66     Християнське тайновведення в нашій традиції виражається і просторово: Хрещення починається в притворі (хрещальні), Миропомазання звершуються в храмі вірних, а Причастя – на порозі святилища. Новоохрещені зодягаються у світлі ризи (крижмо), які в давнину носили впродовж цілого Світлого тижня. Ці ризи означають радість нового життя у Христі й очікування повноти зустрічі з Богом – у зновупришесті Христа.

235 У богослужінні Страсної п’ятниці Церква почитає плащаницю як знак смерті Христа. Біля плащаниці відправляють Єрусалимську утреню – оплакування померлого з надією на грядуще Воскресіння: «Не ридай за мною, Мати, … бо воскресну». У богослужінні Пасхальної ночі плащаницю переносять із гробу Господнього до святилища, усі вірні виходять із храму із запаленими світильниками й тричі процесійно обходять храм. Священик під спів тропаря: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував», – хрестом відчиняє двері храму. Вірні входять усередину храму, прославляють Воскреслого Христа і, наче мироносиці пасхального ранку – перші свідки Воскресіння, несуть благу вість про це цілому світові: «Воскресіння день! Просвітімся торжеством, і одні одних обнімімо, та скажімо: Браття! І тим, що ненавидять нас, простім усе з Воскресінням, і так усі заспіваймо: Христос воскрес^[1]!».

^[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, стихира Пасхи.

340   Храм вірних – це образ повноти християнської спільноти як Тіла Христового, а вірні в ньому скеровані до святилища, яке символізує повноту Царства Божого – «чого око не бачило» (пор. 1 Кр. 2, 9). Храмовий іконостас являє цю повноту і водночас вказує, що до Цар-ства ще слід увійти.

353   Священнослужитель звершує Проскомидію у святилищі за зачиненими Царськими дверима, однак кожен вірний теж є її безпосереднім учасником. Вірні беруть участь у Проскомидії, подаючи прохання за себе та за інших людей і приносячи пожертви. Покладання на одному дискосі «поіменних» частичок виявляє належність усіх вірних до одного Христового Тіла, а через це – сопричастя з Богом та одне з одним. Кожний є неповторною особою, яку Бог називає по імені. Коли приносимо й віддаємо Богові наші «житейські печалі», то виходимо за межі приватного і входимо в нове, церковне, соборне сопричастя. Тепер вірні приготовані до «спільного діла» – Літургії.

362   Священик з Євангелієм входить у святилище на знак того, що Божественну Літургію звершує єдиний Первосвященик – Ісус Христос, Який невидимо присутній серед нас і провадить нас до престолу. Єпископ або священик представляють Вічного Архиєрея, Який приніс досконалу жертву раз назавжди, вознісся на небо й, увійшовши у небесне святилище, сидить праворуч Отця (див. Євр. 9, 11-14.23-28).

585   Поділ храму на притвор, храм вірних і святилище показує нам спрямування Церкви до повноти Царства. До храму входимо через притвор, який символізує перехід від щоденних турбот світу цього до «єдиного потрібного» (пор. Лк. 10, 42) – Царства Божого. Притвор – місце, де оглашенні й каяники перебували під час Літургії вірних; у притворі також розпочинаються чини Хрещення та Вінчання, а також здійснюються інші богослужіння.

587   Святилище, до якого звернена вся літургійна спільнота, є символом неба, де міститься престол Небесного Царя, і Царства Божого. У святилищі посередині стоїть престол – символ Божого трону, перед яким збирається віруючий народ. Престол є також трапезою Тайної Вечері, до якої Господь запрошує свою Церкву. Тому на престол кладуть Євангеліє і на престолі ж освячують євхаристійні Дари. Посвячує престол єпископ, бо тільки з його благословення на ньому можна звершувати Літургію. Єпископ помазує новий престол святим миром, бо всяке освячення звершується Святим Духом, і вкладає в нього мощі святих мучеників на звеличення їхнього досконалого слідування за Христом. При престолі звершується Чин Рукоположення. З північного боку від престолу розміщується проскомидійник (або «трапеза предложення»), на якому приготовляють чесні дари. За престолом міститься «горне сідалище». Воно призначене для єпископа, який очолює Літургію і є знаком присутності Христа – Великого Архиєрея (пор. Євр. 4, 14).

588   Храм вірних і святилище поєднує іконостас. Ікони на іконостасі являють невидиму присутність Христа і святих. Підвищення перед іконо-стасом називається солеєю; посередині неї є півкруглий виступ – амвон. Священик з амвона, мов ангел із каменя гробу Христового, благовістить перемогу Христа над смертю та причащає вірних. По обох краях солеї є крилоси – місця для читців і співців.

600   У нашій церковній традиції почитання ікон органічно пов’язане з храмовим богослужінням. Храм є місцем зустрічі небесного і земного, невидимого і видимого, Бога і людей. Ця зустріч звершується в Божественній Літургії, а ікони видимо являють цей небесний, невидимий, Божий світ. Ікони містяться на іконостасі – «стіні», яка відділяє і водночас поєднує святилище і храм вірних. Святилище представляє невидиму присутність Божу – небо, до якого прямуємо; а храм вірних – видимий світ нашого земного життя, в якому звершується наше життєве паломництво.

 608   У четвертому ряді іконостаса розміщені ікони старозавітніх пророків, які в своїх писаннях сповіщали про прихід Месії. Цей ряд вказує на єдність обох Завітів в Об’явленні Божого Слова. Зображення пророків можна побачити й у верхніх рядах розписів храму вірних (нави) або святилища (апсиди). У центрі пророчого ряду знаходиться образ Богородиці «Знамення»: на її грудях у круглому медальйоні сяйва зображений Дитя Христос-Еммануїл. Образ Богородиці-Знамення символізує здійснення старозавітнього очікування приходу Христа-Спасителя: «Ось дівиця зачала» (Іс. 7, 14). Вгорі іконостас завершується хрестом – образом Божої сили й Божої премудрості (див. 1 Кр. 1, 24).

614   На східній стіні храму, у святилищі, розміщують ікону храму, а також ікону «Причастя апостолів»: Христос на один бік подає святий хліб – Своє Тіло, а на інший – чашу Своєї Крові, апостоли ж благоговійно приступають до святого Причастя. Ікона Євхаристії – літургійна ікона Церкви. Адже Церква народжується з Євхаристії та зростає при Господній трапезі з апостолами й усіма святими. По обидва боки святилища зображають постаті святителів, зокрема творців Літургії – святих Василія Великого і Йоана Золотоустого. На західній стіні храму зображають Успення Пресвятої Богородиці або Страшний суд. Ці ікони при виході з храму нагадують про кончину нашого життя на зразок блаженного успення Пресвятої Богородиці, коли все віддаємо в руки Божі, та готовність дати одвіт перед Богом за своє життя. У притворі храму поміщують ікону Розп’яття Христового. Так розписаний храм є справжнім «собором» – зібранням усієї Церкви.

640 У храмі – святому місці молитви – зберігаються священні речі, потрібні для здійснення богослужінь, або храмова утвар. Коли заходимо до храму, то зауважуємо в ньому багато світильників. Це панікадила (з грецької велика кількість лампад), лампади перед іконами, «вічне світло» перед іконостасом, семисвічник у святилищі позаду престолу і свічки на тетраподі. Із запаленими свічками супроводжуємо літургійні процесії, читання Євангелія і причастя вірних. Двосвічником і трисвічником (грецькою дикирій і трикирій) благословляє єпископ. Використання світильників глибоко символічне: вони служать не тільки для освітлення храму, а й для того, щоб зобразити Христа – Світло несотворене, яке просвічує всіх^[1].

^[1] Пор. Служебник, Літургія Передшеосвячених Дарів, виголос після другого прокімена.

641   Важливе місце у храмі займає хрест. Ми бачимо його на престолі, на аналої чи тетраподі, на увінчанні іконостаса й у святилищі позаду престолу. Він також увінчує храми, каплиці, могили. Хрест є знаком Христової перемоги над гріхом і смертю, виявом Божої любові до нас. Тому почитаємо Животворящий Хрест поклонами та цілуванням.

748   Серце є тим святилищем людини, де вона стоїть перед Божим обличчям. У Святому Письмі читаємо про «помисли серця», де серце становить саму суть людини, є «місцем», де людина бере на себе відповідальність, відкривається чи замикається перед Божою дією. Серце є також осідком волі. Воно приймає рішення (див. 1 Кр. 4, 5; 2 Кр. 7, 9; 8, 16); з нього виходять добрі та злі наміри (див. Мт. 15, 19; Рм. 10, 1; Іс. 57, 17), любов до Бога і ближнього (див. Мт. 22, 37; Мр. 12, 30-33; Лк. 10, 27).