Шукати в катехизмі

Катехизм УГКЦ онлайн

272   Церква як середовище діяння Отця, і Сина, і Святого Духа є іконою Пресвятої Тройці, тобто спільнотою сопричастя Бога з людьми і людей між собою. Як один Бог є у трьох Особах, так і єдина спільнота Церкви існує в соборності помісних Церков, які перебувають у сопричасті між собою.

273 Людина сотворена на «взірець» сопричастя Осіб Пресвятої Тройці: «Сотворімо […] на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину […] чоловіком і жінкою» (Бут. 1, 26-27). Сотворення людини як чоловіка і жінки, за предвічним задумом Божим, стало початком об’явлення про Церкву: «Подібно до того, як Божа воля є діянням і називається сотворенням світу, так помисел Його є спасінням людей і називається Церквою[1]».

 

[1] Климент Олександрійський, Педагог, 1,1.

274 Бог відкриває свій задум про Церкву, як повноту творіння, в описі життя Адама і Єви в раю в єдності з Богом і в гармонії з творінням. Святі Отці описують зв’язок Христа з Церквою в образі сотворення Богом Єви з ребра Адама: «Як Єва постає з ребра Адама, так і ми [Церква] – з ребра Христового[1]». Взаємини між Адамом і Євою є прообразом взаємин між Христом і Церквою: Христос «полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чого подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-28).

 

[1] Йоан Золотоустий, Похвала Максимові, 3.

275   Через гріх людина втрачає рай (див. Бут. 3, 23-24), послаблюється її зв’язок із Богом. Людська злоба і насильство на землі призводять до всесвітнього потопу (пор. Бут. 6, 5.11). Ковчег, у якому Бог спасає праведного Ноя та його сім’ю, є прообразом Христової Церкви (пор. Бут. 6, 13-16; Євр. 11, 7). Укладаючи союз із Авраамом, Бог дає йому обітницю вивести з нього великий народ (пор. Бут. 12, 2). Авраам вірою приймає цю Обітницю і стає «батьком усіх віруючих» (пор. Рм. 4, 11).

276   З потомства Авраама Бог творить свій народ – Ізраїль: під проводом Мойсея виводить його з єгипетської неволі, переводить через Червоне море, веде пустелею та укладає з ним союз на Синаї. Віра в обітницю, дотримання заповідей Синайського союзу стають ознаками приналежності до народу Божого – старозавітньої Церкви.

277   Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. Мт. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця», приготованою на прихід свого Жениха (пор. Од. 19, 6-8).

278   Церква є зародком Царства Божого, яке Христос звіщає у всіх Своїх проповідях, а зокрема в притчах про зерно гірчиці, яке розростається в дерево (див. Лк. 13, 18-19); про поле, на якому до часу жнив росте і пшениця, і кукіль (див. Мт. 13, 24-30); про скарб, захований у полі; про дорогоцінну перлину та про невід (див. Мт. 13, 44-47).

279 Христос будує Церкву словом проповіді, свідченням Свого життя аж до хресної смерті та воскресіння. «Розпростерши обійми на хресті, Христос зібрав усі народи і явив єдину небесну і земну Церкву[1]». Для служіння в Церкві Христос покликає дванадцятьох апостолів. Це число відповідає дванадцятьом колінам-племенам Ізраїля. Апостолам нового народу Божого Христос повіряє Церкву: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Виконуючи заповідь Божественного Спасителя, апостоли розійшлися по цілому світі, «як стріли Божественного лука, випущені в цілий світ[2]».

 

[1] Октоїх, глас 4, неділя, утреня, канон, пісня 8.

[2] Пор. Октоїх, глас 3, четвер, утреня, сідальний по 3-му стихословію.

280 Божий задум щодо Церкви – зібрати воєдино все людство: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав; тому однодушно славимо Пресвятого Духа[1]». Те, що було розпорошене й відчужене (Вавилонська вежа), Христос, даруючи Духа, у Церкві зближує і поєднує (П’ятдесятниця). Патріарх Йосиф Сліпий бачить це з’єднання в сопричасті помісних Церков: «Христос Своїм приходом створив з людства Божу родину, Божий люд, що складається з численних народів, помісних Церков, які є теж малими Христовими родинами у великій єдиній спільноті[2]».

 

[1] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, кондак празника.

[2] Патріарх Йосиф, Соборне Різдвяне послання, (9 грудня 1974).

281 Народ Божий Старого Завіту дістає в Новому Завіті грецьку назву екклесія – «зібрання». Церква виявляє себе в зібранні Божественної Літургії – прообразі майбутнього зібрання всіх народів, яке звершить Ісус Христос у Своєму славному зновупришесті (див. Мт. 25, 31н). Місцем літургійного зібрання Церкви є храм. Церква-храм стає об’єднуючим, зосереджуючим, громадотворчим фактором родового, племінного, соціального наближення, пізнання, співдії[1].

 

[1] Див. Митрополит Андрей, Пастирський лист до вірних Львівської та Кам’янецької єпархій О Церкві (14/27 січня 1901).

282   Апостол Павло називає Церкву Тілом Христовим, у якому Головою тіла є Сам Христос, а ми – Його члени (див. Рм. 12, 3-6; 1 Кр. 12, 12-30; Еф. 1, 22-23; 4, 11-13). На Тайній Вечері Христос дарує Своє Тіло в Євхаристії, причастя Якого творить нас Тілом Христовим. Як є один Бог, один Посередник між Богом і людьми – Ісус Христос, так є і одна віра, одне Хрещення й одна Церква, поза якою нема спасіння. Проте шляхи та способи, якими Бог через Церкву спасає людство, завжди залишаться таїнством Божого милосердя.

283 Святі Отці в Нікейсько-Царгородському Символі віри[1] соборно окреслили найхарактерніші ознаки Христової Церкви. Спираючись на сповідування віри, що використовувалися від апостольських часів, вони назвали Христову Церкву «єдиною, святою, соборною і апостольською». Ці ознаки Церкви відкриваються у світлі віри, щоб у зновупришесті Христа виявитися в повній славі.

 

[1] І Константинопольський Собор, Символ віри.

284 Христова Церква єдина, бо один є Бог: «Один Бог і Отець усіх» (Еф. 4, 6); і один є Ісус Христос – Будівничий Церкви: «Збудую Мою Церкву» (Мт. 16, 18). Збудована Христом і оживлена Святим Духом, Церква є «таїнством неподільної єдності на зразок Пресвятої Тройці[1]». Єдність Церкви основана на одній спільній вірі в Пресвяту Тройцю – Отця, і Сина, і Святого Духа – і на єдиному Хрещенні: «одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5). Через єдину віру і єдине Хрещення ті, що увірували, стають членами єдиного Тіла Христового: «Отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5). Єдина Церква є прообразом об’єднаного Божого Люду, котрий буде досконало явлений у Царстві Божому.

 

[1] Кипріан Картагенський, Листи, 69, 6.

285 Таїнство Божого життя – «тайна, захована від віків та поколінь» (пор. Кл. 1, 26), – було явлене людям у воплоченому Слові Божому. Подібно і Христова Церква – таїнственне Тіло Христа – видимо являється в помісних Церквах, «у якиx і з яких існує одна і єдина Соборна Церква[1]».

 

[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 23.

286   Кожна місцева Церква виявляє єдність Церкви в ієрархічній упорядкованості різних служінь довкола єпископа: пресвітерського і дияконського, монашого і мирянського. Завдяки служінням цих «різних членів» одного Христового Тіла, «кожне тіло, складене та споєне всякою в’яззю допомоги, згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові» (Еф. 4, 16). Єпископ у своєму служінні розпізнає дари Святого Духа у вірних і покликає їх до різних служінь у Церкві.

287 Єдність віри помісних Церков виявляється у спільному сповідуванні віровчення Вселенських Соборів. З єдиної віри Церкви – Христового Тіла – випливає спільна участь вірних у Святих Таїнствах, особливо ж у Євхаристії, коли вони в Причасті Тіла і Крові Господньої самі стають одним тілом: «Наше вчення згідне з Євхаристією, і Євхаристія підтверджує це вчення[1]». Для кожної помісної Церкви мірилом правовірності її навчання віри («правилом віри») є Святе Письмо і Святе Передання, гарантом збереження і вірності якому є служіння Римського Єпископа[2].

 

[1] Іриней Ліонський, Викриття лжеіменних знань, ІІІ, 18, 5.

[2] Див. Іриней Ліонський, Проти єресей, III, 3, 2.

288   У Святому Письмі Сам Господь Бог називає Себе Святим: «Бо я – Бог, не людина; Святий посеред тебе» (Ос. 11, 9), – і покликає людей стати подібними до Нього у святості: «Я бо – Господь, Бог ваш; ви маєте ставати святими й бути святими, бо Я – святий» (Лев. 11, 44). Святість Бога є джерелом святості Церкви. «Христос полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-27). Цю святість Церква стверджує літургійно, запрошуючи вірних до Причастя словами «Святеє святим».

289 Церква є місцем зростання людини у святості, дарованій благодаттю Святого Духа. Святий Дух веде людей дорогою святості, даруючи у святих Таїнствах Церкви благодать покаяння та обожествлення. Святий Дух відкриває людині ту істину, що «Церква, яка обіймає у своєму лоні також і грішників, є святою і водночас потребує очищення[1]». Входячи до Церкви крізь «двері покаяння», люди вступають у «райські двері» Божого освячення і благословення. У Святій Церкві звершується найбільше чудо – переображення грішника в праведника. Через зростання членів Церкви у святості Господь переображує все творіння, визволяючи його з-під панування стихій «цього світу» і скеровуючи до повноти «нової землі» (пор. Од. 21, 1).

 

[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 8.

290 Церква виявляє, що вона є соборна (грецькою – католицька), коли збирає навколо євхаристійної Трапези спільноту вірних. Зібрана спільнота Церкви творить Євхаристію, а Євхаристія творить Церкву в сопричасті вірних із Христом і між собою: «Чим стають ті, що причащаються? Одним Тілом Христовим. Як хліб постає з багатьох зерен і стає одним, так і ми єднаємося один з одним і з Христом[1]». Очолює євхаристійне зібрання єпископ – «намісник Христа[2]». Він є «предстоятелем», оскільки «стоїть перед» Богом, очолює літургійне зібрання і водночас є «образом Бога» для спільноти[3]. Його «першість» у спільноті, зібраній на Євхаристійну аґапе – «трапезу любові», є «першістю в любові». Позаяк єпископ очолює Євхаристію, звершувану в конкретній місцевій спільноті, він очолює місцеву Церкву (єпархію): «Нехай ніхто без волі єпископа нічого не чинить з того, що стосується Церкви[4]». Єпископ є главою єпархії, як Христос є Главою Церкви. Титул єпископа вказує на місто єпископського престолу, яке є місцем звершення ним Євхаристії.

 

[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 24, 2.

[2] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 27.

[3] Пор. Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 2 – 9, 1.

[4] Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 1.

291 Кожна місцева Церква у звершенні єпископом Євхаристії та через спільність віри входить у сопричастя з іншими місцевими Церквами. Місцеві Церкви в сопричасті творять помісну Церкву на чолі з предстоятелем – єпископом, архиєпископом, митрополитом чи патріархом. Першою між помісними Церквами є Римська, бо її предстоятелем є Римський Папа – наступник апостола Петра. Він є вчителем і правилом апостольської віри, якому Господь дає дар непомильності у справах віри і моралі, щоб оберігати чистоту та непорушність Божественного вчення. Як апостол Петро виявив до Христа любов, «більшу» від інших і отримав від Христа доручення пасти Його стадо (пор. Йо. 21, 15-18), так і Римський Петровий Престіл «головує в любові[1]» і зберігає першість (латинською «примат») серед помісних Церков[2]. Ця першість здійснюється через Петрове служіння Римських єпископів, яке наша Церква сповідує в титулі «Святіший Вселенський Архиєрей».

 

[1] Ігнатій Антіохійський, Послання до Римлян, 1, 1.

[2] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 13; див. також там само 18: «Щоб і сам єпископат зберігся в єдності й неподільності, наставив святого Петра над іншими апостолами та встановив у ньому тривале й видиме начало й основу єдності віри та сопричастя (Пор. І Ватиканський Собор, Догматична конституція Pastor Aeternus [«Вічний Пастир»], (18.07.1870): Денц. 1821 (3050 сл.). І це вчення про установу, тривалість, силу та смисл священної першості Римського Архиєрея та про його непомильне навчання, Священний Собор знову подає всім вірним для непохитного вірування».

292 Сопричастя помісних Церков творить соборність (католицькість) Церкви. Найвищим виявом соборності Церкви є Вселенський собор. «Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков[1]».

 

[1] Патріарх Йосиф, Завіщання (22.12.1981) .

293 Христос доручає служіння соборності Церкви апостолові Петрові: «Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22, 32). Єпископ Риму – носій Петрового служіння – скликає Вселенські собори, схвалює їхні рішення, запевнює і висловлює непомильне віровчення Церкви, розв’язує труднощі, які виникають у житті окремих помісних Церков. Служіння Римського Архиєрея є свідченням «найглибшої апостольської давнини[1]». Його служіння – «утверджувати братів» у спільній вірі (пор. Лк. 22, 31-42), бути «скелею» (пор. Мт. 16, 18) і «пастирем» (пор. Йо. 21, 15-18). «Йому [Римському Архиєреєві], у святому Петрі, Ісус Христос передав повну владу пасти, управляти і піклуватися всією Церквою, як це установлено на Вселенських соборах та в священних канонах[2]».



[1] Див. Дмитро Туптало, Житія Святих. Місяця жовтня в 11 день. Спомин VII Вселенського Собору.

[2] Флорентійський Собор, Орос.

294 Христос покликав дванадцятьох апостолів (українською «посланців»), заснував на них Церкву й послав їх у світ проповідувати Євангеліє: «Покликав тих, що їх Сам хотів, і вони підійшли до Нього. І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому та щоб їх посилати із проповіддю» (Мр. 3, 13-14). Апостольське служіння триває в служінні церковної ієрархії та посланництві всіх вірних. «Церква, розсіяна по всьому світу, одержала від апостолів та їхніх учнів правдиву віру, старанно її зберігає і проповідує цю правду, неначе б вона мала одні уста[1]». Саме тому в Символі віри сповідуємо Христову Церкву «апостольською». Апостольськість Церкви здійснюється в служінні єпископів, священиків, дияконів, чернецтва і мирян, які взаємодіють заради спасіння всього світу.

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, І, 10, 1.

295 Наступниками апостолів у Церкві є єпископи, через яких передається апостольське спадкоємство – спасительна благодать та істинна віра. Воно здійснюється через святительське рукоположення (грецькою – хіротонія). «Апостоли через наступництво передали єпископам Церкву[1]». Єпископи покликані навчати, освячувати й пастирювати. «Ми є наслідниками апостолів і управляємо Церквою тією ж владою, якою вони управляли[2]».

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІV, 33, 8.

[2] Кипріан Картагенський, Листи, 4, 6.

296 Єпископ, що «предсідає в любові», поставляє на служіння своїх помічників – священиків. «Віддаль між єпископами і священиками невелика, оскільки і пресвітерам доручено предстояти і навчати в Церкві. Те, що [апостол] Павло каже про єпископів, стосується так само й священиків[1]…». Апостольство священика полягає в тому, щоб очолювати євхаристійну спільноту від імені єпископа, виявляючи сопричастя з ним через поминання його імені, та служити для освячення і спасіння довіреного йому народу Божого.

 

[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Перше послання до Тимотея. Гомілія 11, 1.

297 Апостольство дияконів полягає в турботі про щоденні потреби церковних спільнот (див. Ді. 6, 3): «Скріплені благодаттю святих Таїнств, служать вони народові Божому служінням Літургії, слова і любові, у спільноті з єпископом та його духовенством[1]».



[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 29.

298 Апостольство чернецтва – освячення молитвою всього світу: «Монах є той, хто до світу непричетний і хто безперестанно розмовляє лише з Богом; хто Бога бачить і кого Бог бачить, хто любить Бога і кого Бог любить; хто світлом стає і невимовно сяє[1]». Свою молитву монах поєднує з працею багатогранного апостоляту, ідучи назустріч потребам Церкви: «По своїх силах та відповідно до взорів свого покликання, чи то молитвою, чи працею – працювати для укріплення Царства Христового в душах і для поширення його на всі країни[2]».

 

[1] Симеон Новий Богослов, Божественні гимни, 48.

[2] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 44.

299 Апостольство мирян полягає в оцерковленні всіх ділянок суспільного життя: «Стараючись про речі земні та впорядковуючи їх по-Божому, шукати Царства Божого, щоб… [речі земні] стали немов закваскою на освячення світу з нутра[1]». В освяченні світу миряни покликані до тісної співпраці з ієрархією. Святий Йоан Золотоустий закликає своїх вірних розділити з ним його служіння: «Не полишайте все на учителів, не перекладайте усіх трудів на предстоятелів[2]».

 

[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 31.

[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до євреїв. Гомілія 30, 2.

300 Апостольськість Церкви виявляється також у її місіонерському служінні «всім народам», щоб із них творити один народ Божий. Для цього Церква євангелізує культури народів, втілюючи в них Христову Благовість і переображуючи Духом Святим, прищеплює їм свідомість соборності. Плодом апостольства Церкви стало те, що «в різних місцевостях через апостолів та їхніх наслідників постали Церкви, що зрослися з часом в багато органічно об’єднаних спільнот, які, зберігаючи єдність віри та єдиний божественний устрій Вселенської Церкви, втішаються окремим правопорядком, власним літургійним звичаєм та богословською і духовною спадщиною. Між ними деякі, зокрема древні патріарші Церкви, немов матері віри, зродили інших, немов доньок[1]». Єпархії, очолені єпископами, об’єднувалися в митрополії, а ті – в патріархати. Вселенська (Католицька) Церква зростатиме й надалі до повноти Христа «по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).

 

[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 23.

301 Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й Благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви «зодягається» в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви. «У церковній спільноті законно існують окремі [помісні] Церкви, що мають свої власні традиції[1]».

 

[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»],13.

302 Патріарх Йосиф Сліпий саме так описує помісність УГКЦ: «Помісність нашої Церкви – то її одність з минулим, одність Церкви в Україні й на поселеннях, одна думка з її патріархом, її одність із Вселенською Церквою та її Головою – наслідником святого апостола Петра[1]». За своєю помісною природою наша Церква має синодальний устрій. Синод Єпископів має найвищу законодавчу і судову владу в Церкві[2]. Він здійснює своє служіння народові Божому у справах віровчення, літургійного життя і пастирського проводу. Очолює Синод Єпископів патріарх – Глава і Отець помісної Церкви.

 

[1] Патріарх Йосиф, Лист до парохії святих Володимира і Ольги в Чикаго (27 вересня 1978).

[2] Див. ККСЦ, 102-113.

303 Помісна Церква має власні джерела християнської традиції, власне богослов’я, духовність та благочестя, літургійну та канонічну спадщину, тобто власні способи сповідування таїнства спасіння[1]. Життя помісної Церкви увінчують її святі, мученики та ісповідники. Важливою ознакою помісності Церкви є її місійність, яка виражається у проповіді Христового Євангелія нехристиянам різних народів і культур. Повнотою розвитку помісної Церкви є патріархат: «Патріархат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутності помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народному житті[2]».

 

[1] Пор. Патріарх Йосиф, Звіт про католицьку Церкву в Україні (18 липня 1982).

[2] Патріарх Йосиф, Завіщання (22.12.1981).

304 У кожній помісній Церкві, яка перебуває в сопричасті з іншими помісними Церквами, діє вся повнота Церкви Христової. Видимим знаком сопричастя Церков є Вселенський Архиєрей – Папа Римський, першість якого у любові та у вчительському служінні належить до спадщини віри всього християнства. Митрополит Київський Іларіон, прославляючи святого Климента Папу, визнавав його «мучеників похвалою, святителів прикрасою і непохитною основою Церкви Христової, котру ворота пекла не подолають[1]». Сопричастя з Римською Церквою є ознакою та умовою приналежності до Вселенської Церкви. «Від приходу до нас Воплоченого Слова всі християнські Церкви вважали і вважають велику Церкву, яка є там [у Римі], єдиною основою та фундаментом[2]».

 

[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово на оновлення Десятинної церкви.

[2] Максим Ісповідник, Твори богословські й полемічні.

305 «В одній Христовій Церкві творились біля Євхаристії і біля святої Літургії помісні християнські Церкви[1]». У кожній помісній Церкві через служіння Євхаристії звершується таїнство Божої любові, на чому ґрунтується звичай помісних Церков називати одна одну «Церквою-сестрою[2]». Кожна помісна Церква має спасительну віру, неперервне апостольське спадкоємство та дійсні Святі Таїнства, і тому назва «Церква-сестра» означає визнання цих ознак в іншій Церкві й позначає рівноправність помісних Церков.

 

[1] Патріарх Йосиф, Послання про Євхаристію (19 серпня 1976).

[2] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Ut unum sint [«Щоб усі були одно»], (25 травня 1995), 57.

306 Сопричастя Церков затьмарене гріхом церковних розділень. В історії Церков-сестер доводилося долати наслідки людських гріхів і немочей. Прикладом подолання такого церковного розділення було сопричастя Церков, досягнене на Флорентійському соборі, а згодом, на підставі флорентійської традиції, – і в Берестейському єднанні: «Радується небо, і земля хай веселиться (Пс. 96, 11), бо знято стіну поділу, яка відділяла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода, а сталось це завдяки тому наріжному каменю – Христові, Який, кріпко зв’язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне (див. Еф. 2, 20; 2, 14) та утвердив і злучив вічним союзом[1]». Шлях до відновлення сопричастя Церков пролягає через усвідомлення помісними Церквами того, що вони є Церквами-сестрами у лоні єдиної святої, соборної і апостольської Церкви: «Нині… Бог дозволяє нам знову відкрити, що ми є Церквами-сестрами, попри перешкоди, що виникли між нами в минулому[2]».

 

[1] Флорентійський Собор, Орос.

[2] Іван Павло ІІ. Енцикліка Ut unum sint [«Щоб усі були одно»], (25 травня 1995), 57.

307   Київська Митрополія, народжена у святоволодимировому Хрещенні, була Церквою-дочкою Царгородської Церкви, а через неї перебувала у сопричасті з Римською та іншими помісними Церквами Вселенської Церкви. Попри втрату сопричастя між Римською і Царгородською Церквами, Київська Митрополія і далі перебувала в сопричасті з обома Церквами. 1596 року в акті Берестейської унії Київська Митрополія, вірна своїй прадавній традиції, підтвердила своє сопричастя з Римською Церквою. Тому УГКЦ є прямою спадкоємицею Київської Митрополії в сопричасті з Римською Церквою.

308 Християнські Церкви усвідомлюють, що сопричастя Церков є не «поглинанням і злиттям, а зустріччю у правді й любові[1]». Ця зустріч веде до єдності у вірі і спільної участі у Святих Таїнствах. Досягненню саме такого сопричастя між розділеними Церквами, а також відновленню внутрішньої єдності Київської Митрополії і служить екуменічна діяльність нашої Церкви.

 

[1] Іван Павло ІІ, Енцикліка Slavorum apostoli [«Апостоли слов’ян»], (2 червня 1985), 27.

309 Бог Отець у Своєму милосерді звершив повноту творіння в Ісусі Христі – новому Адамі. Поширювати цю повноту Христос доручив апостолам: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню» (Мр. 16, 15). Церква – носій нового творіння – діє «у цьому світі», хоч сама є не від світу цього (див. Йо. 17, 14-16). Вона є знаком «нового неба і нової землі»: «Заснування Церкви – це те саме, що і створення нового всесвіту. У ній, як рече Ісая, творяться нове небо і нова земля, у ній створюється нова людина на образ свого Творця[1]». Церква називає цих «нових людей на образ Творця» святими – обожествленими благодаттю Святого Духа.

 

[1] Григорій Ніський, Коментар на Пісню пісень, 13.

310 У соборі святих першість належить Пресвятій Богородиці. Вона є «іконою Церкви, символом і первістком переображеного благодаттю людства, взірцем і твердою надією для всіх, хто прямує до небесного Єрусалиму[1]». Разом із нею предстоять перед небесним Престолом «апостоли, євангелисти, мученики, ісповідники, посники й усяка праведна душа, що спочила у вірі[2]». Усі вони є живими іконами Божими, свідками та носіями нового творіння. Вони предстоять перед Богом у своїх безнастанних молитвах і присутні серед нас Божою благодаттю у своїх мощах та іконах.

 

[1] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»], (2 травня 1995), 6.

[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

311 Церква соборно сповідує Марію, Матір Господа нашого Ісуса Христа, Богородицею і Приснодівою і почитає її у святах літургійного року та в іконах. Церква в Богородичних святах молитовно споминає спасенні події життя Богородиці: Зачаття святою Анною[1], Різдво, Введення у храм, Благовіщення, Стрітення та Успення, вбачаючи в ній взірець для нашого зростання у святості.

 

[1] Папа Римський Пій ІХ буллою Ineffabilis Deus [«Невимовний Бог»] (8 грудня 1854) проголосив догмат про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії: «Пресвята Діва Марія від самого Свого зачаття особливою благодаттю і привілеєм Всемогутнього Бога, з огляду на заслуги Ісуса Христа, Спасителя роду людського, була захищена від всілякої плями первородної провини» (DS 2803; а також: ККЦ 491).

312   Ікона «Знамення» зображає Христа в лоні Діви – знак, провіщений пророком Ісаєю (пор. Іс. 7, 14). Ікона «Одигітрія» (з грецької Провідниця, Та, яка вказує шлях) зображає Богородицю, яка вказує на Христа – путь, істину і життя (пор. Йо. 14, 6). Ікона «Умилення» (Зворушення) зображає тісне сопричастя Матері і Сина. Ікона «Матері Божої неустанної помочі» описує споглядання Божим Дитям майбутніх Страстей та наголошує на співстражданні Богородиці в страстях її Сина. Ікона «Оранта» (з латинської та, що молиться) зображає Пресвяту Богородицю з піднятими у молитві руками, як заступницю за людський рід перед Отцем Небесним.

313 До Богородиці, першої обожествленої, Церква зі сміливістю звертається словами: «Пресвята Богородице, спаси нас», розуміючи, що спасає благодать Божа, яка діє в ній. Її спокійна й легка, наче сон, смерть у повноті благодаті стала пробудженням до неба і була названа Успенням. Успення Богородиці показане на іконі празника як «народження» для неба: Христос тримає на руках сповиту пеленами душу Марії. У святкуванні Успення Церква ісповідує, що Богородиця у смерті не зазнала тілесного тління, а «переставилася, від землі до небесних обителей переселившись[1]» – тілом і душею була піднесена Господом до небесної слави[2]. Першою з-поміж людського роду Богородиця була прославлена у своєму тілі, що є образом і нашого воскресіння. Богородиця, бувши Матір’ю Життя, переставилася до Життя і «в Успенні світа не оставила[3]». Її заступництво перед Творцем, яке триває безнастанно, Церква святкує у празнику Покрова Пресвятої Богородиці: «Діва днесь предстоїть у Церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу[4]».

 

[1] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Мала вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

[2] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 966 і 974. Папа Римський Пій ХІІ буллою Munificentissimus Deus [«Всещедрий Бог»] (1 листопада 1950) проголосив догмат про те, що «Непорочна Богородиця Приснодіва Марія, завершивши земне життя, тілом і душею була прийнята до небесної слави».

[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

[4] Мінея, Покров Пресвятої Богородиці (1/14 жовтня), кондак.

314   Почитання Богородиці має в київській традиції глибоке коріння. Ще князь Ярослав Мудрий віддав Русь-Україну під покров Пресвятої Богородиці. На її честь будували численні храми, писали ікони. Найвідоміші з ікон княжого періоду є ікони візантійської традиції Вишгородська (нині Володимирська) і Белзька (нині Ченстоховська). На цій традиції розвинулося і самобутнє українське іконописання. На українських іконах риси обличчя Богородиці добрі та м’які, погляд – теплий і сердечний.

315   Почитання Богородиці особливо поширилося після чудесного зняття турками облоги Почаєва. Це чудо приписували іконі Богородиці, яка була в храмі місцевого монастиря. Місцями паломництв до чудотворних богородичних ікон є також Зарваниця, Унів, Гошів, Страдч, Жировиці, Ярослав, Холм, Марія-Повч та багато інших. Особливе покладання на опіку й допомогу Богородиці стало традицією українського народу.

316 Святість – це дар Святого Духа, в якому, уподібнюючись до Христа, ми стаємо дітьми небесного Отця. Єдиний Святий Господь дарує Свою святість людині, оселяючись у ній: «Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14, 23). Християнська святість є виявом обожествлення людини. «Святі, що насичуєтеся світлом Божественної радості, що понад розумінням, ви стаєте богами наближенням до Бога[1]».

 

[1] Квітна тріодь, Неділя всіх святих, Утреня, канон всім святим, пісня 8.

317 У християнстві святість пов’язується зі свідченням віри, часто вираженим через мучеництво. Слово мученик (по-грецьки мартіс, що буквально означає свідок) наголошує не так на самому факті страждань, як на свідченні віри в Христа. «Лики мучеників показали юнацьке і міцне терпіння. Вони прийняли болісні рани заради нетлінної слави і краси[1]».

 

[1] Пор. Октоїх, глас 7, субота, утреня, канон усопшим, пісня 3.

318 Церква визнає святими й тих вірних, котрі обрали шлях аскетичного подвигу. Їх називають «преподобними», бо у своєму подвижницькому житті вони осягнули дар богоподібності, пройшли шлях від «образу» до «подоби» Божої: «Преподобно поживши, преподобні отці перемогли бісів і, згасивши муки пристрастей, гідно спокусливі розпалення перетерпіли[1]».

 

[1] Октоїх, глас 6, субота, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

319 Церква оспівує і подвиг «святителів» – єпископів, які своїм служінням Слову і звершенням Святих Таїнств зміцнювали й розвивали Церкву Христову: «Святителі, навчені Божим Словом, були божественними устами[1]». Подвиг «ісповідників» – це обстоювання і захист істини від різних єресей та відважне сповідування віри в Христа під час переслідувань. Ще одним виявом святості Церква вважає безкорисливе суспільне служіння знедоленим і недужим. Тому вона вшановує «чудотворців-безсрібників».

 

[1] Октоїх, глас 1, субота, утреня, канон святим, пісня 4.

320   Очолює лик святих Пресвята Богородиця – «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Разом із Нею Церква почитає Христових апостолів, євангелистів і проповідників – благовісників Євангелія. Церква почитає старозавітних праведників, патріархів і пророків, а також світ невидимий – ангелів і архангелів, тому що освячуюча дія Святого Духа охоплює всю історію спасіння.

321   Подвиг святих Церкви описаний у їхніх житіях – «словесних іконах» святих, писаних у світлі благодатного обожествлення. Зміст житія святого, як і зміст ікони, полягає не так у відображенні його біографії, як у представленні його духовного лику. Повнота духовного життя святого описується в житіях як осягнення сопричастя з Богом у глибокому молитовному житті, любові до ближніх і гармонії з навколишнім світом.