448   Христос прийшов у світ, аби зцілити й спасти людину, щоб відновити втрачену людиною цілісність. Христос – лікар душ і тіл людських – під час Свого земного життя відпускав гріхи та зціляв хворих, а після вознесіння силою Святого Духа чинить це й далі через Свою Церкву у святих таїнствах Покаяння та Єлеопомазання.

464   Ісус, посилаючи дванадцятьох апостолів на проповідь Євангелія, «дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч» (Mт. 10, 1). Він обіцяв, що проповідь супроводжуватиметься зціленнями: «На хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18). Услід за Христом апостоли також заповідають моління за недужих: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5, 14-15). Продовжуючи апостольське Передання, Церква звершує святе таїнство Єлеопомазання на зцілення душі і тіла та прощення гріхів.

466   Святе таїнство Єлеопомазання звершують соборно, молитвою всієї Церкви на зцілення душі й тіла: скріплення довіри до Бога та отримання прощення гріхів, а також фізичне одужання. Ось чому це таїнство уділяють хворим, а не тільки вмираючим. Силою благодаті таїнства Єлеопомазання недужий стає здатним бачити свою хворобу у світлі Божого Промислу й отримує силу зносити недугу та долати її. Змінивши своє ставлення до неї, хворий поєднує власні страждання зі спасительними стражданнями Христовими.

528   Молебень (грецькою параклис) – подячне або прохальне моління до Христа, Богородиці й святих з приводу подій у житті церковної спільноти, суспільства або окремої особи чи їхніх потреб. У прохальних молебнях просимо Божої милості, охорони, заступництва й допомоги, а в подячних, чи прославних, дякуємо Богові за Його благодіяння. Молебні служать в часи радісних чи тривожних подій життя народу: в подяку за отримані Божі благодіяння, на захист у час стихійного лиха (посухи, повені, голоду), нашестя ворогів тощо – або на прохання вірних у зв’язку з різними обставинами їхнього життя, наприклад, за здоров’я хворого. Молебні також служать з нагоди особливих подій церковного життя, під час святкування храмового празника та в дні пам’яті святих.

598   Завдяки освяченню ікона стає місцем присутності в образі самого Зображуваного. Оскільки ікона являє присутність живої особи Христа, Богородиці чи святого, кожна ікона є благодатною. Ця благодатність, за даром Божим, може бути виявлена в чудах – такі ікони називаємо чудотворними. Знаками чудотворності ікон є зцілення хворих, навернення грішників, захист від нашестя ворогів, стихійних лих, а також самооновлення, мироточення, сльозоточення, кровоточення самих ікон. Чуда творить не сама ікона, а Господь Бог через неї, даруючи благодать усім, хто з вірою до неї приступає.

757   Християнська традиція розглядає гріх як хворобу особи, що спотворює у ній образ Божий: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні», – співаємо в одній із стихир Парастасу. Отож людина не так заслуговує осудження, як потребує лікування – Божого милосердя та прощення. Тому грішник – хворий, а Христос – лікар. «Здорові не потребують лікаря, лише хворі» (Мт. 9, 12).

839 У неділю Христова Церква святкує День Господній, який Отці Церкви називали «малою Пасхою». Причасником пасхального таїнства віруючий стає у Хрещенні. Тим самим він внутрішньо пов’язується з Літургією Церкви, тому кожен християнин є покликаний до участі в її звершенні. Наша участь у Божественній Літургії в неділі та святкові дні є виявом і підтвердженням єдності у вірі та любові з Богом і Церквою. Тому Господь у третій заповіді наказує: «Пам’ятай день святий святкувати^[1]» (див. Вих. 20, 8-10; Втор. 5, 12-15). Крім участі в Божест-венній Літургії та інших богослужіннях, віруючий християнин святкує святий день, глибше пізнаючи свою віру, утримуючись від важкої праці та чинячи діла милосердя (відвідує хворих, немічних, допомагає нужденним тощо). Святкуючи святий день, християнин видимо сповідує свою віру, визнає себе новим сотворінням у Христі, членом Його Тіла – Церкви та очікує Нового Неба та Нової Землі (пор. Од. 21, 1).

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.

903   Згідно з християнським ученням, страждання, зокрема в останні моменти життя, мають особливе місце в спасительному Божому плані. Вони є свідченням участі в Христових стражданнях і в Його спасительній жертві. Тому деякі християни надають перевагу поміркованому вживанню знеболювальних засобів задля добровільного прийняття хоча б частини страждань розп’ятого Христа. Проте не можна вважати героїчність такого роду загальним правилом. Навпаки, згідно з людською та християнською розсудливістю, слід пропонувати хворим уживати ліки під наглядом і за порадою лікаря, здатні зменшити біль чи позбутися його, навіть якщо такі препарати можуть негативно впливати на свідомість хворого, затьмарюючи її. Однак треба подбати, щоб використання таких ліків не перешкодило хворому в приготуванні до гідної смерті: виявленні останньої волі, Сповіді, прийнятті Єлеопомазання та Святого Причастя.

904   Найбільший наш дар ближньому полягає в самопожертві, особливо заради збереження його здоров’я і життя. Сучасна медицина з допомогою пересадки органів спроможна лікувати багатьох хворих, яких ще донедавна очікувала тільки смерть або, в кращому разі, життя в болях та обмеженнях.

909 Церква навчає: «Ніхто й ніщо не може дати дозвіл на вбивство невинної людської істоти: плоду чи ембріона, дитини чи старця, невиліковно хворого чи помираючого. Крім того, ніхто не може прагнути цього акту вбивства себе самого чи іншої людини, довіреної його відповідальності або опіці, й не може давати дозволу на таке вбивство ні безпосередньо, ані опосередковано. Ніхто не може легітимно наказувати, радити і дозволяти такі дії. Тут ідеться про порушення Божого закону, образу гідности людської особи, злочин проти життя, замах на людину^[1]».

^[1] Конгрегація у справах віри, Декларація про евтаназію, (5 травня 1980), 2.

925   Церква, наслідуючи Спасителя, звершує свою місію (апостольство) у суспільстві через служіння: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Найвище покликання Церкви – не в пануванні, а в служінні. Церква не владарює, а допомагає: вона не бореться за впливи та матеріальний зиск, а служить убогим, хворим і нужденним.