799 Молитва – один із важливих виявів духовного життя. Разом із постом і милостинею молитва є частиною духовної боротьби. Молитва утверджує людину в добрі та вводить її у богоспілкування. Великим благом для людини є молитва – глибинний зв’язок любові з Богом^[1]. «Молитва за своєю сутністю – це спілкування та єднання людини з Богом, а за своєю дією вона підтримує світ і поєднує його з Богом^[2]».

^[1] Пор. Йоан Золотоустий, Коментар на книгу Буття. Гомілія 30, 5.

^[2] Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 28.

800   Молитва – це розмова з Богом, яку розпочинаємо не ми, а Бог. Він постійно промовляє до нас через Свого Сина (пор. Євр. 1, 1), хоч ми не відразу це зауважуємо. Коли батьки, схиляючись над колискою, розмовляють із немовлям, то спочатку воно ще не розуміє значення слів. З часом дитя почне його розуміти й намагатиметься наслідувати почуті звуки. Так дитина навчиться говорити. Однак цього не сталося б, якби батьки першими не заговорили з дитиною.

801   Так і ми починаємо промовляти до Бога у відповідь на Його Слово до нас. Поступово через практику молитви Бог навчить нас, що розмова розпочинається не з наших слів, а з нашого слухання. Крім уміння слухати, молитва вчить нас ще одного вміння – вважати почуте від співрозмовника важливішим від того, що кажемо ми.

802 Тілесна молитва здійснюється через промовляння слів, молитовні жести й постави тіла. До них належать: знак хреста, поклони, коліноприклоніння, молитовне складання рук і стояння. Через ці дії тіло людини також бере участь у молитві. Молитовна постава людини сприяє зосередженню думок і їхньому піднесенню до Бога. Тіло повинно набути образу тієї молитви, до якої готується душа. Наприклад, коли прославляємо Бога, то стоїмо, а коли сповідуємо свої гріхи й просимо прощення – стаємо навколішки^[1].

^[1] Див. Оріген, Про молитву, XXXI, 2-4.

803   Наступним ступенем молитви є молитва ума, яка полягає в зосередженні уваги на вимовлених словах. Ум – це найвища сила душі, якою вона споглядає невидимий світ. Ум, пробуджений молитвою, віднаходить у словах молитви внутрішній сенс і своєю увагою зосереджується на ньому. За допомогою ділання ума, тобто внутрішньої уваги та розуміння, ми охороняємо себе від лукавих помислів і звертаємося лише до Бога, усвідомлюючи Його присутність. У молитві ума Бог дає нам пізнати наші думки, бажання та почуття. Молитва ума дозволяє людині позбутися залежності від спогадів, фантазій, контролювати помисли й зосередити увагу на самій молитві.

804   Ділання ума приводить до того, що слова молитви все повніше промовляють до нас. З’являється прагнення прислухатися до кожного слова, уповільнюючи молитву. Коли ум ще не готовий до постійної внутрішньої уваги й розсіюється, духовні Отці радять повернутися в молитві до місця, з якого почалося розсіяння, і знову, але вже уважно, повторити молитву. Внутрішній сенс цих повторень полягає в тому, щоб створити можливість для глибшої молитви, тобто для переходу від зовнішньої тілесної молитви до молитви ума.

805   Молитва серця – це молитва, яка охоплює усю людину, її внутрішнє «я». Молитва серця творить постійний зв’язок людини з Богом і тому є безперервною. До цього й закликає апостол Павло: «Моліться без перерви» (1 Сл. 5, 17). Через такий зв’язок із Богом людина сподобляється Божої благодаті, відчуває Божу любов і духовну радість. У молитві серця людина пізнає Бога як Отця, себе як Його дитину, а всіх людей як своїх братів і сестер – дітей одного й того ж Отця.

806   У молитві серця людина поступово переходить від молитви як окремої дії до молитви як внутрішнього стану постійного перебування з Богом. Людина вже не потребує багато слів для молитви. Прикладом такої молитви серця є «Ісусова молитва»: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного (нас грішних).

807   Плодами молитви серця є зцілення людини – повернення їй цілісності. Молитва не відокремлює людину від життя, а навпаки, охоплює все її життя, вносячи в нього спокій і рівновагу.

808   Найвищим ступенем молитви є споглядальна молитва, невиразима у словах, яка є даром Святого Духа. Цей дар може прийняти тільки той, хто вповні очистив свої ум і серце з допомогою досвідченого духівника. Коли людина на молитві в глибині свого серця зустрічається з Богом, то вона безпосередньо, «обличчям в обличчя» (1 Кр. 13, 12), «бачить» Того, в Кого увірувала, перебуває в Його присутності. Апостол Павло прирівнює цей новий стан людини до «бачення» Бога. Споглядальна молитва полягає в тому, що Бог дає людині бачити Себе, отже вона полягає в «баченні» Невидимого. Звичайно, не йдеться про зовнішнє бачення очима тіла. Споглядання починається в тиші, яку людина осягає через відмову від використання слів, образів і понять, породжуваних мисленням.

809   У споглядальній молитві людина глибше відчуває той божественний Первообраз, на який вона сотворена. Перебування людини з Богом приводить до того, що вона поступово набуває Божого способу бачення речей. Ум людини не здатний споглядати Бога, доки неспокій думок тривожить його. Святі Отці порівнювали неспокій думок із хвилями на морі: доки море хвилюється, доти вода каламутна; натомість коли море спокійне, крізь воду видніється дно.

810 Молитва прослави є плодом спілкування з Богом та усвідомлення Його невимовної величі, несказанної доброти й милосердя до людини. Відчувши себе у світлі Божої слави, ми висловлюємо своє духовне захоплення в молитві прослави: «Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь^[1]».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, виголос на Мирній єктенії.

811 Святий Іриней Ліонський навчає, що людина покликана прославляти Господа, оскільки була сотворена для того, щоб бути причасником Його слави. «Хто є у світлі, той не просвічує [світло], але сам стає просвічений та очищений. Подібно й служіння Богові нічого не додає самому Богові, оскільки Він не потребує пошани від людини; проте хто йде за Ним і Йому служить, тому Він дарує життя, нетління та вічну славу […]. Отож Він нас створив і приготував для того, щоб, коли ми будемо з Ним, ми стали учасниками Його слави^[1]». «Жертвуй Богові хвалу […]. Хто жертвує хвалу, той Мене прославляє; і хто по правді ходить, тому явлю Я спасіння Боже» (Пс. 50 (49), 14.23).

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 14, 1.

812   Плодом молитовної прослави є те, що Господь просвічує нас і сповнює світлом Його неприступної слави. Людина, яка прославляє Господа, уподібнюється до Того, Кого прославляє. Про це навчає апостол Павло, кажучи: «Ми ж усі, мов дзеркало, відкритим обличчям віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у Його образ, від слави у славу, згідно з діянням Господнього Духа» (2 Кр. 3, 18).

813 Молитва благодарення випливає з усвідомлення людиною того, що все те, ким вона є і що вона має, є даром Божим. Лише стоячи перед обличчям Творця в молитві, ми можемо збагнути, що це Він «від небуття до буття нас привів, і коли ми відпали, …знову нас підняв, і не перестав творити все, поки нас на небо не привів, і майбутнє Царство... дарував^[1]». Відповіддю людини на такі безмежні Божі дари є вдячний оклик її серця до свого Творця і Спасителя за Його діло сотворення і спасіння. «Я буду дякувати Тобі, о Господи, мій Боже, всім моїм серцем і прославлятиму ім’я Твоє навіки, бо милість Твоя велика надо мною і Ти вирятував мою душу з найглибшого Шеолу» (Пс. 86, 12-13).

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

814 Вершиною благодарення Бога є Божественна Літургія, на яку збирається Церква, звершуючи Євхаристію. Саме слово «євхаристія» означає благодарення, тому брати участь у Євхаристії означає бути причасником теж і вселенського благодарення Христової Церкви. Євхаристійною молитвою Церква молиться до Отця Небесного: «За все це дякуємо Тобі, і єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо, – явні і неявні^[1]».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

815 Досвід глибоко пережитої молитви благодарення передає нам святий Василій Великий: «Коли ж від природи нам притаманна прихильність і любов до добродійників і ми зважуємося на всілякі труди, щоб віддячити за вчинені нам благодіяння, то яке слово здатне сповна охопити Божі дари? Їх так багато, що неможливо й полічити! Вони такі значні й вагомі, що вистачить й одного, щоб ми відчували обов’язок бути вдячними Тому, Хто їх надав^[1]».

^[1] Василій Великий, Обширні правила, 2, 2.

816   Молитва покаяння – це не лише вияв жалю за провини, а й прибігання особи, що кається, до свого Творця: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 42, 2). Покаяння людини проходить трьома етапами: 1) навернення – відвернення від гріха та повернення до життя в Богові; 2) очищення – уздоровлення від пристрастей та очищення від наслідків гріха; 3) єднання з Богом у спогляданні. Кожній з цих частин властиві відповідні за формою, змістом і глибиною покаянні молитви.

817   Покаянні молитви складаються зазвичай із двох частин. Спочатку каяник усвідомлює, ким є Господь, визнає Його велич, святість, чистоту й діяльне милосердя до грішника. Тоді каяник пізнає різницю між святістю Бога і власною гріховністю, неподібність власної особи до Бога. «Ти праведний у всьому, що вчинив єси нам […]. Бо згрішили ми, вчинили беззаконство, від Тебе відступивши» (Дан. 3, 27.29). Покаянна молитва полягає в проханні грішника про помилування, щоб з допомогою благодаті Святого Духа осягнути подобу Божу й поєднатися з Богом. Прикладом покаянної молитви є слова митаря: «Боже, змилуйся надо мною грішним!» (Лк. 18, 13). Найчастіше вживаною такою молитвою є літургійне взивання «Господи, помилуй».

818   Найкращим і найповнішим взірцем покаянної молитви є Великий канон преподобного Андрея Критського. Це старовинна школа як спільнотної літургійної, так і особистої покаянної молитви. Ця молитва містить у собі покаянні роздуми над текстами Святого Письма, морально-аскетичні повчання та заклики, відображає глибоке зворушення і досвід каяття. Канон має особливий розспів і супроводжується покаянними жестами – великими поклонами (метаніями). Таким чином у динаміку покаянної молитви залучена вся людина – з її інтелектом, волею, почуттями і тілом. Плодом такої покаянної молитви є здатність прийняти благодать навернення, очищення та єднання з Богом – внутрішнє переображення особи, що молиться.

819   У спілкуванні з Богом прохання займає важливе місце. Перед Своїми страстями Христос молився до Отця за всіх апостолів, просячи, щоб Отець беріг їх, аби вони були одно (пор. Йо. 17, 11), а також за всіх нас – тих, що через слово апостолів увіруємо в Нього (див. Йо. 17, 20-21). У Божественній Літургії Церква просить Бога про спасіння цілого світу в єктеніях-проханнях.

820 Закликаючи нас звертатися з проханням до Бога: «Просіть, і дасться вам […], кожний бо, хто просить, одержує» (Мт. 7, 7-8), Христос одночасно запевняє нас у тому, що Отець небесний уже знає, чого нам треба, перш ніж ми попросимо в Нього (див. Мт. 6, 8). Для нас молитва прохання важлива тим, що ми вчимося того, про що саме слід просити Бога. Церква звертається до Бога, щоб Він дарував нам «прохання на спасіння^[1]». Іноді люди звертаються в молитві до Бога з вимогою безумовного виконання їхніх бажань і потреб. Справжнє прохання, однак не є вимогою, а означає готовність прийняти Божу відповідь у повній довірі до Нього, усвідомлюючи, що Бог завжди дарує те, що нам потрібно (пор. Лк. 12, 30).

^[1] Часослов, Вечірня, світильнича молитва третя.

821 Часом може здаватися, що Бог не вислуховує наших прохань, однак навіть тоді треба бути витривалим у молитві. Молитва переображує того, хто молиться, робить його витривалим у доброму, вчить про те, що йому справді потрібне, і робить відкритим на Божу волю. У витривалій молитві Господь вчить нас зростати від прохання сповнити нашу волю до бажання прийняти Його волю: «Нехай буде воля Твоя». Святий Йоан Золотоустий заохочує до витривалої молитви: «Коли ти молишся і будеш вислуханий, то далі молися, щоб Богові подякувати; якщо не будеш вислуханий, то не покидай молитви, щоб бути вислуханим… Тож самою потребою Він спонукає тебе частіше з Ним говорити й віддаватися молитві^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Про покаяння. Гомілія 3, 4.