Щоб усі були одно»], (25 травня 1995), 57.