73  У наших літургійних та особистих молитвах, через постійне взивання та прославу імені Отця, і Сина, і Святого Духа, ми одночасно висловлюємо нашу віру та сопричастя з Пресвятою Тройцею, яка дарує нам «благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа^[1]».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, виголошення перед анафорою.

151   Унаслідок гріха людський ум також затьмарився і людина втратила сопричастя з Богом – найвищою Істиною. Гріх став причиною того, що людина перестала розуміти своє покликання і призначення існування всіх сотворінь, яким Адам сам в раю надавав імена (див. Бут. 2, 20).

163   Божа Обітниця звершилася в Ісусі Христі через Діву Марію: «Ангел Гавриїл був посланий Богом […] до Діви, зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж Діви було Марія» (Лк. 1, 26-27). Саме до Марії архангел звертається словами пророцтва Ісаї: «Ось ти зачнеш у лоні, і вродиш Сина, і даси Йому ім’я Ісус». В імені Ісус (з єврейської – «Бог спасає») розкривається повне значення імені Еммануїл – З нами Бог.

187 Церква Христова, навчаючи про таїнство воплочення, наголошує на Особі Того, Кого Марія, зачавши, породила. Тому на Ефеському соборі 431 року Марію було торжественно проголошено «Богородицею» (грецькою – Теотокос). «У цьому імені поміщене все таїнство Воплочення^[1]». Титул «Богородиця» означає, що від Діви народився в тілі і став людиною Споконвічний Син Божий. «Від Богородиці Ісус прийняв єдиносущну з нами плоть^[2]». Цю єдиносущність церковне Передання виражає, зокрема, на іконі «Умилення» в обіймах Матері і Сина.

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

^[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

296 Єпископ, що «предсідає в любові», поставляє на служіння своїх помічників – священиків. «Віддаль між єпископами і священиками невелика, оскільки і пресвітерам доручено предстояти і навчати в Церкві. Те, що [апостол] Павло каже про єпископів, стосується так само й священиків^[1]…». Апостольство священика полягає в тому, щоб очолювати євхаристійну спільноту від імені єпископа, виявляючи сопричастя з ним через поминання його імені, та служити для освячення і спасіння довіреного йому народу Божого.

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Перше послання до Тимотея. Гомілія 11, 1.

353   Священнослужитель звершує Проскомидію у святилищі за зачиненими Царськими дверима, однак кожен вірний теж є її безпосереднім учасником. Вірні беруть участь у Проскомидії, подаючи прохання за себе та за інших людей і приносячи пожертви. Покладання на одному дискосі «поіменних» частичок виявляє належність усіх вірних до одного Христового Тіла, а через це – сопричастя з Богом та одне з одним. Кожний є неповторною особою, яку Бог називає по імені. Коли приносимо й віддаємо Богові наші «житейські печалі», то виходимо за межі приватного і входимо в нове, церковне, соборне сопричастя. Тепер вірні приготовані до «спільного діла» – Літургії.

418   Церква охрещує дорослих і дітей, щоб увести їх у нове життя в Христі. Церква хрестить дітей – носіїв Божого образу, щоб вони отримали благодать богоуподібнення. Разом із даром життя святе таїнство Хрещення, до якого батьки приносять свою дитину, є найціннішим даром, котрий вони можуть їй дати. Коли звершується Хрещення дітей, то віру в Христа від їхнього імені висловлює церковна спільнота, представлена хресними батьками. Вони разом із батьком та матір’ю беруть на себе відповідальність перед Богом і Церквою за християнське виховання дитини, за те, щоб у церковній спільноті вона зростала у вірі, благочесті й пізнанні Бога. Хресними батьками як дітей, так і дорослих можуть бути тільки вірні, віра та спосіб життя яких може послужити похресникові зразком для наслідування. Духовний зв’язок між хресними батьками і похресником триває протягом усього життя. Хрещення дитини не є насильством над нею, бо як батьки чи вихователі годують чи навчають дитину задля її добра, так само і віруючі батьки, приводячи її до таїнства Хрещення, відкривають для неї життя у Бозі.

419 Обряд Хрещення розпочинається з Чину оглашення – приготування людини до Хрещення. У вступній молитві з покладанням руки священика на оглашенного Церква бере його під свою опіку, щоб він «сподобився прибігнути до святого імені Божого і під покровом крил Його схоронитися^[1]». Відтак молитвами та екзорцизмами, або заборонами, Церква огороджує оглашенного від впливу сатани. Оглашенний тоді прилюдно, особисто або через хресних батьків, відрікається сатани та його діл і з’єднується з Христом-Спасителем. На знак з’єднання з Христом він під час проголошення Символу віри переходить від притвору (символу світу) до середини храму (символу Христової Церкви).

^[1] Требник, Чин оглашення перед Хрещенням, Молитва над оглашенним.

482   Знімаючи вінці з подругів, священик молиться до Христа, щоб Він, приймаючи вінці подругів, зберіг їх «чистими, непорочними й бездоганними на віки вічні» – на знак того, що силою Христовою подружня любов повінчаних сильніша від смерті й триватиме навіки. Чин Вінчання завершується благословенням подружжя іменем Пресвятої Тройці, іконою Якої вони покликані бути.

488 Здійснення Христового посередництва та заступництва через вибраних Богом людей у Церкві і є Христовим священством. У святому таїнстві Рукоположення священнослужителі отримують благодать Святого Духа для здійснення Христового священства у звершенні святих таїнств і пастирському служінні. У всьому служінні священно-служителя «сам Христос присутній у Своїй Церкві як Голова тіла, як Пастир стада.., Учитель правди^[1]», а священнослужитель, насамперед у Євхаристійному жертвоприношенні, діє іменем Христа – Найвищого і Вічного Первосвященика^[2]. Священнослужитель діє і «в ім’я всієї Церкви, коли звертає до Бога молитву Церкви, а передусім – коли приносить Євхаристійну жертву^[3]».

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 1548.

^[2] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 10.

^[3] Катехизм Католицької Церкви, 1552.

493   Пастирство Христа здійснюється в пастирському служінні церковної ієрархії: царському (правління), пророчому (навчання) і священичому (освячення). Ці три служіння церковна ієрархія звершує у спільноті й для спільноти – від імені Христа та Його Церкви.

506 Церква, як благословляюча Мати, молитовно схиляється над людиною у день її приходу в світ, тоді молиться з нагоди надання імені восьмого дня, щоб сорокового дня після народження поблагословити матір і дитину. Коли діти йдуть до школи, Церква благословить їх на навчання. Коли в подружжі немає дітей, Церква благословить його на плідність чином Благословення шлюбного ложа. Тих, хто звершує подвиг освячення^[1] у християнському подружжі, Церква благословить у 25 і 50 річницю шлюбу. Коли люди хворіють, Церква перебуває біля їхнього ложа з моліннями; вона ж супроводжує вмираючих молитвами «на вихід душі з тіла».

^[1] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1642.

578   Християнські батьки у таїнстві Хрещення дають своїм новонародженим дітям переважно імена християнських святих. У наданні імені встановлюється духовний зв’язок між святим і людиною, яка отримує його ім’я. За давнім церковним звичаєм, діти отримують ім’я того святого, у день якого вони народилися.

653   З ранніх часів християнства вірних скликали на богослужіння за допомогою різних звукових засобів. Спочатку це були била (дерев’яна дошка чи металева плита, по якій ударяли палицею чи молотком), а відтак дзвони. У наш час дзвони є невід’ємною частиною богослужбового життя: дзвонять перед богослужіннями, щоб скликати вірних, та під час «Достойно» на Божественній Літургії; дзвонами сповіщають про смерть і похорон когось із парафіян; дзвонами супроводжують обходи навколо храму. «Передзвін» лунає протягом трьох перших днів Пасхи: тоді бити в дзвони може кожний, хто бажає. Дзвони посвячують, надаючи їм імена святих, а тоді розміщують їх у дзвіниці. Ця дзвіниця може мати вигляд високої будівлі з куполом або ж ряду арок, встановлених над воротами церковної огорожі.

685   Перебування християнина в Божій присутності викликає в ньому захоплення й подив, які він виражає короткими молитвами-вигуками, або «виголосами». Такими виголосами є закінчення всіх молитов, коли славимо Бога – «Отця, і Сина, і Святого Духа». Уже саме згадування трьох Осіб Пресвятої Тройці, супроводжуване знаком святого хреста, є прикладом короткої молитви. Так само знак хреста вже є короткою молитвою. Короткими молитвами є звернення до кожної Божої Особи поіменно, наприклад: «Господи», «Боже», «Отче», «Сину Божий», «Ісусе Христе», «Душе істини». Виголошуючи короткі молитви імен Божих, ми виявляємо і радість, і тривогу та віддаємо себе під покров Божий. Прикликання Божого імені ніколи не буває марним, однак слід остерігатися, щоб «не вживати імені Господнього намарне», тобто з неповагою, для жарту чи, що гірше, для блюзнірства.

693 Наша духовна традиція через століття донесла до наших днів досвід глибокої і водночас простої молитви, яка полягає в постійному повторюванні слів: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Через безнастанне взивання імені Ісуса Христа молитву називають Ісусовою. Практика Ісусової молитви має за мету закоренити в нашому нутрі, у нашому серці постійне й живе усвідомлення Божої присутності^[1].

^[1] Пор. Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Ісусова молитва.

716   Святим у справжньому сенсі цього слова є лише один Господь. Про це читаємо в книзі пророка Ісаї, який побачив Бога на небесному престолі. Його невимовну святість оспівували серафими, проголошуючи: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна Його слави!» (Іс. 6, 3-7). Святе Письмо також називає святими віруючих – тих, хто освячені спасительною дією Божою (див. Рм. 1, 7; 1 Кр. 1, 2). Святий Дух очищає людину від усякої скверни та вводить у божественне життя і святість. Про це навчає апостол Павло: «Чи ж не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують. І такими з вас деякі були; але ви обмились, але ви освятились, але ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога» (1 Кр. 6, 9-11).

735 Педагогом до Христа Спасителя був Закон Мойсея (пор. Гл. 3, 24), виражений у Десятьох Божих заповідях, даних Богом на горі Синай (див. Вих. 20, 2-17; Втор. 5, 6-21^[1]):

     Я – Господь Бог твій.

1. Нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене.
2. Не взивай намарне імені Господа Бога твого.
3. Пам’ятай день святий святкувати.
4. Шануй батька твого і матір твою.
5. Не вбивай.
6. Не чужолож.
7. Не кради.
8. Не свідчи ложно на ближнього твого.
9. Не пожадай жінки ближнього твого.
10. Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого.

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.

838 Апостол Павло навчає, що християнин є праведником, який живе з віри (пор. Рм. 1, 17). Життя з віри спонукає християнина славити Господнє Ім’я. Святий Дух, Який діє в християнах, кличе з їхнього нутра: «Авва, Отче» (Гл. 4, 6), тобто навчає правильно славити Отця у Христі. Християнин, навчений чеснотою віри про святість і велич Божого імені, здатний виконувати другу Божу заповідь: «Не взивай намарне імені Господа, Бога твого^[1]» (див. Вих. 20, 7; Втор. 5, 11). Він не чинитиме богохульства, кривоприсяги, остерігатиметься прокльонів, зневажання святощів тощо.

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.

884   Людське життя від самого зачаття довірене матері і батькові, які про нього дбають і ним піклуються. Але часом драматичні обставини (зґвалтування, змушення з боку родини тощо) чи егоїстичні міркування можуть змусити жінку до знищення життя, яке вона виношує в собі. Це не знімає з неї відповідальності, однак разом з нею відповідальними за аборт стають також інші особи. Винуватим є і батько дитини, який примушує матір до аборту або покидає її під час вагітності. Співучасниками гріха аборту є також рідні, близькі та друзі, які іноді «змушують» жінку до аборту, виправдовуючи його можливістю збереження доброго імені тощо. І, нарешті, остання та велика провина тяжіє на лікарях та інших медичних працівниках, які безпосередньо роблять аборт. Опосередковано провина лягає і на всіх тих, хто на суспільному рівні захищає та пропагує аборти.

946   Честь і добре ім’я є благом людської особи. Кожна людина має право на честь і на повагу до неї та на суспільні вияви цієї поваги. У християнському розумінні честь є також суспільним визнанням у людині її гідності образу Божого. Одним із завдань суспільства є дбати про збереження честі й доброго імені своїх громадян.

947   Людина шкодить честі й доброму імені іншої людини як особистим учинком, так і через структури гріха, які діють у суспільстві. Особистим гріхом проти честі іншої людини є знеславлення її імені, наклеп, плітки, обмови. До особистих належать і так звані «чужі гріхи», через які ми стаємо співучасниками негідної поведінки інших людей: дораджувати до гріха, допомагати в грісі, боронити гріх, хвалити гріх, мовчати на гріх. Через чужі гріхи ми стаємо також учасниками суспільних структур гріха: наказуючи комусь робити гріх, спонукуючи до гріха, дозволяючи на гріх і не караючи за нього.