31  Суттю Святого Передання, згідно зі святим Іринеєм Ліонським, є те, що у всіх християн одна і та ж сама віра, через яку вони стають причасниками Божого Життя: «Всі приймають одного і того ж Бога Отця, вірують в один і той же самий здійснений задум воплочення Сина Божого, знають один і той же дар Духа, зберігають одні і ті ж самі заповіді, і дотримуються одного ж і того ж устрою Церкви, і очікують того самого пришестя Господа і визнають те ж саме спасіння всієї людини – душі і тіла^[1]». За свідченням святого Василія Великого, Святе Передання, якого «навчив нас Господь, проповідували апостоли, дотримувалися Отці, утвердили мученики^[2]», охоплює все те, що нам передане від самого Христа, вчення Апостолів і віру Церкви. Він же зазначає, що «з догматів, збережених у Церкві, одні маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, які дійшли до нас через апостольське Передання, ми отримали у тайновведенні. І ті, й інші мають однакову силу в ділах благочестя […]. Хто відкидатиме неписані звичаї, то пошкодить Євангеліє в головному і зведе проповідь до самих лише слів без жодного змісту^[3]». Святий Василій пов’язує Святе Передання з літургійним життям, зазначаючи, що воно, окрім сповідування віри у Пресвяту Тройцю, охоплює і знак хреста в обряді прийняття катехумена, поставу в молитві – повернення на Схід, відречення від Сатани і його влади, триразове занурення під час Хрещення, стояння на недільному богослужінні, епіклезу в Євхаристії, благословення води і єлея тощо^[4].

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Василій Великий, Гомілія 24. Проти савеліан, Арія і аномеїв, 6.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

^[4] Див. Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

53  Святий апостол Павло навчає, що наша віра в Бога та Його Об’явлення народжується як відповідь на почуте Слово (див. Рм. 10, 17). Тому Церква від початків, як читаємо в Діяннях апостолів, звіщала воскрес-лого Христа (грецькою керигма) і навчала віри (грецькою катехиза) (див. Ді. 2, 14-41). Керигма – це звіщання пасхальної події смерті та воскресіння Христа, виявлене у свідченні життя християнської спільноти. Керигма поєднується із закликом увірувати в Ісуса Христа. Віра ж веде до навернення, прийняття Хрещення та готовності йти за Христом: «Так вірую і не посоромлюсь, і перед народами віру цю ісповідую, і за ісповідання своє і душу свою покладу^[1]».

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Ісповідання віри.

68     Діти уже змалечку входять у духовне життя, збудоване на молитві, слуханні Слова Божого і прийнятті Святого Причастя. Доростаючи до зрілого віку, діти з допомогою батьків зростають у благодаті таїнства Хрещення, вчаться перемагати зло і творити добро. Отримана від батьків спадщина віри є для дітей запорукою вічного життя. Для дозрівання дитини у вірі велике значення має побожне життя хресних батьків і членів родини. Християнські родинні звичаї прищеплюють дітям християнський погляд на народження і смерть людини, створення сім’ї та сімейні взаємини, розвивають почуття приналежності до церковної спільноти і свого народу.

213   Зцілення можливе лише за умови віри – відкритості людини до Бога: «Чи віруєте, що Я можу це зробити?» (Мт. 9, 28). Віра відкриває особу на прийняття Божого дару; натомість невіра стає перешкодою цьому: «І не зробив [Ісус] там [у Назареті] багато чуд через їхню невіру» (Мт.13, 58).

361   Якщо співом антифонів ми переживаємо очікування Царства й «наближення» до нього, то Малий вхід показує, що, йдучи за Христом, ми вже входимо в Царство, в небо, в повноту Божого життя і молимося: «Вчини із входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які співслужать з нами і разом з нами славословлять Твою доброту». Словами «Премудрість, прості!» диякон закликає нас скерувати увагу до Слова Божого, а вірні відповідають поклонінням Його Мудрості, явленій у книзі Євангелія. Вони готують свої серця до прийняття Слова. Саме тому вірні, творячи малий поклін, співають: «Прийдіте, поклонімося і припадім до Христа».

372   Під час Херувимської пісні священик молиться, аби Христос сподобив його «стати перед Святою Трапезою і священнодіяти святе і пречисте Тіло і чесну Кров». Тоді, переносячи на престол приготовані на проскомидійнику чесні дари, здійснює Великий вхід, який символізує урочистий в’їзд Христа в Єрусалим для звершення спасительної жертви і наше прийняття Його як Царя всіх – всього видимого і невидимого, живих і мертвих, щоб приєднатись до Його Пасхального таїнства. Тому священик поминає церковну єрархію і всіх вірних, молячись, щоб Господь Бог пом’янув усіх – учинив їх причасниками свого Царства.

408 Входження у життя Пресвятої Тройці відбувається через святі таїнства Хрещення, Миропомазання та Євхаристії – через наше поєднання з Христом, отримання печаті Святого Духа і Причастя Тіла й Крові Христових у спільноті Церкви. Як людина після народження починає дихати та їсти, щоб могти жити, так і охрещений, народжений до нового життя в хрещальній купелі, починає дихати Святим Духом і живитися Святим Причастям, аби зростати у Христі. У чині богослужіння кожного з цих Таїнств Церква через молитви й обряди вводить (грецькою містагогія – тайновведення) віруючих у розуміння Таїнства й прийняття його як єдиного діяння Божої благодаті. Саме тому у східній церковній традиції ці три Святі Таїнства звершуються разом^[1].

^[1] Пор. Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, (6 січня 1996), 51.

412   Наше входження в нове життя також починається «вмиранням для гріха» (пор. Рм. 6, 2), що є вмиранням із Христом, а завершується воскресінням із Христом: «Ми поховані з Ним через Хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, ми теж жили новим життям» (Рм. 6, 4). Своєю смертю й воскресінням та зісланням Святого Духа Христос увів нас у Боже життя. Ми входимо в нього через нашу смерть і воскресіння у Христі та прийняття дару Святого Духа. Тільки через смерть «старої людини» християнин стає «новою людиною» – «новим творінням» у Христі (див. Гл. 6, 15).

437 Правдивість Тіла і Крові Христових є запорукою надії на воскресіння наших тіл: «Як можуть вони [гностики] говорити, що наше тіло, яке кормилося Тілом Господа і Його Кров’ю, підлягатиме зотлінню й не братиме участі в житті [вічному]? Хай вони змінять своє вчення або перестануть приносити згадані [Дари]. Наша наука співзвучна з Євхаристією, і Євхаристія підтверджує її […]. Наші тіла, через прийняття Євхаристії, уже не тлінні, а мають надію на воскресіння для вічності^[1]».

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 7.

602   В іконостасі є троє дверей: центральні – Царські (ще їх називають Райськими або Святими) і двоє бічних – дияконські. Вони символізують зв’язок між небом і землею; їх відчиняють на знак того, що Бог і Його ангели являють свою присутність під час богослужінь. Це символізується тим, що єпископ (або пресвітер) і диякони під час богослужіння входять і виходять крізь двері іконостасу. На Царських дверях поміщено ікони Благовіщення та чотирьох євангелистів, на бічних – ікони архангелів або дияконів. Ці ікони являють, що блага вість про прихід Месії була скерована насамперед до Марії з Назарету, а її згода прийняти богоматеринство відчинила «ворота до раю», раніше зачинені через гріх. Цю благу вість про Месію-Христа звістили світові чотири євангелисти. Ікони євангелистів на Царських дверях та Тайної Вечері над ними вказують на те, що до Божого Царства входимо через прийняття Євангельської Благовісті та Святе Причастя.

628   Тримання рук вздовж тіла є виявом відкритості й готовності прийняти волю Божу. Складання рук навхрест на грудях під час причащання виражає прийняття Божого життя всім своїм єством. Підношення рук є знаком піднесення нашого ума та серця до Бога, а також усильного благання. У такій поставі на Божественній Літургії моляться священики під час Херувимської пісні, під час слів «Вгору піднесім серця» та Господньої молитви «Отче наш».

732   Свобода – це свідомий і добровільний вибір людиною Бога як Отця та прийняття Його покликання до участі у вічному житті Пресвятої Тройці. У сотворенні людина отримала здатність обирати й шляхом правильного вибору перейти до справжньої свободи. Лише свідомо й добровільно обираючи Бога, людина стає вповні свобідною, живе у свободі самого Бога.

780 Христос, Добрий Пастир, Який прийшов знайти «загублених овець», закликає усіх до покаяння: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4, 17). Без покаяння не може бути ні спасіння, ані нового життя. Христос у притчі про блудного сина розкриває суть покаяння як повернення до Отця і прийняття дару Його прощення. У покаянні пізнаємо Бога як люблячого й милосердного Отця. Він приймає розкаяних грішників і радіє з їхнього навернення, «бо Він Благий і Чоловіколюбець^[1]».

^[1] Відпуст на богослужіннях.

790 Подібне відбувається й у нашому житті. Якщо ми приймаємо лихі думки, то грішимо. Початком кожного гріха є прийняття лихої думки з бажанням втілити її в життя. Доки людина не приймає лихої думки, доти ця думка не є гріхом, а лише спокусою. Святий Йоан Дамаскин розрізняє п’ять стадій процесу проникнення лихих думок у серце: навіювання, розмова, боротьба, згода, пристрасть^[1].

^[1] Див. Йоан Дамаскин, Про чесноти і вади.

794   Четверта стадія – згода, яка є прийняттям лихої думки, що рівносильне поразці в боротьбі. Прийнявши лиху думку та вирішивши її здійснити, людина вже згрішила, навіть якщо гріховного задуму не буде здійснено.

878   Клонування порушує людську гідність, зводить людину до рівня «біологічного матеріалу». Такий спосіб зачаття відділяє сферу дітородження (прокреації) від правдивого людського контексту подружнього акту й узагалі не передбачає потреби єднання подругів у любові для того, щоб співдіяти з Богом у прийнятті дару людського життя. Сама ідея клонування людини заперечує подружжя і сім’ю як такі; таким чином людина пробує стати на місце Творця, сама вирішуючи, як і коли покласти початок чи кінець людському життю.

888   Контрацепція не лише перешкоджає злиттю чоловічої та жіночої статевих клітин, а й руйнує здатність подругів співдіяти з Творцем у прийнятті та приведенні на світ нового життя. Таке подружжя відкидає Божий задум щодо себе, зводить сімейне життя лише до «приватної справи», нехтуючи тим, що тільки Бог є Господь початку й кінця людського життя.

894   Природне регулювання зачаття суттєво відрізняється від контрацептивних учинків, бо подружжя залишається відкритим до прийняття нового життя. Цей спосіб регулювання не допускає будь-якого втручання у дітородну сферу чоловіка чи жінки для тимчасового чи тривалого вилучення їхньої здатності до зачаття. Природне планування сім’ї навчає подружжя розуміти й поважати плідність одне одного, знати періоди плідності жіночого організму.

895   Відкритість на Божий дар життя та пошук Божої волі дозволяє подружжю з любов’ю прийняти нове життя навіть тоді, коли подружжя «не планувало» народжувати. В такій сім’ї кожна дитина, дарована Богом, буде бажаною і прийнятою в довір’ї до Нього. Природні методи планування сім’ї, зберігаючи чистоту статевого акту в його відкритості до життя, зміцнюють єдність подружжя. Відкритість до прийняття власних дітей робить подружжя спроможним і до усиновлення дітей-сиріт.

896 Відповідальне батьківство та материнство – це не лише прийняття дару нового життя, а й створення належних умов для повноцінного розвитку дитини. Християнські батьки повинні усвідомлювати, що діти, подаровані їм Господом, належать передусім Йому. Ці Божі діти у своєму земному житті лише довірені опіці батьків. Батьківське покликання потребує жертовної любові до дітей. Благо дитини є найвищою метою батьківського виховання. Тому батьки не можуть вважати дітей своєю «власністю» чи використовувати їх лише як засіб для досягнення якоїсь іншої мети, натомість кожна дитина має природне право бути народженою і вихованою у повноцінній сім’ї^[1]. Найкращим засобом виховання дітей є зріла християнська поведінка самих батьків, їхні взаємини між собою та з іншими членами родини та суспільства.

^[1] Пор. Іван Павло ІІ, Промова до комітету європейських журналістів у справах прав дитини, (13 січня 1979).

903   Згідно з християнським ученням, страждання, зокрема в останні моменти життя, мають особливе місце в спасительному Божому плані. Вони є свідченням участі в Христових стражданнях і в Його спасительній жертві. Тому деякі християни надають перевагу поміркованому вживанню знеболювальних засобів задля добровільного прийняття хоча б частини страждань розп’ятого Христа. Проте не можна вважати героїчність такого роду загальним правилом. Навпаки, згідно з людською та християнською розсудливістю, слід пропонувати хворим уживати ліки під наглядом і за порадою лікаря, здатні зменшити біль чи позбутися його, навіть якщо такі препарати можуть негативно впливати на свідомість хворого, затьмарюючи її. Однак треба подбати, щоб використання таких ліків не перешкодило хворому в приготуванні до гідної смерті: виявленні останньої волі, Сповіді, прийнятті Єлеопомазання та Святого Причастя.