45  Церква у світлі апостольського Передання через типологію висвітлює єдність спасенного Божого задуму (грецькою - ікономія) в обох Завітах. Типологія – це спосіб читання Святого Письма, який дозволяє відкрити в Божих діях старозавітних часів прообрази того, що Бог здійснив, коли настала повнота часів, в Особі воплоченого Сина^[1]. Святі Отці в особах і подіях Старого Завіту бачили «прообрази» й «ікони» подій із життя Христа і Його Церкви. Отже, християни читають Старий Завіт і у світлі Пасхального Таїнства, відкривають його глибший смисл.

 

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 128.

67     Першим середовищем передавання віри є сім’я. Батьки виховують у вірі своїх дітей прикладом життя і словом молитви. Вони навчають дітей Євангелія і свідчать його своїм життям, стаючи для них першими катехитами. По-християнськи виховуючи дітей, батьки створюють у сім’ї особливу атмосферу спільної молитви перед іконами, святкування неділь і свят.

107   Святе Письмо в розповіді про сотворення світу відкриває, як Бог оцінює сотворений Ним світ: «І побачив Бог, що воно добре» (Бут. 1, 10 й інші). Бог, наче мистець, створивши шедевр, приглядається до сотвореного й любується ним. Отець споглядає світ і розпізнає в його обрисах лик Сина – первородного усякого створіння, Яким і для Якого все було створено (пор. Кл 1,15н). Лик Христа все виразніше проступає протягом історії – аж до воплочення Сина Божого та Його зновупришестя у славі. Творіння – це видима ікона невидимого Бога. Силою Святого Духа творіння переображається в ході історії в «нове творіння», первообраз якого явлений у прославленому тілі воскреслого Христа.

132 Образ Божий – основа не лише особової неповторності людини, а й людської спільноти: «Сказав Бог: Сотворімо людину на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26-27). Спільнота Осіб Пресвятої Тройці є первообразом людської спільноти. Святий Григорій Ніський трактує, яким саме чином перша людська спільнота є іконою Триособового Бога: «Адам, який не має сотвореної причини свого буття, і є ненароджений, на відміну від інших людей, є образом безпричинного Бога Отця, Вседержителя та Причини всього; народжений син Адама – образ родженого Сина і Слова Божого; а Єва, яка вийшла від Адама (але не народжена від нього), знаменує ісходящу Особу Святого Духа^[1]».

 

^[1] Григорій Ніський, Про образ і подобу Божу.

170   Новий Завіт, записаний на скрижалях серця, мав бути принесений Сином Давида – Месією. Пророки, від Іллі та Єлисея і до Малахії, готували народ Божий до зустрічі з Месією. Вони своїми пророцтвами написали своєрідну «словесну ікону» Месії. Згідно з пророками, Месія не просто принесе Новий Завіт, а буде його особовим втіленням.

186   Зачаття Божого Сина в лоні Діви є сповненням пророцтва Ісаї: «Оце ж Сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала» (Іс. 7, 14). Цей знак Церква споглядає в іконі «Знамення Богородиці»: Син Божий оселяється в дівичому лоні; Діва Марія, здійнявши руки (а в її особі – Церква), молитовно споглядає Дитя, до часу приховане від зовнішнього світу.

187 Церква Христова, навчаючи про таїнство воплочення, наголошує на Особі Того, Кого Марія, зачавши, породила. Тому на Ефеському соборі 431 року Марію було торжественно проголошено «Богородицею» (грецькою – Теотокос). «У цьому імені поміщене все таїнство Воплочення^[1]». Титул «Богородиця» означає, що від Діви народився в тілі і став людиною Споконвічний Син Божий. «Від Богородиці Ісус прийняв єдиносущну з нами плоть^[2]». Цю єдиносущність церковне Передання виражає, зокрема, на іконі «Умилення» в обіймах Матері і Сина.

 

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

^[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

204   «Словесною іконою» Царства Божого є Нагірна проповідь, а зокрема Блаженства, проголошені Христом:

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні тихі, бо вони успадкують землю.

Блаженні засмучені, бо будуть утішені.

Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться.

Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.

Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради.

Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» (Мт. 5, 3-12).

230   Через смерть на хресті Христос сходить до аду – «місця» померлих. Церква у сходженні Христа до аду оспівує силу воскресіння: «Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кр. 15, 55). Ікона зішестя Христа до аду зображає Його у світлих ризах нового творіння. Світлоносний Христос «розганяє» пітьму смерті, розсіює морок аду й «знаходить» Адама і Єву. Разом з Адамом Христос виводить із «тіні смертної» тих, «що очікували» Його, – праведників Старого Завіту.

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.

272   Церква як середовище діяння Отця, і Сина, і Святого Духа є іконою Пресвятої Тройці, тобто спільнотою сопричастя Бога з людьми і людей між собою. Як один Бог є у трьох Особах, так і єдина спільнота Церкви існує в соборності помісних Церков, які перебувають у сопричасті між собою.

310 У соборі святих першість належить Пресвятій Богородиці. Вона є «іконою Церкви, символом і первістком переображеного благодаттю людства, взірцем і твердою надією для всіх, хто прямує до небесного Єрусалиму^[1]». Разом із нею предстоять перед небесним Престолом «апостоли, євангелисти, мученики, ісповідники, посники й усяка праведна душа, що спочила у вірі^[2]». Усі вони є живими іконами Божими, свідками та носіями нового творіння. Вони предстоять перед Богом у своїх безнастанних молитвах і присутні серед нас Божою благодаттю у своїх мощах та іконах.

 

^[1] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»], (2 травня 1995), 6.

^[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

312   Ікона «Знамення» зображає Христа в лоні Діви – знак, провіщений пророком Ісаєю (пор. Іс. 7, 14). Ікона «Одигітрія» (з грецької Провідниця, Та, яка вказує шлях) зображає Богородицю, яка вказує на Христа – путь, істину і життя (пор. Йо. 14, 6). Ікона «Умилення» (Зворушення) зображає тісне сопричастя Матері і Сина. Ікона «Матері Божої неустанної помочі» описує споглядання Божим Дитям майбутніх Страстей та наголошує на співстражданні Богородиці в страстях її Сина. Ікона «Оранта» (з латинської та, що молиться) зображає Пресвяту Богородицю з піднятими у молитві руками, як заступницю за людський рід перед Отцем Небесним.

313 До Богородиці, першої обожествленої, Церква зі сміливістю звертається словами: «Пресвята Богородице, спаси нас», розуміючи, що спасає благодать Божа, яка діє в ній. Її спокійна й легка, наче сон, смерть у повноті благодаті стала пробудженням до неба і була названа Успенням. Успення Богородиці показане на іконі празника як «народження» для неба: Христос тримає на руках сповиту пеленами душу Марії. У святкуванні Успення Церква ісповідує, що Богородиця у смерті не зазнала тілесного тління, а «переставилася, від землі до небесних обителей переселившись^[1]» – тілом і душею була піднесена Господом до небесної слави^[2]. Першою з-поміж людського роду Богородиця була прославлена у своєму тілі, що є образом і нашого воскресіння. Богородиця, бувши Матір’ю Життя, переставилася до Життя і «в Успенні світа не оставила^[3]». Її заступництво перед Творцем, яке триває безнастанно, Церква святкує у празнику Покрова Пресвятої Богородиці: «Діва днесь предстоїть у Церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу^[4]».

 

^[1] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Мала вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 966 і 974. Папа Римський Пій ХІІ буллою Munificentissimus Deus [«Всещедрий Бог»] (1 листопада 1950) проголосив догмат про те, що «Непорочна Богородиця Приснодіва Марія, завершивши земне життя, тілом і душею була прийнята до небесної слави».

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

^[4] Мінея, Покров Пресвятої Богородиці (1/14 жовтня), кондак.

314   Почитання Богородиці має в київській традиції глибоке коріння. Ще князь Ярослав Мудрий віддав Русь-Україну під покров Пресвятої Богородиці. На її честь будували численні храми, писали ікони. Найвідоміші з ікон княжого періоду є ікони візантійської традиції Вишгородська (нині Володимирська) і Белзька (нині Ченстоховська). На цій традиції розвинулося і самобутнє українське іконописання. На українських іконах риси обличчя Богородиці добрі та м’які, погляд – теплий і сердечний.

315   Почитання Богородиці особливо поширилося після чудесного зняття турками облоги Почаєва. Це чудо приписували іконі Богородиці, яка була в храмі місцевого монастиря. Місцями паломництв до чудотворних богородичних ікон є також Зарваниця, Унів, Гошів, Страдч, Жировиці, Ярослав, Холм, Марія-Повч та багато інших. Особливе покладання на опіку й допомогу Богородиці стало традицією українського народу.

321   Подвиг святих Церкви описаний у їхніх житіях – «словесних іконах» святих, писаних у світлі благодатного обожествлення. Зміст житія святого, як і зміст ікони, полягає не так у відображенні його біографії, як у представленні його духовного лику. Повнота духовного життя святого описується в житіях як осягнення сопричастя з Богом у глибокому молитовному житті, любові до ближніх і гармонії з навколишнім світом.

336   Христос навчав своїх учнів разом, як спільнота дітей Божих, звертатися до Бога: «Отче наш» (див. Мт. 6, 9н). Молитви богослужінь підносяться від усієї спільноти вірних. Молитва Церкви як Тіла Христового єднає всіх вірних; Церква на землі єднається з небесною Церквою через молитву до святих і почитання їхніх ікон.

339   У цьому невпинному зростанні Боже вже переважає людське ще ні повноти Божої присутності. Під час Літургії це вже поминається як славне зновупришестя Христа, що можемо бачити на іконі «Спас у славі». Краса риз, обрядів, церковної утварі вже вказує на небесну славу, відображає «небо на землі» та «ангельську, небесну Літургію».

354   Благословляючи кадило під час Проскомидії, священик мовить: «Кадило Тобі приносимо, Христе, Боже наш, як приємний запах духовний; Ти ж прийми його в пренебесний Твій жертовник і зішли нам благодать Пресвятого Твого Духа». Кадильний дим, підносячись до неба, є знаком піднесення нашої молитви до Бога, а наповнюючи храм, він є символом присутності Святого Духа. Тому на початку Літургії Слова священнослужитель обкаджує престол та ікони, а також присутніх людей – носіїв образу Божого.

435 Божественна Літургія є спомином, триванням Тайної Вечері: «Вечері твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми^[1]». Як на Тайній Вечері Христос причащав апостолів своїм Тілом і Кров’ю, так на Літургії Він причащає нас: «Коли бачиш, що священик подає тобі Святі Дари, то думай, що робить це не священик, а сам Христос простягає до тебе руки^[2]». Ікона Причастя апостолів, як і ікона Тайної Вечері, зображає те, що відбувається на Літургії: Христос причащає Своїм Тілом і Кров’ю апостолів, які представляють усіх вірних. На Літургії перед Причастям священик молиться: «Сподоби нас могутньою Твоєю рукою подати нам пречисте Твоє Тіло і чесну Кров, а через нас усім людям».

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, Молитва перед Святим Причастям.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 50, 3.

471 Бог створив «мужеську стать і жіночу і з’єднав з мужем жону на поміч і приймання людського роду [...] і благословив їх: “Ростіть і множтеся і володійте землею”, і обоє їх в одно злучив^[1]». У Церкві подружній зв’язок є Таїнством, у якому чоловік і жінка являють нове життя у Христі. Християнське подружжя – це не тільки природна спорідненість, спільне життя і досвід, а й середовище освячення людей. Подружжя є святим таїнством, у якому благодаттю Святого Духа чоловік і жінка в любові єднаються в «одне тіло» і творять «домашню церкву». Утворений у подружжі сімейний союз є спільнотою осіб, яка в Божому задумі є іконою спілкування Осіб Пресвятої Тройці.

 

^[1] Требник, Чин Вінчання, Молитви на заручення, перша і друга.

482   Знімаючи вінці з подругів, священик молиться до Христа, щоб Він, приймаючи вінці подругів, зберіг їх «чистими, непорочними й бездоганними на віки вічні» – на знак того, що силою Христовою подружня любов повінчаних сильніша від смерті й триватиме навіки. Чин Вінчання завершується благословенням подружжя іменем Пресвятої Тройці, іконою Якої вони покликані бути.

504   Церква освячує місця зібрання і проживання своїх вірних (храми, каплиці, помешкання), а також місця їхнього упокоєння (цвинтарі). У самих храмах усю церковну утвар (ікони, предмети богослужбового культу, престол, хрести, церковні дзвони) обов’язково освячують. Завдяки освяченню «життя будучого віку» являється нам у цьому віці й відкриває, що «цей вік» має майбутнє. Освячений Церквою, світ людей і природи стає знаком нового світу, переображеного благодаттю.

526   Найдавнішим з-поміж відомих є Акафіст до Пресвятої Богородиці, що його співають на Утрені п’ятої суботи Великого посту, а також в інші дні літургійного року. На зразок Акафіста до Пресвятої Богородиці було створено й акафісти до Пресвятої Тройці, Ісуса Христа, Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Ангелів та Святих, а також на честь чудотворних ікон та навіть духовних потреб (за усопших, підготовка до Причастя тощо).

536   Богослужіння видимо являє спільноту Церкви як ікону невидимої спільноти Отця, і Сина, і Святого Духа. Звершуване Церквою богослужіння через обряд діє і на тілесні чуття людини: ми бачимо храм та ікони, чуємо молитовний спів, вдихаємо запах ладану, відчуваємо смак «благого Господа», торкаємося устами ікон і Євангелія. Усі органи чуття нашого тіла беруть участь у богопочитанні, аби людина всеціло, духом, душею і тілом, приносила Богові «словесну службу».

559   Подія смерті й воскресіння Христа була й залишається основною темою християнського благовістування. Її не тільки проповідують, а й євхаристійно переживають та відтворюють. З одного боку, день Христового воскресіння був одним із днів історії людства, а з іншого – своєю особливістю він підіймається над історією. Адже людська історія позначає скінченність творіння, а Христове воскресіння подолало історичну минущість. Тому подія воскресіння триває, «діється» в змінних і минущих історичних епізодах. Церква літургійно підкреслює історичність воскресіння, щороку святкуючи Пасху-Великдень. Натомість божественне тривання цієї події в історії виявляється в щонедільній Євхаристії. Кожна неділя – це згадування Пасхи, коли на Божественній Літургії Воскреслий Христос являє Свою присутність. Неділя є іконою славного зновупришестя. Таким чином Воскресіння як «празників празник» входить у ціле життя людини, освячує його і переображує в свято. Неділю – восьмий день – оспівуємо вісьмома гласами-напівами, які протягом року щотижня йдуть один за одним. Тижневе коло в християнстві є у своїй основі пасхальним, адже саме від Пасхи починається відлік нового творіння та його історії в щоденних подіях і взаєминах, у «творінні старому», смертному.

560   Як і добу, християнство сприймає весь тиждень як ікону історії спасіння, початок якої – у сотворенні світу, а довершення – у славному зновупришесті Христа. Неділя – восьмий день, перший і єдиний день нового творіння – стає першим днем тижня. Неділя як «восьмий день» є пророчим знаком і початком прийдешнього «воскресіння мертвих і життя будучого віку» (Символ віри). Шість днів тижня, від понеділка до суботи, Церква оспівує здійснення Божого задуму – від сотворення світу до його повноти та звершення.

577 Церква сповідує Пасхальне таїнство також у празники своїх святих, які з Христом співстраждали і з Ним були прославлені. Вона подає приклад їхнього життя вірним для наслідування, щоб привести всіх у Святому Дусі через Христа до Отця^[1]. Літургійний спомин святих здійснюється в богослужінні й почитанні їхніх ікон та мощей. Датою почитання святих є зазвичай день їхньої смерті, тобто «народження до неба», а також день віднайдення або перенесення їхніх мощей. Кожний день церковного календаря присвячений визначеним святим. Літургійні служби святим зібрані по місяцях у дванадцятьох книгах, які називаються мінеями (з грецької місячний).

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу Літургію Sacrosanctum Concilium [«Священний Собор»], 104.

586   Храм вірних є образом повноти Церкви: спільнота збирається довкола Христа, свого Голови, зображеного в центрі купола. На стінах храму розміщені численні ікони святих, які являють сопричастя земної Церкви і Церкви небесної. Посередині храму вірних на столі (тетраподі) з хрестом і свічками міститься храмова ікона або ікона свята, яку вірні почитають поклоном і поцілунком, входячи та виходячи з храму. У храмі вірних спільнота підносить молитви до Бога, перед іконостасом читають і проповідують Слово Боже, вірні причащаються Тіла і Крові Христової. Перед тетраподом звершуються Чини Хрещення, Миропомазання та Вінчання, а перед іконою Спасителя – Чин Сповіді.

588   Храм вірних і святилище поєднує іконостас. Ікони на іконостасі являють невидиму присутність Христа і святих. Підвищення перед іконо-стасом називається солеєю; посередині неї є півкруглий виступ – амвон. Священик з амвона, мов ангел із каменя гробу Христового, благовістить перемогу Христа над смертю та причащає вірних. По обох краях солеї є крилоси – місця для читців і співців.

 

589 У воплоченні Сина Божого «неприступного Бога [люди] побачили як приступного для всіх чоловіка^[1]». Старий Завіт забороняв творити ідола чи зображувати Бога, аби застерегти народ від ідолопоклон-ства: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, у водах» (Вих. 20, 4). У Новому Завіті воплоченого Бога – Ісуса Христа – можна було побачити, почути, доторкнутися до Нього (пор. 1 Йо. 1, 1), а тому й зобразити.

 

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Акафіст до Богородиці, кондак 9.

590   Згідно з християнським переданням, найдавнішими іконами є «Нерукотворний Спас» – лик Христа, чудесно відбитий на полотні, а також ікона Богородиці, яку, за традицією, написав апостол та євангелист Лука. Таке передання свідчить про те, що ікони та їхнє почитання згідні з апостольською вірою.

591 Одним із перших, хто надав іконопочитанню богословського обґрунтування, був святий Йоан Дамаскин, який навчає: «Поклоняюся іконі Христа як воплоченого Бога […]. Бо честь, яку віддаємо образові, належить Первообразові^[1]». В іконі ми почитаємо не саме зображення, а зображену особу, яку молитовно споглядаємо, бо ікона підносить наш ум від образу до Первообразу. Сьомий Вселенський Собор 787 р. засудив іконоборство і потвердив почитання ікон Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, ангелів і святих. При цьому Отці Собору відрізнили поклоніння-служіння, яке належить виключно Богові (грецькою «латріа»), від поклоніння-почитання (грецькою «проскінізіс»), яке віддаємо іконам, а також Євангелію, хресту та мощам святих^[2]. Ми вшановуємо ікони цілуванням, кадінням та запаленням свічок і лампад. Ікона – це також образно виражене вчення Церкви, тому її слід писати не довільно, а тільки згідно з іконописним каноном. Завдяки цьому канонові лики Христа, Богородиці та святих є пізнаваними завжди і всюди.

 

^[1] Йоан Дамаскин, Слово перше на захист святих ікон, 21.

^[2] ІІ Нікейський Собор, Орос.

592   Ікону пишуть у молитві і для молитви. Щоб пізнати і сприйняти ікону, треба її молитовно споглядати. Хто лише розглядає ікону, той сприйме її тільки як витвір мистецтва. Споглядати ікону треба навчитися. Слово «споглядання» означає «глядіти», «дивитися вглиб». Першим кроком до споглядання є зосередження погляду на іконі, для чого перед іконою розміщують лампаду – знак божественного світла. Зосередження веде до внутрішньої тиші. Коли підносимо очі на ікону, бачимо постать чи групу постатей. Про те, хто зображений або яка подія передана, повідомляє напис на іконі, який містить ім’я обожествленої особи або назву свята.

595   На іконах святих світло Божої присутності передане золотим кольором тла ікони та одягу, що символізує Божу благодать, яка проймає та наповнює всю особу. Таким чином від споглядання символів і знаків ми підносимося до споглядання осіб, явлених в іконі. Молитва перед іконою є спілкуванням з тим, хто на ній зображений, що виявляємо зокрема через знак хреста, кадження та цілування ікони.

596   Через ікону Бог звертається до людини, виявляє її покликання і покликає її до життя з Ним. «Побачити» Бога, який з ікони з любов’ю дивиться на нас, – це великий дар Божий, явлення «неба на землі». «Побачивши» Бога в іконі, ми стаємо здатними побачити Його в іншій людині.

597 Згідно з традицією Церкви новонаписану ікону освячують. Церковне освячення надає іконі «небесне благословення, благодать Святого Духа, цілющу силу проти всіх лукавств диявола^[1]», чинить її «лічницею і джерелом зцілень для всіх, хто у хворобах до неї звертатиметься^[2]», дає силу, щоб ми наслідували «життя і діла святих і цим сподобилися Божої благодаті й успадкували Царство^[3]». Освячену ікону залучають до богослужіння Церкви та молитовного почитання в домівках.

 

^[1] Требник, Чин освячення ікони Христа.

^[2] Требник, Чин освячення ікони Богородиці.

^[3] Пор. Требник, Чин освячення ікон святих.

598   Завдяки освяченню ікона стає місцем присутності в образі самого Зображуваного. Оскільки ікона являє присутність живої особи Христа, Богородиці чи святого, кожна ікона є благодатною. Ця благодатність, за даром Божим, може бути виявлена в чудах – такі ікони називаємо чудотворними. Знаками чудотворності ікон є зцілення хворих, навернення грішників, захист від нашестя ворогів, стихійних лих, а також самооновлення, мироточення, сльозоточення, кровоточення самих ікон. Чуда творить не сама ікона, а Господь Бог через неї, даруючи благодать усім, хто з вірою до неї приступає.

599   Наша Церква почитає цілу низку чудотворних Богородичних ікон, серед яких Почаївська, Зарваницька, Унівська, Гошівська, Белзька (Ченстоховська), Холмська, Вишгородська (Володимирська), Жировицька.

600   У нашій церковній традиції почитання ікон органічно пов’язане з храмовим богослужінням. Храм є місцем зустрічі небесного і земного, невидимого і видимого, Бога і людей. Ця зустріч звершується в Божественній Літургії, а ікони видимо являють цей небесний, невидимий, Божий світ. Ікони містяться на іконостасі – «стіні», яка відділяє і водночас поєднує святилище і храм вірних. Святилище представляє невидиму присутність Божу – небо, до якого прямуємо; а храм вірних – видимий світ нашого земного життя, в якому звершується наше життєве паломництво.

602   В іконостасі є троє дверей: центральні – Царські (ще їх називають Райськими або Святими) і двоє бічних – дияконські. Вони символізують зв’язок між небом і землею; їх відчиняють на знак того, що Бог і Його ангели являють свою присутність під час богослужінь. Це символізується тим, що єпископ (або пресвітер) і диякони під час богослужіння входять і виходять крізь двері іконостасу. На Царських дверях поміщено ікони Благовіщення та чотирьох євангелистів, на бічних – ікони архангелів або дияконів. Ці ікони являють, що блага вість про прихід Месії була скерована насамперед до Марії з Назарету, а її згода прийняти богоматеринство відчинила «ворота до раю», раніше зачинені через гріх. Цю благу вість про Месію-Христа звістили світові чотири євангелисти. Ікони євангелистів на Царських дверях та Тайної Вечері над ними вказують на те, що до Божого Царства входимо через прийняття Євангельської Благовісті та Святе Причастя.

604   Праворуч від Царських дверей розміщена ікона Христа. Звичайно Христа зображають як Вседержителя – у хітоні та накидці (гіматії); у лівій руці тримає книгу, а правою благословляє. Ліворуч від Царських дверей бачимо ікону Богородиці, зображену в іконографічному типі «Одигітрії» («Тієї, що вказує шлях»): вона однією рукою підтримує Дитя-Христа, іншою виразно вказує на Нього. Замість ікони Богородиці-Одигітрії у деяких іконостасах це місце займає ікона Богородиці-Елеуси (Замилування), на якій Дитя-Христос притулений обличчям до Богоматері. Також використовуються інші Богородичні ікони, наприклад «Богородиця на троні з Дитятком». Разом ці ікони Спаса й Богородиці обабіч Царських дверей виражають увесь задум спасіння: Син Божий став людиною (у Христа пурпурний хітон покритий синім гіматієм), щоб нас, людей, яких представляє Богородиця, зробити учасниками Свого Божества (у Богородиці синій хітон покритий пурпурним плащем – мафорієм).

605   Поруч із дияконськими дверима з двох боків іконостаса поміщено ще дві ікони. З південного (правого) боку знаходиться храмова ікона, а з північного (лівого) боку за звичаєм – ікона святого чудотворця Миколая Мирлікійського. Перший ряд іконостаса, де розміщені Царські двері, дияконські двері та найголовніші ікони, звичайно називається «намісним». Другий ряд, «празничний», представляє ікони дванадцяти Господських та Богородичних свят. Однак іноді в цьому ряді може бути і більше ікон. Послідовність їхнього розміщення в цьому ряді буває різна: іноді – за порядком церковного календаря; іноді з північного боку поміщають ікони Богородичних празників, а з південного – ікони Господських празників. Ці ікони зображають не просто події з минулого, а головні віхи історії спасіння: через празники церковного року спільнота наново переживає їх, приймаючи особливу благодать Різдва, Богоявлення та інших свят.

606 Над Царськими дверима розміщується ікона Тайної вечері, перед якою вірні приступають до Причастя, щоб брати участь у Господній Вечері: «Коли бачиш, що священик подає тобі Святі Дари, то думай, що це робить не священик, а й сам Христос простягає до тебе руку […]. Вірте, що сьогодні готується та сама Вечеря, в якій Він сам брав участь. Одна від одної нічим не різниться^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 50, 3.

607   У третій ряд іконостаса звичайно поміщається ікона «Деісіс» (з грецької – моління), на якій зображено Христа, обабіч Нього – Богородицю та Йоана Хрестителя, архангелів Михаїла та Гавриїла. У цьому ряду праворуч та ліворуч від ікони Деісіс зображають апостолів. Деісіс зображає молитовне приношення Церкви перед Христом: Церква небесна і Церква земна поєднується в однім предстоянні перед престолом Господа. Це предстояння має особливе значення: Церква покликана повсякчасно чувати та приносити молитву за ввесь світ.

608   У четвертому ряді іконостаса розміщені ікони старозавітніх пророків, які в своїх писаннях сповіщали про прихід Месії. Цей ряд вказує на єдність обох Завітів в Об’явленні Божого Слова. Зображення пророків можна побачити й у верхніх рядах розписів храму вірних (нави) або святилища (апсиди). У центрі пророчого ряду знаходиться образ Богородиці «Знамення»: на її грудях у круглому медальйоні сяйва зображений Дитя Христос-Еммануїл. Образ Богородиці-Знамення символізує здійснення старозавітнього очікування приходу Христа-Спасителя: «Ось дівиця зачала» (Іс. 7, 14). Вгорі іконостас завершується хрестом – образом Божої сили й Божої премудрості (див. 1 Кр. 1, 24).

611 Сучасна людина у храмі усвідомлює, що у красі храмового розпису бачить перед собою втілення вічного в часовому, небесного в земному. За словами святого Максима Ісповідника, християнський храм є іконою, тобто образом, усього Всесвіту – видимого й невидимого^[1].

 

^[1] Максим Ісповідник, Містагогія, 2.

613   На стінах нави зображають події та осіб з історії спасіння. На північній і південній стінах пишуть ікони Господських та Богородичних свят або ж Страсті Христові чи події з житій святих. Нижче зображають постаті мучеників, ісповідників, преподобних, безсрібників. Зображені постаті святих вказують, що Церква земна і Церква небесна поєднуються в одній літургійній молитві: святі подвижники та вірні в храмі разом предстоять перед ликом Всевишнього.

614   На східній стіні храму, у святилищі, розміщують ікону храму, а також ікону «Причастя апостолів»: Христос на один бік подає святий хліб – Своє Тіло, а на інший – чашу Своєї Крові, апостоли ж благоговійно приступають до святого Причастя. Ікона Євхаристії – літургійна ікона Церкви. Адже Церква народжується з Євхаристії та зростає при Господній трапезі з апостолами й усіма святими. По обидва боки святилища зображають постаті святителів, зокрема творців Літургії – святих Василія Великого і Йоана Золотоустого. На західній стіні храму зображають Успення Пресвятої Богородиці або Страшний суд. Ці ікони при виході з храму нагадують про кончину нашого життя на зразок блаженного успення Пресвятої Богородиці, коли все віддаємо в руки Божі, та готовність дати одвіт перед Богом за своє життя. У притворі храму поміщують ікону Розп’яття Христового. Так розписаний храм є справжнім «собором» – зібранням усієї Церкви.

618   Традиція звершення Божественної Літургії на мощах святих живе в Церкві й досі. Під час освячення престолу в нього вкладають святі мощі, а також покладають на престолі антимінс (дослівно замість столу) – полотно із зображенням покладення Христа до гробу, вшитими мощами та підписом правлячого архиєрея. Антимінс є символом сопричастя священика і церковної громади з єпископом і тому без нього не можна відправляти Служби Божої. Існує також побожний звичай вкладати в ікони мощі святих чи часточки речей, якими святі користувалися. VII Вселенський собор 787 року урочисто підтверджує традицію почитання мощей разом із традицією почитання ікон. Господь по-різному прославляє мощі святих: деякі є нетлінними, інші – мироточивими (святителя Миколая, великомученика Дмитрія, києво-печерських преподобних отців). Почитанням оточує Церква й знаряддя мучеництва святих – наприклад, кайдани апостола Петра, які вшановує 16/29 січня.

622 Щоб «озвучити» спів ангелів, людині потрібні благодать і сила Святого Духа. Тому людину, яка молиться, можна порівняти з «інструментом» Святого Духа^[1]: як інструмент видає звук завдяки наповненню його повітрям, так і людина молиться в звуках, бо її наповнює повітря – «подух» Святого Духа. Звідси й подвійність розспівуваної молитви: молиться не тільки людина на чутному для вуха рівні – у ній молиться також Святий Дух через Сина Божого до Отця (пор. Рм. 8, 26). Церковний літургійно-хоровий спів є земною іконою небесного співу хору ангелів.

 

^[1] Пор. Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, вечірня, стихира; пор. Мінея, Трьох Святителів (30 січня/12 лютого), вечірня, стихира на стиховні.

629   Поклін, або метанія (грецькою метанойя – переміна мислення), є виявом покаянної постави та знаком почитання. Припадаючи до землі, сповідуємо власну гріховність, а підносячись – визволення від гріха силою хреста Господнього, знаком якого знаменуємо себе. Поклін є великим (доземним) і малим (поясним). Великі поклони чинимо переважно під час Великого посту, а малі – під час знаменування хрестом перед іконами, мощами та іншими святими речами.

631   Цілуванням хреста, святого Євангелія, ікон і мощей виявляємо любов і поклоніння Господу й почитання святих. Цілуванням виявляємо любов до осіб: священнослужителі обмінюються «поцілунком миру» під час Символу віри, а вірні, там, де є звичай, між собою на Чині прощення на початку Великого посту й у час Пасхальних богослужінь.

638   До відзнак єпископа належать жезл, панагія та мантія. Жезл, або посох, є знаком пастирського служіння, яке полягає у проводі й захисті пастви. Енколпій (з грецької – нагрудник) або Панагія (з грецької всесвята) – це кругла ікона Спасителя або Богородиці, яку єпископ носить на грудях на знак ревного і прилюдного сповідування віри. Архиєрейську мантію (або накидку), на яку нашито скрижалі – образи Старого і Нового Завітів – та кольорові стрічки – символи посвяти Богові та місії навчати, освячувати і провадити Божий люд, єпископ носить на знак всецілої посвяти Богові та жертовного служіння Церкві.

640 У храмі – святому місці молитви – зберігаються священні речі, потрібні для здійснення богослужінь, або храмова утвар. Коли заходимо до храму, то зауважуємо в ньому багато світильників. Це панікадила (з грецької велика кількість лампад), лампади перед іконами, «вічне світло» перед іконостасом, семисвічник у святилищі позаду престолу і свічки на тетраподі. Із запаленими свічками супроводжуємо літургійні процесії, читання Євангелія і причастя вірних. Двосвічником і трисвічником (грецькою дикирій і трикирій) благословляє єпископ. Використання світильників глибоко символічне: вони служать не тільки для освітлення храму, а й для того, щоб зобразити Христа – Світло несотворене, яке просвічує всіх^[1].

 

^[1] Пор. Служебник, Літургія Передшеосвячених Дарів, виголос після другого прокімена.

642   У храмі є також хоругви (фани) з вишитими або намальованими на них іконами. Хоругви – це християнські знамена (прапори), і вони нагадують нам, що знаком святого хреста на хоругвах свого війська цісар Константин переміг супротивників. Тому й нині хоругви вживають для походів (процесій) і під час богослужінь на знак сповідування нашого Господа та Його перемоги над злом. Позаду престолу знаходяться рипіди – металеві віяльця із зображенням серафимів – на знак невидимої присутності ангельських сил біля престолу Господнього.

643   На Всенічній перед святами на тетраподі ставиться литійник з п’ятьма хлібинами на згадку про чудесне Христове помноження хлібів, а також із пшеницею, вином та олією в окремих посудинах. Священик благословляє ці дари, молячись, щоб Господь «завжди умножив їх у цьому місті і по всьому світі Божому». Під час Всенічні з нагоди свят священик помазує вірних освяченим єлеєм (мирує), а вірні цілують ікону празника та споживають хліб, политий вином.

644 Для здійснюваного під час богослужінь кадіння використовують кадильницю – посудину з розжареним вугіллям, на яке кладуть пахучий ладан. На знак почитання Бога, присутнього в храмі, священнослужитель обкаджує храм, ікони та вірних. Кадильний дим і приємний запах ладану означають благодать Святого Духа, яка сходить на вірних; цей дим символізує молитву Церкви, яка возноситься до Бога: «Нехай направиться молитва моя, як кадило, перед Тобою^[1]». Під час кадіння вірні благоговійно схиляють голови перед таїнством присутності Святого Духа.

 

^[1] Пс. 140,2; див. Служебник, Літургія Передшеосвячених Дарів, Великий прокімен після читань.

655   З огляду на покликання сім’ї бути домашньою церквою, домівка, в якій живуть члени сім’ї, стає «храмом», посвяченим для здійснення цього покликання. Домашню «храмину» освячують після збудування, прикрашають святими іконами, щороку благословляють йорданською водою. Як і храм, домівка є місцем молитви і здійснення таїнства Подружжя. Благодаттю Святого Духа, прийнятою в таїнстві Подружжя, члени сім’ї зростають в усвідомленні свого покликання, в любові до Бога та між собою і – завдяки спільній вірі – осягають спасіння.

657   Місце в помешканні, де розміщують ікони, називається покуттям. Назва «покуття» походить зі звичаю розміщати ікони в куті хати. Куток, «ріг» хати в християнському розумінні є «наріжником», що означає Ісуса Христа – «наріжний камінь». Облаштування такого «покуття» означає, що Бог дійсно займає «місце» в житті сім’ї. Зазвичай ікон було три – Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці та святого Миколая: Христос – як Глава Тіла Церкви – є взірцем чоловіка – глави сім’ї; Пресвята Богородиця з Дитям-Ісусом є досконалим взірцем матері та її дітей, а святий Миколай – приклад милосердя та гостинності.

658   У значущі хвилини сімейного життя батьки благословляють дітей іконами: іконою Христа – перед їхнім відходом на навчання або до війська, іконою Богородиці – перед одруженням. Сім’я перед іконами спільно молиться та зростає в благочесті. На покутті зберігаються головні християнські книги: Святе Письмо, молитовник і катехизм.

703   Ікони служать молитві, щоб до міри духовного зростання поступово перейти від віри в Таїну Бога до споглядання Його «обличчям до обличчя». VII Вселенський собор навчає, що Бога пізнаємо через Сина Божого – Слово та Образ Отця. Кожен зі шляхів богопізнання є однаково важливим і вартісним. У молитві перед іконами головним «органом» спілкування з Богом є не уста, які вимовляють слова, а очі, якими дивимося на зображення, щоб споглядати зображену Особу. Як і словесна молитва, молитва перед іконами є поступальним процесом, образом якого є драбина (ліствиця).

724   Ця літургія життя є іконою Божественної Літургії. У ній християнин, якому служить Господь, починає сам служити Богові та ближньому. Приклад такого служіння дав Ісус Христос, коли на Тайній Вечері вмив ноги Своїм учням, а відтак промовив до них: «Приклад дав Я вам, щоб і ви так робили, як оце Я вам учинив» (Йо. 13, 15). Христове служіння стає джерелом та основою християнського життя. Отримуючи від Христа милосердя, прощення, зцілення, ми відтворюємо їх у своїй щоденній діяльності.

856 У єдності й любові першої подружньої пари Святі Отці вбачають образ Церкви. Подружній союз чоловіка і жінки є церковним за своєю природою, як і природа Церкви відображується в єдності подружньої пари. У Посланні до Ефесян апостол Павло навчає про таїнство зв’язку Христа і Церкви як прообраз подружнього зв’язку: «Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5, 32). Подружнє життя є «таїнственною іконою Церкви^[1]», місцем присутності і дії Христа, знаком нового життя. Святий Йоан Золотоустий називає подружжя «малою Церквою», яка «вдень і вночі перебуває перед лицем Господа^[2]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до колосян. Гомілія 12, 5.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 20, 6.

870   У подружжі чоловік і жінка покликані до співтворчості з Господом у народженні дітей: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Господь є джерело життя людини, і тому, приймаючи дар нового життя, подруги стають причасниками цього Джерела. Ось чому дар плідності є Божим благословенням для подружжя, скріпленням його в любові. Подружжя є іконою Церкви Христової, яка народжує людей до життя вічного.

918   Церква – ікона Пресвятої Тройці – вводить людину в досвід богоспілкування і зростає як спільнота осіб у Дусі Святому. Унікальний досвід Церкви – в тому, що людина може бути собою (особою) тільки в сопричасті з іншими особами. Як єдність Церкви Христової завжди існує в різноманітті, так і сопричастя осіб у Церкві не нівелює унікальності особи, а, навпаки, є запорукою розвитку та збереження її ідентичності. Тому таке сопричастя осіб і є їхнім спільним благом.