343 «Це чиніть на мій спомин, бо кожного разу, як їсте хліб і п’єте цю чашу, Мою смерть звіщаєте, Моє воскресіння сповідуєте[1]». У Христі людська природа бере участь у Божій природі (див. 2 Пт. 1, 4). Христос дарує кожному, хто вірує в Нього, причасність до Божого життя. Це таїнство Причастя Христос звершив на Тайній Вечері, явив у Пасхальному таїнстві, й звершує його в богослужіннях Церкви «нині, і повсякчас, і на віки вічні».
[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого, анафора.
344 Вершиною богослужбового життя Церкви є Божественна Літургія (з грецької літургія – «спільне діло») – служіння Бога людям і людей Богові. На Божественній Літургії (або Службі Божій) Бог Отець уводить нас у повноту Свого життя, даруючи нам Свого Сина. Син же дарує нам Себе Самого на поживу в трапезі Слова й трапезі Тіла й Крові, щоб ми стали з Ним «співтілесні та співкровні[1]» й мали участь у Його Божестві. Церква, приймаючи цей дар Христовий у Святому Дусі, відповідає Йому приношенням себе самої, щоб Він жив і діяв у ній як у своїм Тілі. Отак Христос, Глава Церкви, разом із Церквою, яка є Його Тілом, приносить Отцеві у Святому Дусі хвалу й благодарення за здійснене спасіння.
[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні проповіді, 4, 1; 4, 3.
345 У Божественній Літургії, яка складається з Проскомидії, тобто приготування дарів, Літургії Слова і Літургії Євхаристії, звершується таїнство спасіння – поєднання Бога і людини у Христі (див. Еф. 1, 10), «будування Христового Тіла» (Еф. 4, 12). Як на Тайній Вечері Христос насамперед повчав апостолів словом, а відтак увів їх у таїнство своїх Тіла і Крові, так і в Божественній Літургії Христос повчає спільноту вірних, живить їх своїм Словом та чинить учасниками Євхаристійної трапези. Християнин уводиться в це таїнство через слухання Слова Божого і причастя Господнього Тіла і Крові.
346 Перед Божественною Літургією священнослужителі промовляють Вхідні молитви й зодягаються в богослужбові ризи. У Вхідних молитвах священнослужителі моляться перед іконостасом про прощення прогрішень і, усвідомлюючи людську неміч, благають Господа, заступництвом Пресвятої Богородиці, скріпити їх на цю службу.
347 Значення і символіку всіх богослужбових риз добре розкриває молитва на облачення стихаря: «Як на жениха, положив на мене вінець і, як невісту, украсив мене красою». На Літургії священик представляє Христа-Жениха перед спільнотою і Невісту-Церкву перед Богом.
348 Зодягнений у богослужбові ризи священик приступає до здійснення Проскомидії. Проскомидія (із грецької приношення або предложення) вводить спільноту вірних у Божественну Літургію. Свою назву Проскомидія бере від давнього звичаю вірних приносити на Службу різні дари. Хліб і вино вживали для Євхаристії, а інші дари призначалися для потреб нужденних та священнослужителів. Так євхаристійне зібрання вірних мало й суспільне значення взаємного обміну дарами (див. Ді. 3-4). Саме тому Вечеря Господня називалася Вечерею любові (грецькою аґапе) (див. 1 Кр. 11).
349 Основою Проскомидії є приготування хліба і вина, адже саме їх ужив Христос під час Тайної Вечері. Хліб і вино є Божими дарами і плодами праці людських рук. У Старому Завіті хліб мав значення того, що найнеобхідніше для життя, а вино – свята, радості душі перед Господом. Хліб і вино становили основу того бенкету, на якому Божа Мудрість дає Себе в поживу вірним (див. Прип. 9, 5; Сир. 24). У Новому Завіті на Тайній Вечері Христос подав хліб і вино як дар Себе за життя світу. Ми ж у відповідь приносимо хліб і вино на знак дару нашого життя Христові.
350 Проскомидія звершується на приготованих для Літургії хлібинах – просфорах (із грецької принесене). Із просфори священик вирізає агнця і кладе його на дискос. Вирізання агнця супроводжується словами з пророцтва Ісаї про заколення ягняти (див. Іс. 53, 7). Христос є пасхальним Агнцем, що бере на себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29). На агнці, вирізаному з просфори, витиснено слова «ІС ХС НІКА» (з грецької Ісус Христос перемагає), що є прообразом повноти «будучого віку», про яку писав святий Павло: «Якже все Йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться Тому, що Йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (1 Кр. 15, 28). Вливання до чаші вина і води символізує те, як із пробитого списом боку Христа «потекла кров і вода» (пор. Йо. 19, 34). Святий Йоан Золотоустий повчає: «Ця кров і вода є символами хрещення і таїнств (євхаристійних дарів). З цих двох народжена Церква […]. З боку Христового Бог створив Церкву, як з боку Адамового створив Єву[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Хрещальні катехизи. Слово третє: до неофітів, 17.
351 Священик кладе агнця у центрі дискоса на знак того, що воплочений, розіп’ятий і воскреслий Христос – осердя всесвіту й історії. Праворуч агнця кладе частичку на честь Пресвятої Богородиці, ліворуч – дев’ять частичок на честь ангельських сил і святих. Нижче агнця покладає частички за живих, а ще нижче – за усопших; священик поіменно згадує тих, за кого вірні подавали прохання про молитву. Покладання частичок біля агнця на дискосі показує, що Христос збирає навколо Себе всю Церкву.
352 Під час покривання й кадження дарів на завершення Проскомидії священик згадує про участь усього всесвіту у Христовому спасінні та в Літургії, перелічуючи кадило, звізду, вселенну, ріки, хвилі морські, небеса, всю землю, світ Божий. Усе це є висловом Божої краси й сили, усе приймає благословення Боже, усе співає Йому хвалу.
353 Священнослужитель звершує Проскомидію у святилищі за зачиненими Царськими дверима, однак кожен вірний теж є її безпосереднім учасником. Вірні беруть участь у Проскомидії, подаючи прохання за себе та за інших людей і приносячи пожертви. Покладання на одному дискосі «поіменних» частичок виявляє належність усіх вірних до одного Христового Тіла, а через це – сопричастя з Богом та одне з одним. Кожний є неповторною особою, яку Бог називає по імені. Коли приносимо й віддаємо Богові наші «житейські печалі», то виходимо за межі приватного і входимо в нове, церковне, соборне сопричастя. Тепер вірні приготовані до «спільного діла» – Літургії.
354 Благословляючи кадило під час Проскомидії, священик мовить: «Кадило Тобі приносимо, Христе, Боже наш, як приємний запах духовний; Ти ж прийми його в пренебесний Твій жертовник і зішли нам благодать Пресвятого Твого Духа». Кадильний дим, підносячись до неба, є знаком піднесення нашої молитви до Бога, а наповнюючи храм, він є символом присутності Святого Духа. Тому на початку Літургії Слова священнослужитель обкаджує престол та ікони, а також присутніх людей – носіїв образу Божого.
355 Христос виходить на проповідь після хрещення в Йордані від Йоана, закликаючи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Він проповідує Царство протягом трьох років і звершує його в Пасхальному таїнстві. На Тайній Вечері Христос дарував апостолам участь у Царстві – своєму божественному житті – через Слово та Євхаристію.
356 Таке поєднання Слова і Таїнства не випадкове. Як Богородиця спочатку прийняла до серця Слово і з’єдналася з Ним, так і ми приймаємо до серця Слово і виконуємо Його, коли єднаємося з Ним у таїнстві Причастя: «Мати моя й брати мої – це ті, що слухають Слово Боже і його виконують» (Лк. 8, 21; пор. Мт. 12, 50; Мр. 3, 35). Тому в Божественній Літургії Христос спочатку живить нас своїм Словом (Апостола, Євангелія і проповіді), а тоді Тілом і Кров’ю (Причастя).
357 Літургію Слова приймаємо не як спогад про Христове проповідування, а як живе Слово, яке Христос і надалі звіщає і яке ми не лише читаємо, а й приймаємо як поживу (див. Лк. 24, 13-34). Він через проголошене й проповідуване слово під час літургійного зібрання Сам звертається до всієї церковної спільноти й до кожного зосібна.
358 Як прилюдна діяльність Христова почалась проголошенням пришестя Царства Божого, так і Літургія починається звіщенням присутності Царства. Священик, навхрест знаменуючи Євангелієм святий престол, виголошує: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки вічні», на що учасники Літургії відповідають: «Амінь» (з єврейської – Нехай так буде), сповідуючи, що Царство дійсно є серед нас, і прагнучи, щоб воно зростало.
359 У Мирній єктенії ми приносимо Господеві молитву Церкви за весь світ. Цим церковна спільнота сповідує явлене Царство Боже. Молитва Церкви за світ – вияв віри, що все є в Божих руках, і вияв готовності прийняти від Господа відповідь, яку Він зволить дати. У назві єктенії «Мирна» наголошується на потребі внутрішнього миру та примирення з усіма. Перше прохання єктенії вказує на те, що нашим миром є Сам Христос (пор. Еф. 2, 14) і в Ньому молимося. Прохання Мирної єктенії охоплюють благо Церкви, країни й усього творіння. Мирна єктенія виховує вірних ставити спільні справи понад приватні. Молитва «Господи, помилуй», яку вірні повторюють як відповідь спільноти на прохання єктенії, містить у собі і прохання про Божу милість, а також віру спільноти в те, що Він завжди дарує її.
360 Царство Боже є сповненням усіх пророцтв та обітниць Старого Завіту. Щоб нині повніше зрозуміти й прийняти Царство, ми пригадуємо ті пророцтва й обітниці, співаючи вірші псалмів, де про них сказано, упереміж із приспівами, у яких висловлено сповнення цих обітниць у Христі. Величним гимном «Єдинородний Сину» сповідуємо, що сповненням усіх Божих обітниць є Христове воплочення й Пасхальне таїнство. Співаючи приспіви «Молитвами Богородиці» та «Молитвами святих», єднаємося з тими, у яких це спасіння здійснилося. Такий спів псалмів із приспівами називається «антифонами», бо його виконують по черзі два крилоси. У Божественній Літургії є три антифони, останній з яких завершується Малим входом. У молитвах антифонів сповідуємо «невимовне чоловіколюбство» Христове і Його обітницю «вволити прохання двох або трьох, що згодяться в ім’я» Його.
361 Якщо співом антифонів ми переживаємо очікування Царства й «наближення» до нього, то Малий вхід показує, що, йдучи за Христом, ми вже входимо в Царство, в небо, в повноту Божого життя і молимося: «Вчини із входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які співслужать з нами і разом з нами славословлять Твою доброту». Словами «Премудрість, прості!» диякон закликає нас скерувати увагу до Слова Божого, а вірні відповідають поклонінням Його Мудрості, явленій у книзі Євангелія. Вони готують свої серця до прийняття Слова. Саме тому вірні, творячи малий поклін, співають: «Прийдіте, поклонімося і припадім до Христа».
362 Священик з Євангелієм входить у святилище на знак того, що Божественну Літургію звершує єдиний Первосвященик – Ісус Христос, Який невидимо присутній серед нас і провадить нас до престолу. Єпископ або священик представляють Вічного Архиєрея, Який приніс досконалу жертву раз назавжди, вознісся на небо й, увійшовши у небесне святилище, сидить праворуч Отця (див. Євр. 9, 11-14.23-28).
363 У тропарях – піснеспівах на честь свята або святого зі зверненням до Христа, Богородиці або святих, і кондаках – піснеспівах, у яких розкривається богословський зміст святкування – Церква оспівує і показує недослідимі шляхи, якими Господь вводив і вводить кожного вірного у своє Царство.
364 Наше входження до Царства, піднесення до Неба і споглядання Пресвятої Тройці ми висловлюємо співом Трисвятого: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас», єднаючись у цьому співі з небесними хорами. У молитві Трисвятого ми, стоячи «перед славою святого жертовника», просимо Господа прийняти «з уст нас, грішних, трисвяту пісню» і відвідати «нас милістю Своєю».
365 Під час Трисвятої пісні архиєрей сходить на «горне сідалище». Архиєрей сідає, коли читають Апостола, а по обидва боки від нього сідають священики, представляючи Ісуса Христа посеред апостолів і символізуючи Церкву в її вчительському служінні.
366 Господь своїм Словом сотворив світ, Словом на Синаї покликав до служіння вибраний народ, у воплоченому Слові дарував людям спасіння. Люди покликані прийняти Слово Боже і відповісти на нього вірою: «Усе те, що нам сказав Господь, – виконаємо» (Вих. 24, 3). Справжнє слухання Слова Божого полягає в його виконанні: «Блаженні ті, що слухають Боже Слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Ті, що слухали Йоана в пустелі, й ті, що слухали Петра в день П’ятдесятниці, питали: «Що ж нам робити?» (Лк. 3, 10; Ді. 2, 37). Відповідаючи на Слово, ми приймаємо його життєдайну силу і, подібно до Богородиці, зберігаємо його в наших серцях і втілюємо в життя.
367 Слово Боже засвічує в наших серцях «нетлінне світло богопізнання», про що навчає молитва перед читанням Євангелія. Сенс слухання Слова Божого – у «розумінні євангельських проповідувань», аби прийняти їх як «блаженні заповіді» та, «перемігши всі тілесні похоті, провадити духовне життя, думаючи й діючи так, як угодно Богові». Виявом шанобливого слухання і приймання Божого Слова є схиляння голови під час читання Євангелія. У проповіді священик звіщає Благу Вість про великі Божі діла, закликає людей до втілення почутого Слова, «навчає і закликає уводити в життя ці добрі приклади[1]». Вірні слухають Слово Боже, яке Господь промовляє до них через читання Апостола й Євангелія та через проповідь. Вони приймають Слово Боже до своїх сердець, немов зерно, яке має принести добрий плід у їхньому житті. Причащаючись же Христа-Слова, вірні стають Його носіями і благовісниками.
[1] Юстин Філософ, Перша апологія, 67.
368 У Сугубій єктенії (єктенії усильного благання) Церква молиться за те, «щоб ми, пізнавши істину, були гідними її та в подвигах праведне життя вели і заповіді берегли, щоб вічне спасіння прийняти[1]». На відміну від Мирної єктенії, у якій ми молимося за весь світ, у Сугубій поіменно поминаємо вірних, додаємо особливі прохання зібраної спільноти у відповідь на почуте Боже Слово й просимо Божої допомоги в різних обставинах життя вірних.
[1] Юстин Філософ, Перша апологія, 65.
369 У Єктенії за оглашенних вірні моляться за тих, хто готується до Хрещення, щоб Господь «просвітив їх словом істини» і «прилічив їх до вибраного свого стада». Оглашенних допускали до трапези Слова для осягнення духовної зрілості й зцілення духовних недуг. Перед початком Євхаристійної трапези їх відпускали. Залишалися «тільки вірні», які зібралися для того, щоб кормитися поживою вічного життя – Тілом і Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа.
370 У молитвах вірних на початку Літургії Євхаристії священик коротко висловлює зміст євхаристійного зібрання: «Стати перед святим Твоїм жертовником [...], приносити Тобі моління й мольби і жертви безкровні за всіх людей Твоїх [...], і неосудно причаститися святих Твоїх таїн, і небесного Твого царства сподобитися[1]».
[1] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, молитви вірних перша і друга.
371 Херувимська пісня приготовляє нас до Євхаристійної трапези. Перед тим, як «вгору піднести серця», співати Трисвяту пісню «Свят, свят, свят Господь Саваот» та «прийняти Царя всіх» у Святому Причасті, нам треба «відкласти всю житейську печаль».
372 Під час Херувимської пісні священик молиться, аби Христос сподобив його «стати перед Святою Трапезою і священнодіяти святе і пречисте Тіло і чесну Кров». Тоді, переносячи на престол приготовані на проскомидійнику чесні дари, здійснює Великий вхід, який символізує урочистий в’їзд Христа в Єрусалим для звершення спасительної жертви і наше прийняття Його як Царя всіх – всього видимого і невидимого, живих і мертвих, щоб приєднатись до Його Пасхального таїнства. Тому священик поминає церковну єрархію і всіх вірних, молячись, щоб Господь Бог пом’янув усіх – учинив їх причасниками свого Царства.
373 У Просительній єктенії священик, молячись за принесені чесні дари, просить, щоб «вселився Дух благодаті у нас, і на цих дарах, що перед нами, і на всіх людях». Перед Символом віри диякон закликає: «Возлюбім один одного», наголошуючи, що спільне визнання віри можливе тільки в любові, яку приймаємо від Господа і виявляємо нашому ближньому. На знак цієї любові священнослужителі, поцілувавши чесні дари і престол, обмінюються святим поцілунком з привітанням «Христос посеред нас» і відповіддю «І є, і буде», що виражають єдність літургійної спільноти у Христі. Цю єдність висловлюємо також у Символі віри, у якому кожний і особисто, і разом з іншими сповідує віру Церкви в «Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну».
374 Святий Юстин засвідчує віру перших християн у те, що «як Словом Божим воплочений Ісус Христос, наш Спаситель, мав тіло й кров задля нашого спасіння, так i ця пожива, над якою здійснено благодарення молитвою Його слова і з якої наші кров і тіла через перетворення живляться, є, як нас навчили, тілом і кров’ю того ж Ісуса, що воплотився[1]». Євхаристійна молитва, чи анафора (із грецької возношення або піднесення), яку священнослужитель виголошує над дарами хліба й вина, висловлює зміст таїнства Євхаристії: благодарення Отцеві за сотворення світу й за дарування Свого Сина для нашого спасіння; спомин усього, що Син Божий зробив для нас; приношення Отцеві нас самих у словесну і безкровну службу; моління про зіслання Святого Духа «на нас і на ці дари, що перед нами», щоб у нас звершилося таїнство спасіння.
[1] Юстин Філософ, Перша апологія, 66.
375 Молитві благодарення передує діалог між священнослужителем і вірними, у якому згадано основні передумови Євхаристійного таїнства: приймаючи «милість миру» – дар Божого примирення, ми відповідаємо «жертвою хвалення»: прославою, благословенням, благодаренням, поклонінням і приношенням – усім євхаристійним дійством. Ми можемо приносити це «святе возношення» тому, що прийняли «благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа».
376 Таїнство Євхаристії бере свою назву від тієї молитви благодарення, у якій ми висловлюємо вдячність за все, що прийняли від Бога, за всі Його «добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні». Ця вдячність-благодарення випереджує всякі прохання про наші потреби, бо ми усвідомлюємо, що, даруючи нам Сина та Духа, Отець уже дарував нам усе для спасіння. Молячись до «несказанного, незбагненного, невидимого і неосяжного» Бога, сповідуємо, що Бог безмежно перевищує все, що знаємо й можемо сказати про Нього та Його діла. Ми дякуємо Богові за сотворення: «Від небуття до буття нас привів», за спасіння: «Коли ми відпали, знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на небо не привів і майбутнє Царство дарував», за цю службу, «яку з рук наших зволив прийняти», та за пізнання цього дару й можливість відповісти на нього. Приєднуючись до пісні серафимів: «Свят, свят, свят», оспівуємо Пресвяту Тройцю: «Святий єси і пресвятий, Ти, і єдинородний твій Син, і Дух твій Святий і велична слава Твоя».
377 В анафорі ми споминаємо спасительне діло Пресвятої Тройці: Отець так возлюбив світ, що «Сина Свого Єдинородного дав»; Син, виконуючи волю Отця, «сам Себе видав за життя світу». Він дарує нам дійсне причастя в Ньому самому через причастя Його Тіла і Крові: «Прийняв хліб, дав святим своїм ученикам і апостолам кажучи: Прийміть, їжте… Так само й чашу: Пийте з неї всі». Слова Христові: «це – Тіло моє, це – Кров моя», промовлені на Тайній Вечері, вказують на те, що на кожній Божественній Літургії Христос так само нас кормить Своїм Тілом і Кров’ю. Христос запрошує Церкву – свою Невісту – у причасті Його Тіла і Крові стати з Ним одним Тілом, щоб вона ввійшла в ту ж єдність з Отцем, яку має Син: «І славу, що Ти дав мені, Я дав їм, щоб вони були одно так само, як і Ми одно» (Йо. 17, 22).
378 Даруючи нам своє Тіло і Кров, Христос уводить нас у Новий Завіт, союз із Богом, у якому нова заповідь написана в серці: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). У такій любові – суть життя вічного, суть спасіння, суть нашого обожествлення. Самотужки людина цього не осягне, але це можливо для того, хто перебуває у Христі: «Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому» (Йо. 6, 56).
379 У спомині Тайної Вечері Церква споминає і «все, що ради нас сталося: хрест, гріб, триденне воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, другий і славний прихід». Поєднуючись із Христом, ми стаємо учасниками всіх Його спасенних діл – чи то страждання і смерті, чи воскресіння і прослави; Його Пасха стає нашою, і ми вже тепер беремо участь у Його славі, у повноті явленій останнього дня.
380 Запрошення Христа до причастя у Його Тілі та Крові Церква приймає, даруючи у відповідь себе саму: «Твоє від твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все». Неможливо інакше стати одним Тілом із Тим, хто дарує свою любов, – як лише взаємним даруванням. Ми приносимо Йому себе самих і весь світ, хоч усе це й так належить Йому, тому що Він прийшов навчити нас цієї благодатної й добровільної жертви і зробити нас спроможними приносити її. Це сповнення Його Нової заповіді, у цьому – життя вічне. Це та всеціла «словесна» служба на взірець Христа-Слова, про яку мовить святий апостол Павло: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рм. 12, 1). У хрестовидному піднесенні священнослужителем дискоса й чаші Церква виявляє дар себе самої Богові Отцеві через розп’ятого Христа; тим вона звіщає ту есхатологічну повноту часів, коли Христос передасть усе Богові Отцеві (див. 1 Кр. 15, 28).
381 Моління, змістом якого є прикликання Святого Духа «на нас і на дари», називаємо епіклезою (з грецької дослівно - кликати до, кликати на). Святий Дух сходить на дари, щоб вони були нам «на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільноту зі Святим Духом, на повноту Царства Небесного». В епіклезі «ми закликаємо милосердного Бога, щоб післав Духа Свого Святого на дари, що перед нами: щоб Він сотворив хліб Тілом Христовим, а вино – Кров’ю Христовою, бо все, до чого Дух торкається, освячується й перетворюється[1]».
[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 7.
382 Усі причасники Тіла Христового стають єдиним цілим з Ним і між собою: «Нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого[1]». Тому в єдності з цілою Церквою – з Богородицею та всіма святими – поминаємо всіх усопших у надії на воскресіння до життя вічного, а також усіх живих з їхніми духовними й тілесними потребами; просимо, щоб Господь їх «пом’янув» – животворив своєю любов’ю.
[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого, анафора; пор. 1 Кр 10, 17.
383 Святе возношення завершуємо словами: «Дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне й величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні». Відновлюючись у Божій любові через взаємодарування, «віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у його образ, від слави у славу, згідно з діянням Господнього Духа» (2 Кр. 3, 18).
384 У молитві Прохальної єктенії перед Отче наш ми, вручаючи все життя наше і надію Господеві, молимося, щоб Він сподобив нас причаститися Святих дарів «на відпущення гріхів, на прощення прогрішень, на спільність зі Святим Духом, на насліддя Царства Небесного, на сміливість перед Ним, не на суд і не в осудження», щоб «зі сміливістю, неосудно сміти призивати небесного Бога Отця». Господня молитва передує Євхаристійному Причастю ще й тому, що Бог Отець – не «мій» чи «твій», але «наш», і Він нас єднає навколо Господньої трапези. До того ж єдність вимагає і взаємного прощення: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Святий Апостол Павло виразно перестерігає перед недостойним прийманням Причастя (пор. 1 Кр. 11, 27).
385 Взивання до Бога Отця в Господній молитві «є знаком того особового й дійсного усиновлення, яке буде нам дароване через дар і благодать Святого Духа i згідно з яким через зшестя благодаті будуть покриті і перетворені усі людські властивості[1]». У молитві після «Отче наш» священик молиться, щоб Господь як «Лікар душ і тілес» всім нам подав своє пречисте Тіло і Кров, відповідно до потреби кожного[2].
[1] Максим Ісповідник, Містагогія, гл. 20.
[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, молитви після «Отче наш».
386 Церква запрошує вірних до Святого Причастя виголосом «Святеє святим». Це одночасно і запрошення, і пересторога. Вірні приступають до Святих Дарів не тому, що уважають себе достойними, а тому, що належні до святої Церкви; вірні є святими не власною святістю, а тому, що вони є Тіло Христове, Храм Святого Духа. Це й сповідуємо словами: «Єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос». При цьому на кожному з нас лежить відповідальність приступати до Причастя з чистою совістю, щоб це поєднання відбулося «не на суд і не в осудження».
387 Перед Причастям, для означення зішестя Святого Духа на Церкву, диякон вливає в чашу теплу воду («теплоту») зі словами: «Теплота віри, повна Святого Духа». «Як Святий Дух зійшов на Церкву після завершення Христом спасіння, так тепер сходить після приношення жертви й освячення Дарів на тих, хто удостоєний їх причаститися[1]». Додавання теплоти також означає, що Святі дари є Тілом і Кров’ю живого – Воскреслого Христа.
[1] Микола Кавасила, Пояснення Божественної Літургії, гл. 37.
388 Причастя Тіла і Крові Господніх увінчує Євхаристійну трапезу. Причастя «перетворює тих, що гідно причащаються, у те, чим воно є, і через благодать і співучасть уподібнює їх до Того, хто є Благим за природою, наскільки це можливе й досяжне для людей. Тому вони можуть дійсно називатись і бути богами через усиновлення і благодать, адже Бог цілковито їх наповнює і не залишає в них нічого, що було б позбавлене Його присутності[1]». Завдяки святому Причастю ми досягаємо богоподібності: приймаємо Христа у наше життя, а Христос робить нас учасниками Божої природи.
[1] Максим Ісповідник, Містагогія, гл. 21.
389 Як Христос на Тайній Вечері дав апостолам Своє Тіло і Кров, так і священик причащає вірних, які благоговійно, схрестивши руки на грудях, підходять до амвона перед царськими дверима. Слова молитви перед святим Причастям: «Вечері твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми» пояснюють суть Трапези Господньої і всієї Літургії. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Тож вірте, що сьогодні готується та сама Вечеря, у якій Він сам брав участь. Одна від одної нічим не відрізняються. Не можна казати, що цю готувала людина, а ту – Христос; навпаки, і цю, і ту готував і готує Він сам[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 50, 3.
390 Споживаючи святі Дари, ми причащаємося Тіла і Крові Христа: «Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому» (Йо. 6, 56) та уподібнюємося до Христа, набуваючи і божественного «способу мислення»: як Бог дарував Себе нам, так і ми, повністю даруючи себе Богові й іншим людям, маємо життя вічне. Через причащання Тіла і Крові Христових наше життя повністю є в Бозі: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гл. 2, 20).
391 Після Святого Причастя священик закликає вірних подякувати Господеві за отриманий дар: «Прості, прийнявши [...] животворящих Христових Таїн, достойно подякуймо Господеві». Вірні, як і апостоли в день П’ятдесятниці, несуть цей дар нового життя у світ. «У мирі» Христовому Церква розпочала свою молитву, Його миром-благословенням збагатилася та з Його миром іде в світ: «У мирі вийдім». Про це Церква й просить Отця – Джерела «всякого звершеного дару» – при виході з храму: «Мир світові Твоєму даруй, Церквам Твоїм, ієреям, Тобою береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм».
392 Божественна Літургія «нині» закінчилася, однак продовжується в щоденному житті вірних як їхнє служіння у світі, тобто «літургія після Літургії». Дійсність прийдешнього віку, щойно пережита літургійно, поширюється на цілий світ і переображує його. «Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш… помилує і спасе нас» і посилає у світ, щоб через нас, оновлених у Христі, діяти. Своїм остаточним «Амінь» літургійна спільнота виражає очікування повноти звершення Божого Царства.