2       Про віру у Воскреслого Христа, як джерело християнського життя, проповідує апостол Петро: «Ісуса Назарянина […] Бог воскресив, порвавши пута смерті, бо неможливо було, щоб вона держала його в своїй владі […]. Оцього Ісуса Бог воскресив, – ми всі цьому свідки» (Ді. 2, 22-24.32). Значущість події воскресіння для нашого спасіння стверджує апостол Павло: «А як Христос не воскрес, то марна віра ваша» (1 Кр. 15, 17). От уже майже дві тисячі років Церква Христова безперервно свідчить і проповідує воскресіння Христа, щоб люди увірували і спаслися: «Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? […] Тож віра – із слухання, а слухання через слово Христове» (Рм. 10, 14.17).

36     Перші християнські спільноти зберігали і передавали апостольське навчання, проповідували Боже Слово та жили ним (пор. Флп. 2, 6-11), постійно перебуваючи «в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах» (Ді. 2, 42). Зокрема, «ламаючи хліб», християни пізнавали сповнення Євангелія та присутність серед них Христа (див. Лк. 24, 31), й одночасно звіщали прихід прийдешнього віку, живучи в цьому світі, але не будучи «від цього світу» (пор. Йо. 15, 19; 17, 14). Ці слова можна застосувати вповні і до сьогоднішньої Церкви, яка продовжує в собі апостольське Передання. Вона не перестає закликати людей, на зразок апостола Петра, до покаяння і хрещення, завдяки яким вони отримають дар Святого Духа, тому що «для вас бо ця обітниця, і для дітей ваших, та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог» (Ді. 2, 39). Передсмак тих подій і приходу Царства Божого вірні мають у Пресвятій Євхаристії, в якій здійснюється зустріч і сопричастя Бога і людей. Це і є зміст Передання, яким Церква жила в апостольські часи, яким живе сьогодні й буде жити в прийдешньому віці.

40     Святе Письмо Нового Завіту містить те Об’явлення, що його Бог дав людям через Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа і Його апостолів. Воно складається з 27 книг: чотирьох Євангелій – від Матея, від Марка, від Луки, від Йоана, які звіщають земне життя та вчення Христа; Діянь апостолів, в яких описане зростання Христової Церкви, служіння і проповідь особливо первоверховних апостолів Петра і Павла; чотирнадцятьох послань святого апостола Павла – до Римлян, два послання до Коринтян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, два послання до Солунян, два послання до Тимотея, до Тита, до Филимона, до Євреїв; сім соборних послань, написаних іншими апостолами до різних християнських спільнот: одне – Якова, два – Петра, три – Йоана й одне – Юди; та Одкровення Йоана Богослова.

172   Служіння Месії, крім знаків Його сили, величі та слави, міститиме також страждання і смерть, згідно з пророцтвом Ісаї: «Ось Мій Слуга, якого Я підтримую, Мій вибраний, якого вподобало Моє серце. Я поклав на нього Дух Мій: він сповістить народам правду. Він не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого не дасть на вулиці почути. Надломленої очеретини не доламає […]; оповістить ретельно правду. Він не ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди» (Іс. 42, 1-4). На шляху правди чекатимуть на нього страждання: «Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів […] Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі […]. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані […]; провини нас усіх Господь поклав на нього» (Іс. 53, 2-6). Образ страждаючого Месії не збігався з людськими очікуваннями: «Пожалій Себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!» (Мт. 16, 22) – так реагував апостол Петро на слова Христа про прийдешні страждання.

209   Знаком пришестя Царства Божого є проповідь Благої Вісті (Євангелія): «Ісус прийшов у Галилею і проповідував там Боже Євангеліє, кажучи: “Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє”» (Мк. 1, 14-15). Божественне Слово Син Божий промовляв у всій своїй силі повновладно: «Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить» (Йо. 7, 46). Слово, яке промовляє Христос, – не Його, а Отця, Який послав Його (пор. Йо. 14, 24). Силу Христового Слова ісповідує апостол Петро: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!» (Йо. 6, 68).

291 Кожна місцева Церква у звершенні єпископом Євхаристії та через спільність віри входить у сопричастя з іншими місцевими Церквами. Місцеві Церкви в сопричасті творять помісну Церкву на чолі з предстоятелем – єпископом, архиєпископом, митрополитом чи патріархом. Першою між помісними Церквами є Римська, бо її предстоятелем є Римський Папа – наступник апостола Петра. Він є вчителем і правилом апостольської віри, якому Господь дає дар непомильності у справах віри і моралі, щоб оберігати чистоту та непорушність Божественного вчення. Як апостол Петро виявив до Христа любов, «більшу» від інших і отримав від Христа доручення пасти Його стадо (пор. Йо. 21, 15-18), так і Римський Петровий Престіл «головує в любові^[1]» і зберігає першість (латинською «примат») серед помісних Церков^[2]. Ця першість здійснюється через Петрове служіння Римських єпископів, яке наша Церква сповідує в титулі «Святіший Вселенський Архиєрей».

^[1] Ігнатій Антіохійський, Послання до Римлян, 1, 1.

^[2] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 13; див. також там само 18: «Щоб і сам єпископат зберігся в єдності й неподільності, наставив святого Петра над іншими апостолами та встановив у ньому тривале й видиме начало й основу єдності віри та сопричастя (Пор. І Ватиканський Собор, Догматична конституція Pastor Aeternus [«Вічний Пастир»], (18.07.1870): Денц. 1821 (3050 сл.). І це вчення про установу, тривалість, силу та смисл священної першості Римського Архиєрея та про його непомильне навчання, Священний Собор знову подає всім вірним для непохитного вірування».

293 Христос доручає служіння соборності Церкви апостолові Петрові: «Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22, 32). Єпископ Риму – носій Петрового служіння – скликає Вселенські собори, схвалює їхні рішення, запевнює і висловлює непомильне віровчення Церкви, розв’язує труднощі, які виникають у житті окремих помісних Церков. Служіння Римського Архиєрея є свідченням «найглибшої апостольської давнини^[1]». Його служіння – «утверджувати братів» у спільній вірі (пор. Лк. 22, 31-42), бути «скелею» (пор. Мт. 16, 18) і «пастирем» (пор. Йо. 21, 15-18). «Йому [Римському Архиєреєві], у святому Петрі, Ісус Христос передав повну владу пасти, управляти і піклуватися всією Церквою, як це установлено на Вселенських соборах та в священних канонах^[2]».

^[1] Див. Дмитро Туптало, Житія Святих. Місяця жовтня в 11 день. Спомин VII Вселенського Собору.

^[2] Флорентійський Собор, Орос.

302 Патріарх Йосиф Сліпий саме так описує помісність УГКЦ: «Помісність нашої Церкви – то її одність з минулим, одність Церкви в Україні й на поселеннях, одна думка з її патріархом, її одність із Вселенською Церквою та її Головою – наслідником святого апостола Петра^[1]». За своєю помісною природою наша Церква має синодальний устрій. Синод Єпископів має найвищу законодавчу і судову владу в Церкві^[2]. Він здійснює своє служіння народові Божому у справах віровчення, літургійного життя і пастирського проводу. Очолює Синод Єпископів патріарх – Глава і Отець помісної Церкви.

^[1] Патріарх Йосиф, Лист до парохії святих Володимира і Ольги в Чикаго (27 вересня 1978).

^[2] Див. ККСЦ, 102-113.

324   Мучеництво Церкви тривало й у наступних століттях. Полоцькі василіяни 1709 року прийняли мученицьку смерть від рук російського царя Петра І, а 1768 року загинуло за віру 68 Бердичівських мучеників. У ХІХ столітті пройшли дві великі хвилі переслідувань: 1839 і 1875 років. Це мучеництво увінчалося прославою Пратулинських мучеників – звичайних селян, які стояли під рідним храмом у Пратулині (Холмщина) на смерть і загинули від куль царських жандармів. Величезним було також мучеництво Церкви протягом панування богоборчого режиму. 1946 року в Україні заборонено діяльність УГКЦ, відібрано храми, конфісковано майно і розпочато переслідування вірних. Усіх єпископів УГКЦ в Україні було заарештовано, численних священиків, монахів, монахинь та мирян замордовано, ув’язнено та відправлено у заслання.

366   Господь своїм Словом сотворив світ, Словом на Синаї покликав до служіння вибраний народ, у воплоченому Слові дарував людям спасіння. Люди покликані прийняти Слово Боже і відповісти на нього вірою: «Усе те, що нам сказав Господь, – виконаємо» (Вих. 24, 3). Справжнє слухання Слова Божого полягає в його виконанні: «Блаженні ті, що слухають Боже Слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Ті, що слухали Йоана в пустелі, й ті, що слухали Петра в день П’ятдесятниці, питали: «Що ж нам робити?» (Лк. 3, 10; Ді. 2, 37). Відповідаючи на Слово, ми приймаємо його життєдайну силу і, подібно до Богородиці, зберігаємо його в наших серцях і втілюємо в життя.

489 Здійснення Своєї спасительної дії у світі Христос передає апостолам. Він доручає їм Свою Церкву, звертаючись до Петра: «Паси мої ягнята […]. Паси мої вівці» (Йо. 21, 16-17). Святий Йоан Золотоустий, тлумачачи це, каже: «Учитель хотів навчити Петра і всіх нас, як Він Сам любить Церкву Свою, щоб і ми виявили велику турботу про неї^[1]». Апостоли передають цю місію своїм наступникам: «Пасіте довірене вам Боже стадо […] не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада. І як з’явиться Архипастир, отримаєте нев’янучий вінець слави» (1 Пт. 5, 2-4). Апостол же Павло доручає учню Тимотеєві обов’язок поставляти наступників через покладання рук (пор. 1 Тм. 5, 22) і передавати їм учення апостолів: «А що ти чув від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, які будуть здібні інших теж навчити» (2 Тм. 2, 2).

^[1] Йоан Золотоустий, Про священство, 2, 1.

618   Традиція звершення Божественної Літургії на мощах святих живе в Церкві й досі. Під час освячення престолу в нього вкладають святі мощі, а також покладають на престолі антимінс (дослівно замість столу) – полотно із зображенням покладення Христа до гробу, вшитими мощами та підписом правлячого архиєрея. Антимінс є символом сопричастя священика і церковної громади з єпископом і тому без нього не можна відправляти Служби Божої. Існує також побожний звичай вкладати в ікони мощі святих чи часточки речей, якими святі користувалися. VII Вселенський собор 787 року урочисто підтверджує традицію почитання мощей разом із традицією почитання ікон. Господь по-різному прославляє мощі святих: деякі є нетлінними, інші – мироточивими (святителя Миколая, великомученика Дмитрія, києво-печерських преподобних отців). Почитанням оточує Церква й знаряддя мучеництва святих – наприклад, кайдани апостола Петра, які вшановує 16/29 січня.

619   Християни вважали подією великої ваги віднайдення та перенесення мощей святого до постійного місця їх почитання. Такою подією, наприклад, було віднайдення мощей священномученика Климента, Папи Римського (пам’ять – 25 листопада / 8 грудня), в кримському Херсонесі й перенесення їх частини святим Кирилом до Риму в ІХ столітті й святим Володимиром до Києва в Х столітті. Мощами Папи Климента благословили новопоставлених київських митрополитів. У ХІ столітті мироточиві мощі святого Миколая були перенесені з Мир Ликійських до італійського міста Барі (свято «теплого Миколи» 9/22 травня). У Києво-Печерському патерику згадується перенесення мощей святого Теодосія Печерського (14/27 серпня). Протягом декількох століть «мандрували» мощі святого Йосафата, архиєпископа Полоцького, переховуючись від знівечення, щоб з 1963 року знайти місце почитання в соборі святого апостола Петра в Римі.

649   Насамперед використовуються книги, які містять окремі частини Святого Письма. Євангеліє – це богослужбова книга, яка містить у собі Євангелія від Матея, Марка, Луки та Йоана, поділені на зачала, тобто на розділи, які читають під час богослужінь протягом усього літургійного року. У книзі Апостол уміщено упорядковані читання з Діянь апостолів, послань святого апостола Павла та соборних послань святих апостолів Петра, Йоана, Якова і Юди. У книзі Псалтир зібрано 150 псалмів царя Давида, які поділено на 20 катизм (з грецької сидіння), тобто частин, які прочитують під час богослужінь протягом тижня, а також читають увесь над усопшим мирянином як вираження його молитви до Бога.

673   Взірцем молитви християна є Сам Господь Ісус Христос. Спаситель часто молився: наодинці у місцях самотніх (пор. Лк. 5, 16), а також разом з учнями (пор. Лк. 9, 18); іноді й ніч заставала Його на молитві (пор. Мт. 14, 23), а часами ще за ночі, рано-вранці, Він ставав на молитву (пор. Мр. 1, 35). Ісус також молився в особливі моменти, пов’язані з важливими подіями Його життя: під час хрещення в Йордані (див. Лк. 3, 21-22), у пустелі, борячись зі спокусами (див. Мт. 4, 1-11; Лк. 4, 1, 14); перед покликанням Дванадцятьох апостолів (див. Лк. 6, 12н); напередодні визнання Його месіанства апостолом Петром (див. Лк. 9, 18); під час Переображення на Таворській горі (див. Лк. 9, 28-29); перед воскресінням Лазаря (див. Йо. 11, 41); на Тайній Вечері (див. Лк. 22, 19; Йо. 17); в Гетсиманському саду перед Своїми Страстями (див. Мт. 26, 36; Мр. 14, 32; Лк. 22, 40н) та вмираючи на хресті (див. Лк. 23, 46).