8    Анафора є водночас осердям нашого Катехизму, яке не лише об’єднує всі три його частини в єдине ціле, але й надає йому характеру богопочитання. Анафора, центром якої є Пасха Христа, є спомином цієї спасительної події на тлі опису створення і спасіння світу Отцем, і Сином, і Святим Духом. Наша традиція знає дві анафори: Літургії святого Йоана Золотоустого і Літургії святого Василія Великого. Ми використовуємо в нашому Катехизмі анафору Літургії святого Василія Великого, яка розгорнуто описує історію спасіння^[1]:

Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, і праведно, і гарно, як годиться величності святости твоєї, тебе хвалити, тебе оспівувати, тебе благословити, тобі поклонятися, Тобі дякувати, тебе славити, єдиного істинно сущого Бога, і тобі приносити з серцем сокрушенним і духом смиренним оцю духовну службу нашу, бо Ти єси той, хто дарував нам пізнання Своєї істини. І хто спроможний висловити могутність твою, голосною вчинити всю хвалу твою або повідати кожночасно чудеса твої?

Владико всіх, Господи неба і землі, і всього видимого й невидимого створіння, Ти, що сидиш на престолі слави і споглядаєш на безодні – безначальний, невидимий, незбагненний, неописаний, незмінний; Отче Господа нашого Ісуса Христа, великого Бога і Спасителя, надії нашої, Який є образом благости твоєї, печать рівнообразна, що в Собі являє тебе – Отця, живе Слово, Бог істинний, предвічна премудрість, життя, освячення, сила, справжнє світло, що через Нього Дух Святий з’явився, Дух істини, дар усиновлення, запорука майбутнього спадкоємства, початок вічних благ, животворяща сила, джерело освячення; Ним бо підкріплене все створіння, духовне і розумне, Тобі служить і тобі повсякчасно возсилає славослов’я, бо все служить тобі. тебе ж хвалять ангели, архангели, престоли, господьства, начала, влади, сили і багатоокі херувими; перед Тобою навкруги стоять серафими, шість крил в одного і шість крил у другого; двома ото вони покривають обличчя свої, а двома ноги, двома ж літаючи, безперестанно взивають один до одного устами, в невмовкаючих славословленнях,

Переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи:

Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї, осанна на висотах. Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висотах.

З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми грішні, кличемо і мовимо: Святий єси і воістину пресвятий, і немає міри величі святости твоєї, і праведний єси в усіх ділах твоїх, бо правдою й істинною постановою ти все здійснив щодо нас. Ти бо створив людину, взявши порох із землі, і, вдостоївши її образом Своїм, Боже, ти поставив її в достатньому раю, і за збереження заповідей твоїх Ти обітував їй безсмертне життя і насолоду вічних благ. Коли ж вона не послухала тебе, істинного Бога, що створив її, і дала себе звести зміїною приманою і вмертвила себе своїми прогрішеннями, ти, Боже, праведним твоїм судом вигнав її з раю в цей світ і повернув до землі, з якої вона була взята, улаштовуючи їй спасіння через відродження в самому Христі твоєму. Бо не відвернувся ти докраю від створіння Твого, що його ти створив, благий, ані не забув ти діла рук твоїх, але відвідував їх на всі лади, із-за милосердя милости твоєї; ти посилав пророків, творив чудеса через святих твоїх, що в кожному роді добровгодили тобі; Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх пророків, провіщаючи нам прийдешнє спасіння; Ти дав нам закон на поміч й ангелів поставив охоронцями. А коли прийшла повнота часу, ти говорив до нас через самого Сина Твого, що ним Ти і віки сотворив. Він, бувши відблиском слави твоєї і образом істоти твоєї, що носить все словом сили своєї, не вважав на здобич бути рівним тобі, Богові й Отцеві, але, будучи предвічним Богом, на землі появився і з людьми співжив; і, народившись з Діви святої, сам умалив себе, вид слуги прийняв і став подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї. Бо тому, що через людину гріх увійшов у світ, а через гріх – смерть, благоволив твій Син, будучи в лоні в тебе, Бога й Отця, що народився від жінки, святої Богородиці і приснодіви Марії, бувши під законом, осудити гріх своїм тілом, щоб, умираючи в Адамі, оживотворилися ми в самому Христі. І, поживши в цьому світі, він дав спасенні повеління, відвернув нас від ідольської примани, привів до пізнання тебе, істинного Бога й Отця, придбав собі нас у вибраний люд, царське священство, народ святий і, очистивши нас водою й освятивши Духом Святим, віддав себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові. І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, він усунув болі смертні і воскрес у третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих, бо неможливо було, щоб зотління держало начальника життя. Він став початком померлих, первородним з мертвих, щоб самому бути всім, серед усіх першим. І, вийшовши на небо, Він сів праворуч величности твоєї на висотах, і прийде віддати кожному за вчинками його. А на спомин спасенного свого страждання Він зоставив нам це, що ми принесли за його заповідями. він бо, маючи вийти на добровільну, і приснопам’ятну, і животворящу свою смерть, в ночі, в яку віддав себе за життя світу, взяв хліб у святі свої і пречисті руки, показав тобі, Богові й Отцеві, воздав хвалу, поблагословив, освятив, переломив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів.

Амінь.

так само взяв і чашу з виноградним плодом, розвів, воздав хвалу, поблагословив, освятив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Пийте з неї всі, це є кров моя нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів.

Амінь.

Це чиніть на Мій спомин, бо кожного разу, коли їсте хліб цей і п’єте чашу цю, мою смерть звіщаєте, моє воскресіння ісповідуєте. Отож і ми, Владико, споминаючи спасительні його страждання, животворящий хрест, триденне погребення, з мертвих воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч тебе, Бога й Отця, сидіння, і славний і страшний його другий прихід,

твоє від твоїх тобі приносимо, за всіх і за все.

Тебе оспівуємо, Tебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Tобі, Боже наш.

Ради цього, Владико пресвятий, і ми грішні і недостойні слуги твої, сподобившися служити святому твоєму жертовникові, не за праведні вчинки наші, бо нічого доброго ми не вчинили на землі, але ради милости твоєї і щедрот твоїх, що ти їх щедро зілляв на нас, зі сміливістю приближаємося до Твого святого жертовника і, поклавши ці дари, під якими скривається святе тіло і кров Христа Твого, тобі молимось і тебе призиваємо, Святий над святими, щоб доброзичливістю твоєї благости прийшов Дух твій Святий на нас і на дари ці, що перед нами, і поблагословив їх, і освятив, і показав:

Хліб ото цей – самим чесним тілом Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

А чашу оцю самою чесною кров’ю Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

Пролитою за життя світу.

А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого і вчини, щоб ні один з нас не причастився святого тіла й крови Христа Твого на суд або на осудження, але щоб ми знайшли милість і благодать з усіма святими, що від віку тобі благовгодили, праотцями, отцями, патріярхами, пророками, апостолами, проповідниками, благовісниками, мучениками, ісповідниками, вчителями, і з усяким духом праведним, померлим у вірі.

Особливо з пресвятою, пречистою, преблагословенною, славною Владичицею нашою Богородицею і приснодівою Марією.

Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і люд-ський рід, освячений храме і раю духовний, дівственна похвало, з Тебе ж бо Бог воплотився і хлоп’ятком став, сущий перед віками Бог наш; утробу бо Tвою престолом сотворив, а Tвоє лоно просторіше від небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.

Із святим Йоаном пророком, предтечею і христителем, зі святими і всехвальними апостолами, зі святим ім’я, що його пам’ять творимо, і з усіма святими твоїми, і за їхніми молитвами відвідай нас, Боже.

І пом’яни всіх раніше померлих в надії воскресіння життя вічного.

За упокій і відпущення прогрішень душі слуги Твого ім’я, на місці світлому, звідки відійшла печаль і зітхання, упокой його, Боже наш.

І упокой їх там, де сяє світло лиця Твого.

Ще молимося тобі, Господи, пом’яни святу твою соборну й апостольську Церкву, що від кінців і аж до кінців вселенної, і умиротвори її, яку ти набув чесною кров’ю Христа Твого, і храм цей святий утверди аж до кінця віку. Пом’яни, Господи, тих, що принесли тобі ці дари, і тих за кого, через кого і ради кого їх принесли. Пом’яни, Господи, тих, що приносять плоди і добро творять у святих твоїх церквах, і пам’ятають про вбогих, воздай їм багатими і небесними Твоїми дарами; даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінне. Пом’яни, Господи, тих, що в пустинях, і горах, і вертепах, і пропастях земних. Пом’яни, Господи, тих, що в дівстві, і побожності, і подвижництві, і чистому житті перебувають. Пом’яни, Господи, Богобережений народ наш, правління і все військо. Даруй їм глибокий і невід’ємний мир; натхни їхні серця прихильністю до Церкви твоєї і до всього люду Твого, щоб за їхнього спокою ми провадили тихе й мирне життя в усякому благочесті й чистоті. Пом’яни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості збережи, лукавих добрими вчини ласкою твоєю. Пом’яни, Господи, тут присутніх людей і з оправданих причин неприсутніх, і помилуй їх і нас багатством милости твоєї; скарбниці їх наповни всяким добром, подружжя їх у мирі й однодумності збережи, дітей вигодуй, молодь виховай, старців підтримай, малодушних утіш, розсіяних ізбери, заблуканих поверни і приєднай до святої твоєї католицької й апостольської Церкви; навіжених нечистими духами звільни, з плаваючими плавай, з подорожніми подорожуй, вдовицям стань на поміч, сиріт захисти, полонених визволь, недужих вилікуй; і всіх тих, що на судах, і в рудниках, і на засланнях, і на гірких роботах, і в усякій журбі, і нужді, і утисках, – пом’яни, Боже. І всіх тих, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату твою милість, даючи всім те, чого вони просять, на спасіння. А кого ми не пом’янули, через невідання чи забуття, чи задля безлічі імен, ти сам пом’яни, Боже, бо Ти знаєш вік й ім’я кожного, Ти ж знаєш кожного від лона його матері. Ти бо, Господи, поміч безпомічним, надія безнадійним, бурями гнаним спаситель, плаваючим пристановище, недужим лікар; тож для всіх будь усім, відаючи кожного і прохання його, дім, і потреби його. Вибав, Господи, місто це (або: село це, або: обитель цю) і всяке місто й країну від голоду, пошести, землетрусу, потопу, вогню, меча, навали чужих народів та міжусобної брані.

Найперше пом’яни, Господи, святішого вселенського архиєрея нашого ім’я, Папу Римського, блаженнішого верховного Архиєпископа і Митрополита нашого Кир ім’я, преосвященнішого Архиєпископа і Ми-трополита нашого Кир ім’я i боголюбивого єпископа нашого кир ім’я, і даруй їх святим твоїм церквам, щоб у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітньо i правильно навчали слово твоєї істини.

І всіх, і все.

Пом’яни, Господи, слугу божого ім’я, за спасіння, виявлення милости, і відпущення гріхів його.

Пом’яни, Господи, всяке єпископство православних, що правильно навчає слово твоєї істини.

Пом’яни, Господи, з великої Своєї милости і моє недостоїнство, прости мені всяке добровільне і недобровільне прогрішення, щоб ради моїх гріхів ти не заборонив благодаті Святого Твого Духа від оцих дарів, що перед нами.

Пом’яни, Господи, пресвітерство, в Христі дияконство і ввесь священичий чин, і не посороми ні одного з нас, що стоїмо навкруги святого Твого жертовника. Відвідай нас благістю твоєю, Господи, вияви нам багаті твої щедроти, даруй нам добре й корисне поліття, даруй землі дощі мирні на врожай, благослови вінець літа благости Твоєї, угамуй розбрат Церков, угаси гордовитість народів, виникнення єресей негайно знищ силою Святого Твого Духа, і всіх нас прийми в царство твоє, показавши нас синами світла і синами дня, твій мир і твою любов даруй нам, Господи Боже наш, бо Ти все воздав нам.

І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пре-чесне й величне ім’я твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсяк-час, і на віки вічні.

Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого.

31  Суттю Святого Передання, згідно зі святим Іринеєм Ліонським, є те, що у всіх християн одна і та ж сама віра, через яку вони стають причасниками Божого Життя: «Всі приймають одного і того ж Бога Отця, вірують в один і той же самий здійснений задум воплочення Сина Божого, знають один і той же дар Духа, зберігають одні і ті ж самі заповіді, і дотримуються одного ж і того ж устрою Церкви, і очікують того самого пришестя Господа і визнають те ж саме спасіння всієї людини – душі і тіла^[1]». За свідченням святого Василія Великого, Святе Передання, якого «навчив нас Господь, проповідували апостоли, дотримувалися Отці, утвердили мученики^[2]», охоплює все те, що нам передане від самого Христа, вчення Апостолів і віру Церкви. Він же зазначає, що «з догматів, збережених у Церкві, одні маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, які дійшли до нас через апостольське Передання, ми отримали у тайновведенні. І ті, й інші мають однакову силу в ділах благочестя […]. Хто відкидатиме неписані звичаї, то пошкодить Євангеліє в головному і зведе проповідь до самих лише слів без жодного змісту^[3]». Святий Василій пов’язує Святе Передання з літургійним життям, зазначаючи, що воно, окрім сповідування віри у Пресвяту Тройцю, охоплює і знак хреста в обряді прийняття катехумена, поставу в молитві – повернення на Схід, відречення від Сатани і його влади, триразове занурення під час Хрещення, стояння на недільному богослужінні, епіклезу в Євхаристії, благословення води і єлея тощо^[4].

 

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Василій Великий, Гомілія 24. Проти савеліан, Арія і аномеїв, 6.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

^[4] Див. Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

48  Святі Отці Церкви не тільки самі читали Святе Письмо, а й наполегливо заохочували всіх вірних читати його. Святий Йоан Золотоустий пише: «Великим добром є читання божественного Писання! Воно навчає душу мудрості; підносить ум до неба; вчить людину вдячності Богові; не дозволяє прив’язуватися до чогось земного; спонукає наш ум безнастанно перебувати на небесах; заохочує завжди діяти з надією на нагороду від Господа і стреміти з великою ревністю до подвигів у чеснотах^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на книгу Буття. Гомілія 35, 1.

49  Митрополит Андрей, наслідуючи святоотцівську традицію, називає Святе Письмо безконечним і бездонним океаном правди й добра: «Святе Письмо є словом Всевишнього Бога в Тройці єдиного до нас, марних грішників, яких Всевишній кличе до гідності своїх дітей і яких за дітей приймає. Тому воно є невичерпною скарбницею усіх небесних благ, джерелом світла небесної, непомильної правди, живої води, що тече на вічне життя й вічне спасіння цілого людства. Тому й з’ясуймо собі, яким ліком для душі, яким ангельським кормом, якою життєвою силою і яким пречудовим дарунком із неба є кожне слово Святого Письма^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Визнання Вселенської віри (березень-квітень 1942).

53  Святий апостол Павло навчає, що наша віра в Бога та Його Об’явлення народжується як відповідь на почуте Слово (див. Рм. 10, 17). Тому Церква від початків, як читаємо в Діяннях апостолів, звіщала воскрес-лого Христа (грецькою керигма) і навчала віри (грецькою катехиза) (див. Ді. 2, 14-41). Керигма – це звіщання пасхальної події смерті та воскресіння Христа, виявлене у свідченні життя християнської спільноти. Керигма поєднується із закликом увірувати в Ісуса Христа. Віра ж веде до навернення, прийняття Хрещення та готовності йти за Христом: «Так вірую і не посоромлюсь, і перед народами віру цю ісповідую, і за ісповідання своє і душу свою покладу^[1]».

 

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Ісповідання віри.

123 Людина – як образ Божий – завжди стремить до свого Первообразу: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 42, 2). Це стремління святі Отці називали прагненням людини досягнути «подоби Божої». За словами святого Григорія Ніського, «богоподібність полягає в тому, щоб наша душа якоюсь мірою уподібнювалася до найвищого Єства^[1]», а святий Йоан Дамаскин вважає, що «вираз на подобу означає уподібнення до Бога в чеснотах, наскільки це можливо для людини^[2]».

 

^[1] Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.

^[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІ, 12.

125   Ісус Христос, на образ Якого створена людина, є воплоченим Сином Божим, другою Особою Божою, що прийняла людську природу. Людина, подібно до Христа, є особою. Зростання людини від образу до подоби Божої є особовим зростанням, яке відбувається у вільному спілкуванні людини з Богом. Людина зростає від стану «першого Адама», описаного в книзі Буття, до «другого Адама» – Боголюдини Христа. «Перший чоловік Адам став душею живою, а останній Адам – духом животворним […]. Перший чоловік із землі – земний, другий чоловік – з неба. Який земний, такі й земні, і який небесний, такі й небесні. І так само, як ми носили образ земного, так носитимем і образ небесного» (1 Кр. 15, 45-49).

128 Бог сотворив людину, як передає книга Буття, із «земного пороху» – матерії, вдихаючи їй «віддих життя», завдяки чому людина стала «живою істотою» (Бут. 2, 7). Святе Письмо зображує Творця в образі гончаря, котрий «ліпить» із земної глини людину на Свій Образ. Цим «Образом» (пор. Бут. 1, 27) є воплочений Божий Син: «Він – образ невидимого Бога, первородний усякого створіння» (Кл. 1, 15-16). А людина сотворена на образ Сина: «Бог […] створив людину згідно й подібно до Свого Сина. Адже руками Отця, через Сина і Духа, була сотворена на образ і подобу Бога ціла людина, а не її частина. […] Досконала людина – то єдність душі, яка отримала Духа Отця, з тілом, що сотворене на образ Божий^[1]».

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 6, 1.

130 Створивши людину на Свій образ, Бог покликає її до святості: «Сам же Бог миру нехай освятить вас цілковито, і нехай уся ваша істота – дух і душа, і тіло – буде збережена без плями» (1 Сл. 5, 23). Святий Григорій Ніський так тлумачить слова апостола: «Апостол Павло частину, що живиться, називає «тілом», що відчуває, позначає словом «душа», а ту, що мислить, словом «дух^[1]».

 

^[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 8.

147 Змієвий обман стає для Єви спокусою: «Дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати» (Бут. 3, 6). Єва піддається спокусі: «І взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут. 3, 6). Так прародичі порушують Божу заповідь, а через це гріх і зло входять у світ: «Через одного чоловіка ввійшов у світ гріх» (Рм. 5, 12). Із «споживанням забороненого плоду» ілюзія самообожествлення розвіюється, а замість очікуваного «добра» зроджується зло і порожнеча: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі» (Бут. 3, 7). Гріх прародичів спричиняє розрив людини з Богом, Джерелом життя, і людина стає смертною. «Як тіло тоді помирає, коли душа позбавляє його своєї сили, так і душа тоді умертвляється, коли Дух Святий позбавляє її Своєї сили^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 18, 3.

157 Всесвітні наслідки гріхопадіння постають перед нами в розповіді про потоп (див. Бут. 6-9): «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі […]. Земля зіпсувалася супроти Бога і була переповнена насильства» (Бут. 6, 5.11). Розгул пристрастей і злих нахилів, які переважали серед людей і визначали їхню поведінку, привели до Божої кари – потопу: «Ти одна, душе моя, відкрила безодні гніву Бога твого. Потопила, мов землю, всю плоть, усі діла та життя й залишилась поза спасенним ковчегом^[1]».

 

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон преподобного отця нашого Андрея Критського, пісня 2.

189 У богоматеринстві Церква споглядає і таїнство дівицтва Марії, величаючи її «Приснодівою». Латеранський собор 649 року сповідує «приснодівство» як дівицтво перед, під час і після народження Христа. «Ти перед Різдвом – Діва, і в Різдві – Діва, і по Різдві дальше пробуваєш Діва^[1]». Під дівицтвом Богородиці Церква розуміє її ціломудреність, тобто цілість сповненої благодаті особи, у якій гармонійно поєднані тілесні і духовні устремління у звершенні Божого покликання. Її дівицтво – це дівицтво «ума, душі і тіла^[2]». Церковна іконографія символічно зображує дівицтво Марії зірками на її чолі і раменах. Дівичою і нетлінною була смерть Марії, названа Церквою Успенням. Марія, «плоттю уснувши», була Своїм Сином «пробуджена» до життя у славі: «Переставилася до життя, бувши Матір’ю Життя^[3]». Господь прославив душу і тіло Марії – першої обожествленої з-поміж людського роду.

 

^[1] Октоїх, глас 7, неділя, Воскресний богородичний.

^[2] Йоан Дамаскин, Гомілія перша на Різдво Богородиці, 9 і 5.

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар празника.

203 Христос почав Своє прилюдне служіння словами проповіді: «Сповнився час, і Царство Боже близько, покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Царство Боже уособлюється в Ісусі Христі. Людина стає учасником Царства через віру в Христа і святе Хрещення: «Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мт. 16, 16; пор. також Йо. 3, 5). Вона сотворена для Царства Небесного: «Усе те, що в людській душі є вроджене, засіяне в ній Словом Божим, яке було споконвіку з Богом, і все це є зародком Царства Божого^[1]». Царство Боже – це воля Отця, проголошена Сином і сповнена у Святому Дусі. Це «благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа» триватиме «нині, і повсякчас, і на віки віків».

 

^[1] Оріген, Коментар на Матея, 10, 2.

229 Чудами воскресіння дочки Яіра (див. Лк. 8, 41-42.49-56), сина вдови з Наїну (див. Лк. 7, 11-16) та Свого приятеля Лазаря (див. Йо. 11, 1-57) Христос поступово готував апостолів до Свого воскресіння. Христос називає людську смерть сном: «Уступіться, бо дівча не вмерло, а спить» (Мт. 9, 24). Смерть не є кінцем життя, а «успенням», людина – не мертва, а «усопша». Подібно й Церква називає смерть Ісуса: «Плоттю заснувши, як мертвий^[1]». Святий Йоан Дамаскин розкриває розуміння смерті Христа: «Хоч Христос і помер як людина, і свята Його душа розлучилась із пречистим тілом, Божество Його залишилось нерозлучним з обома – і з душею, і з тілом^[2]». Смерть Христова – животворяща: Христос Сам дозволив смерті утримувати Себе для того, щоб її остаточно перемогти й дарувати нове життя.

 

^[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, екзапостиларій.

^[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 27.

231 Сходження Христа в ад є звершенням спасіння всього світу: «неба, землі і глибин підземних^[1]». Бог у воплоченні сходить з «небесного» у «земне», а через смерть сходить у «глибини підземні», щоб наповнити Собою «все»: «В гробі плоттю, в аді з душею як Бог, в раю із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописаний^[2]». Помираючи і сходячи до аду, Христос-Боголюдина об’являється «Воскресінням і Життям»: Він пробуджує від гріховного сну Адама та вводить його до раю. Тому «той, хто проникне в глибину хреста і гробу та буде посвячений у таїнство воскресіння, пізнає кінцеву мету, заради якої Бог створив усі речі на початку^[3]».

 

^[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, Канон Пасхи, пісня 3.

^[2] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, молитва при кадінні після Проскомидії.

^[3] Максим Ісповідник, Розділи про богослов’я і про домоустрій воплочення Сина Божого, І, 66.

232 У літургійних стихирах Церква оспівує запечатаний і стережений воїнами гріб Христовий, як скарбницю, в яку покладено Христа – справжній скарб. «Сонце правди», Христос, зайшло у гріб, щоб знову зійти – воскреснути. Як Христос у воплоченні вийшов із лона Матері, так у воскресінні вийшов із лона землі. Він увійшов у землю як Адам – «порох земний», але вийшов із неї, бо як нетлінний «у порох не повернувся». «Гріб прийняв, але не міг втримати Слово», тому зі «знаку смерті» стає «джерелом воскресіння», зі смертоносного стає живоносним. «Як людину Його поклали до гробу, – але як Бог Він зруйнував ад і душі страдників визволив; як людину Його запечатали в гробі, – але як Бог Він, вийшовши, цілими печаті зберіг^[1]». Порожній гріб благовістить Воскресіння: «Скажіть, невірні,:… де Той, що Його ви поклали у гробі, опечатавши камінь? Дайте мертвого, ви, що відреклись Життя! Дайте похованого або увіруйте Воскреслому^[2]!».

 

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

^[2] Октоїх, глас 4, неділя, утреня, стихира на хвалитних.

245 Воскресіння мертвих, як і сотворення, є виявом Божої творчої сили. У воскресінні Христос виведе людину з-під влади смертного тління. «Сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі; сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне […]. Мусить бо це тлінне одягнутися в нетління, і це смертне одягнутися в безсмертя» (1 Кр. 15, 42-44.53). Святий Григорій Ніський зазначає: «Бог Сам воскрешає з’єднану з Ним людину, спочатку відокремивши душу від тіла, потім з’єднавши їх знову, – і так стається загальне спасіння буття^[1]».

 

^[1] Григорій Ніський, Проти Аполінарія, 17.

250 Якщо людина упокоїлася в Бозі, розкаявшись у своїх гріхах, але ще не здобула духовної зрілості – повноти життя у Христі, то вона входить у Царство Небесне «наче крізь вогонь» (1 Кр. 3, 15). Така людина після смерті потребує духовного лікування – очищення від усякої скверни, щоб оселитися у «місці світлому,… де немає болізні, ні печалі, ні зітхання^[1]». Такий стан «зцілення» усопших у Церкві названо чистилищем^[2]: «Всіляка добра і боголюбива душа, коли розв’яжеться від тіла, стає здатною відчувати й споглядати очікувані блага, а після очищення від того, що їй заважало, веселиться і радісно прямує до свого Владики^[3]». Ось чому Церква молиться за усопших: «Помагаймо їм і пам’ятаймо про них. Якщо сини Йова були очищені жертвою їхнього батька, чому ми сумніваємося, що наші жертви за вмерлих приносять їм певну втіху? Не вагаймося допомагати тим, що відійшли, і жертвуймо за них наші молитви^[4]».

 

^[1] Див. Требник, Чин похорону, молитва єктенії за усопших.

^[2] Флорентійський Собор, Булла Радійте небеса (VI сесія: 6 липня 1439); Катехизм Католицької Церкви, 1030.

^[3] Григорій Богослов, Слово 7, 21.

^[4] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 41, 5.

251 Людська нерозкаяність аж до смерті тягне за собою трагічну реальність пекла. Пекельний «вогонь» – це нездатність нерозкаяної людини прийняти Божу любов. «Слово Боже є світло, що просвічує уми вірних, але водночас і судний вогонь, що спалює тих, які… перебувають у нічній пітьмі цього життя^[1]». Пекло є не так покаранням Божим, як добровільно вибраним станом людини. У цьому стані «душа, коли опиниться […] поза гармонією, в якій її створив Бог […], буде відчувати розлад із собою в усіх своїх розумних порухах, буде каратися внаслідок цього розладу й відчуватиме відплату за свою непостійність і невпорядкованість^[2]».

 

^[1] Максим Ісповідник, Питання до Талассія, 39, 3.

^[2] Оріген, Про начала 10,5.

256 Святий Дух обдаровує людей багатством дарів: один Дух, а дарів багато (пор. 1 Кр. 12, 4). «Творіння не має жодного дару, який не походив би від Святого Духа^[1]». Святий Дух вносить сенс в історію людства, скеровуючи її до Христа – Божественного Логоса. Святий Дух є Джерелом і Подателем кожного людського життя. Саме Святий Дух творить людину «на образ» Христа, чинить її «душею живою», «храмом» Своїм і оселею Пресвятої Тройці.

 

^[1] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 19, 49.

310 У соборі святих першість належить Пресвятій Богородиці. Вона є «іконою Церкви, символом і первістком переображеного благодаттю людства, взірцем і твердою надією для всіх, хто прямує до небесного Єрусалиму^[1]». Разом із нею предстоять перед небесним Престолом «апостоли, євангелисти, мученики, ісповідники, посники й усяка праведна душа, що спочила у вірі^[2]». Усі вони є живими іконами Божими, свідками та носіями нового творіння. Вони предстоять перед Богом у своїх безнастанних молитвах і присутні серед нас Божою благодаттю у своїх мощах та іконах.

 

^[1] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»], (2 травня 1995), 6.

^[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

313 До Богородиці, першої обожествленої, Церква зі сміливістю звертається словами: «Пресвята Богородице, спаси нас», розуміючи, що спасає благодать Божа, яка діє в ній. Її спокійна й легка, наче сон, смерть у повноті благодаті стала пробудженням до неба і була названа Успенням. Успення Богородиці показане на іконі празника як «народження» для неба: Христос тримає на руках сповиту пеленами душу Марії. У святкуванні Успення Церква ісповідує, що Богородиця у смерті не зазнала тілесного тління, а «переставилася, від землі до небесних обителей переселившись^[1]» – тілом і душею була піднесена Господом до небесної слави^[2]. Першою з-поміж людського роду Богородиця була прославлена у своєму тілі, що є образом і нашого воскресіння. Богородиця, бувши Матір’ю Життя, переставилася до Життя і «в Успенні світа не оставила^[3]». Її заступництво перед Творцем, яке триває безнастанно, Церква святкує у празнику Покрова Пресвятої Богородиці: «Діва днесь предстоїть у Церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу^[4]».

 

^[1] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Мала вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 966 і 974. Папа Римський Пій ХІІ буллою Munificentissimus Deus [«Всещедрий Бог»] (1 листопада 1950) проголосив догмат про те, що «Непорочна Богородиця Приснодіва Марія, завершивши земне життя, тілом і душею була прийнята до небесної слави».

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

^[4] Мінея, Покров Пресвятої Богородиці (1/14 жовтня), кондак.

349   Основою Проскомидії є приготування хліба і вина, адже саме їх ужив Христос під час Тайної Вечері. Хліб і вино є Божими дарами і плодами праці людських рук. У Старому Завіті хліб мав значення того, що найнеобхідніше для життя, а вино – свята, радості душі перед Господом. Хліб і вино становили основу того бенкету, на якому Божа Мудрість дає Себе в поживу вірним (див. Прип. 9, 5; Сир. 24). У Новому Завіті на Тайній Вечері Христос подав хліб і вино як дар Себе за життя світу. Ми ж у відповідь приносимо хліб і вино на знак дару нашого життя Христові.

381 Моління, змістом якого є прикликання Святого Духа «на нас і на дари», називаємо епіклезою (з грецької дослівно - кликати до, кликати на). Святий Дух сходить на дари, щоб вони були нам «на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільноту зі Святим Духом, на повноту Царства Небесного». В епіклезі «ми закликаємо милосердного Бога, щоб післав Духа Свого Святого на дари, що перед нами: щоб Він сотворив хліб Тілом Христовим, а вино – Кров’ю Христовою, бо все, до чого Дух торкається, освячується й перетворюється^[1]».

 

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 7.

405 Спасаюча й освячуюча дія Церкви звершується в семи святих Таїнст-вах, що їх установив Христос. Святими Таїнствами є Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Подружжя та Священство. Через ці священнодійства Церкви Христос дарує благодать Святого Духа. Церква через Святі Таїнства освячує вірних на їхньому шляху до повноти життя у Христі. У Святих Таїнствах через зовнішні знаки (наприклад воду, миро, хліб і вино, покладання рук тощо) Христос будує свою Церкву. У богослужіннях Святих Таїнств відбувється дія Божої благодаті та наше входження в Боже життя. Сприймаючи зовнішній образ обряду Таїнства, у священнодійстві ми стаємо причасниками благодатної Божої дії. «Коли невіруючий чує про купіль, він уважає, що це просто вода, я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]». Цей зовнішній образ обряду і його матеріальні вираження є важливими, оскільки є знаками нашого обожествлення і являють первістки переображеної природи.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7,1.

420 Безпосередньо перед зануренням (поливанням) священик помазує оглашенного освяченим єлеєм (олією). Помазання єлеєм є знаком сили Святого Духа, яка дається оглашенному як «зброя правди» проти «всякого диявольського діяння» і на «обновлення душі і тіла^[1]». Священик помазує чоло – «щоб ум був відкритий на розуміння й прийняття таїнств віри»; груди – «щоб усім серцем любив Господа»; плечі – «щоб прийняв ярмо Христове», вуха – «на прийняття голосу божественного Євангелія», руки й ноги – «щоб підносив руки до святині й чинив правду на всякий час» та «щоб ходив слідами заповідей Христових^[2]». Помазання тіла вказує на те, що в Хрещенні відроджується єство людини з усіма її відчуттями.

 

^[1] Требник, Чин Хрещення, Молитва на освячення єлею.

^[2] Требник, Чин Хрещення, Молитви на помазання єлеєм.

425 Отримавши печать дару Святого Духа, християнин стає членом «народу вибраного, царського священства, народу святого, люду, придбаного на те, щоб звістувати похвали Того, Хто покликав з темряви у дивне Своє світло» (пор. 1 Пт. 2, 9). «Усіх тих, хто відродилися у Христі, знак хреста робить царями, а помазання Святим Духом посвячує їх у священики, щоб, окрім цього особливого служіння, усі християни, наповнені Духом і розумом, визнавали себе членами цього царського роду й учасниками священичого служіння. Бо що ж є для душі більш царського, ніж керувати своїм тілом, підпорядковуючи його Богові? Що є більш священичого, ніж жертвувати Господеві чисте сумління й приносити на вівтарі свого серця чисті жертви побожного життя^[1]?». Пророче служіння вірних здійснюється в непохитному сповідуванні віри, поглибленні її розуміння та свідченні Христа у світі^[2], і тому під час миропомазання Церква молиться за новоохрещеного: «Щоб він був твердим і непохитним у православній вірі, любові й надії, щоб він завжди хотів зі сміливістю і бездоганно сповідувати ім’я Христа перед усіма^[3]».

 

^[1] Лев Великий, Проповідь 4. На Різдво, 1.

^[2] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 12.

^[3] Требник, Чин Миропомазання, Велика єктенія.

457 До святої Сповіді треба приготуватися молитовним іспитом совісті, який полягає в узгодженні власного життя з Божими і Церковними заповідями та Євангельськими блаженствами. Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «До доброї святої Сповіді треба, може, й довше приготовлятись. Перед святою Сповіддю треба ревною й покірною молитвою випросити собі дар покаяння, дар сердечних сліз, а, може, й треба постити, бо знаєте, що Ісус Христос сказав: “Той рід не виходить інакше, тільки постом і молитвою”. Є гріхи, що їх не можна з душі вигнати без посту, без молитви^[1]». Важливими умовами Сповіді є щире розкаяння, бажання змінити своє життя (скруха за гріхи і рішення виправитися^[2]). Щире розкаяння – це насамперед усвідомлення себе грішником, що потребує Божого прощення, а кожного свого гріха як відвернення від Бога та відкинення Його любові. Важливою умовою сповіді є також примирення з ближніми: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23-24).

 

^[1] Митрополит Андрей, Пастирське послання до тих, що на Пасху не сповідалися (15 жовтня 1935).

^[2] Молитовник «Прийдіте, поклонімся« наводить п’ять умов, необхідних для того, щоб сповідь була доброю: 1) іспит совісти; 2) скруха за гріхи; 3) рішення виправитися; 4) сповідування гріхів у чині Сповіді; 5) виконати покуту (епітимію), яку визначив сповідник.

462   За Свого земного служіння Христос навчав по синагогах, звіщав Добру Новину про Царство й зціляв усяку недугу в народі (пор. Мт. 4, 23). Проповідь Євангелія і зцілення недужих були знаком приходу Царства Божого – подолання влади диявола та звільнення людей від гріхів. До чоловіка, якого спустили до Христа через стелю, Він промовив: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2, 5) – і наказав йому: «Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (Мр. 2, 11). Друзі принесли недужого, шукаючи для нього оздоровлення, а Христос дарує йому і прощення гріхів, і зцілення.

464   Ісус, посилаючи дванадцятьох апостолів на проповідь Євангелія, «дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч» (Mт. 10, 1). Він обіцяв, що проповідь супроводжуватиметься зціленнями: «На хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18). Услід за Христом апостоли також заповідають моління за недужих: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5, 14-15). Продовжуючи апостольське Передання, Церква звершує святе таїнство Єлеопомазання на зцілення душі і тіла та прощення гріхів.

466   Святе таїнство Єлеопомазання звершують соборно, молитвою всієї Церкви на зцілення душі й тіла: скріплення довіри до Бога та отримання прощення гріхів, а також фізичне одужання. Ось чому це таїнство уділяють хворим, а не тільки вмираючим. Силою благодаті таїнства Єлеопомазання недужий стає здатним бачити свою хворобу у світлі Божого Промислу й отримує силу зносити недугу та долати її. Змінивши своє ставлення до неї, хворий поєднує власні страждання зі спасительними стражданнями Христовими.

497 На хіротонії єпископа висвячуваний у присутності не менше трьох єпископів-святителів складає ісповідь віри, викладаючи докладно вчення Церкви про Пресвяту Тройцю, Воплочення і Святі Таїнства, оскільки єпископ є вчитель віри й благовісник свого стада. Устами святителя Церква просить Христа, щоб той, хто приймає архиєрейську благодать, став «наслідувачем істинного Пастиря, що поклав життя Своє за овець Своїх; щоб був провідником незрячих, світлом для тих, хто в темряві, покаранням немудрих і вчителем для дітей, світильником серед світу; щоб довірені йому душі він провадив до звершеності^[1]». Симеон Солунський пояснює, що через рукоположення єпископ як глава довіреної йому місцевої Церкви «приймає за наречену ту, яка є нареченою Христовою», тобто Церкву, «бо Він нас навчив, що пасти й піклуватися про неї є доказом любові до Нього^[2]». Під час єпископського рукоположення тісний зв’язок новопоставленого пастиря з паствою виражається кількаразовим проголошенням назви Церкви, до якої він поставлений. Присутність не менше ніж трьох святителів, тобто єпископів з інших єпархій, свідчить про зв’язок між місцевими Церквами і виявляє єдність Церкви.

 

^[1] Архиєратикон, Чин архиєрейського рукоположення, Молитва після Мирної єктенії.

^[2] Симеон Солунський, Про святі рукоположення, 196.

506 Церква, як благословляюча Мати, молитовно схиляється над людиною у день її приходу в світ, тоді молиться з нагоди надання імені восьмого дня, щоб сорокового дня після народження поблагословити матір і дитину. Коли діти йдуть до школи, Церква благословить їх на навчання. Коли в подружжі немає дітей, Церква благословить його на плідність чином Благословення шлюбного ложа. Тих, хто звершує подвиг освячення^[1] у християнському подружжі, Церква благословить у 25 і 50 річницю шлюбу. Коли люди хворіють, Церква перебуває біля їхнього ложа з моліннями; вона ж супроводжує вмираючих молитвами «на вихід душі з тіла».

 

^[1] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1642.

510   У похоронних і поминальних богослужіннях Церква просить милосердного Бога простити усопшому його гріхи й «оселити душу його у країні живих, в місці світлому, де всі святі і праведні спочивають». Тим самим Церква приносить «жертву умилостивлення» за померлих, щоб вони звільнилися від гріха (пор. 2 Мак. 12, 46).

519   Зі смертю людина покидає цей світ і стає перед Богом. Для гідної зустрічі з Господом їй потрібна молитовна підтримка живих, заступництво Пресвятої Богородиці, ангела-хоронителя та всіх святих. Тому на звістку про смерть рідні, близькі й знайомі померлого збираються біля усопшого на предстояння (грецькою парастас), щоб молитися за нього. Таким чином уже від парастасу починається поминання душі усопшого. Протягом ночі, за християнським звичаєм, читають Псалтир за упокій душі усопшого, а за упокій священика чи єпископа – Євангеліє.

532   Віра народу в Христа й Богородицю знайшла своє молитовне відображення також в інших релігійних народних піснях – кантах. Яскравим прикладом молитовного канту є Пісня про Почаївську Божу Матір. Релігійні пісні поділяються на різні цикли: Господські, Богородичні, Святих. Вірні співають їх під час прощ до святих місць, у храмах, домівках тощо. Ці пісні передають автентичну християнську «душу народу» і кращі з них є своєрідними «народними псалмами».

535 Земне богослужіння нерозривно пов’язане з невидимим небесним: «Ми, херувимів тайно являючи і Животворящій Тройці трисвяту пісню співаючи, всяку нині житейську відкладім печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його у славі невидимо супроводять ангельські чини». Невидиме небо завдяки воплоченню Христа «прихиляється» до землі, а видиме земне завдяки Христовому воскресінню сповнюється невидимим небесним. Тому богослужіння є небом на землі, під час нього ми, земні, кормимося «небесним хлібом», тобто Христом. Саме Пресвята Євхаристія є поєднанням видимого і невидимого, земного і небесного, людського і божественного, часу і вічності. Таке поєднання вічності й часу в богослужіннях Церкви яскраво описує святий Йоан Золотоустий: «Бо віруємо не в те, що бачимо; бо одне бачимо, а інше віруємо. Така ж бо природа Таїнства [...]. Коли невіруючий чує про купіль, він вважає, що це проста вода; я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7, 1.

536   Богослужіння видимо являє спільноту Церкви як ікону невидимої спільноти Отця, і Сина, і Святого Духа. Звершуване Церквою богослужіння через обряд діє і на тілесні чуття людини: ми бачимо храм та ікони, чуємо молитовний спів, вдихаємо запах ладану, відчуваємо смак «благого Господа», торкаємося устами ікон і Євангелія. Усі органи чуття нашого тіла беруть участь у богопочитанні, аби людина всеціло, духом, душею і тілом, приносила Богові «словесну службу».

547   Радість осяяної Христовим Світлом душі виявляється в хвалитних псалмах (148–150), у яких людина закликає всю вселенну прославляти Бога та благословити Його за дар світла – Об’явлення Його Сина. Тому наприкінці Утрені священик розпочинає Велике славослов’я словами: “Слава Тобі, що показав нам світло!» Споглядання цього світла веде нас до боговидіння, у «світлі» Христа можемо побачити неприступне «світло» Божої слави: «У світлі Твоєму побачимо світло». Завершується Утреня подякою і проханням за всю церковну спільноту та за життя світу.

562 Виконуючи волю Отця, Ісус Христос – Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29), – добровільно приймає смерть на хресті і хрестом перемагає смерть. Тому п’ятниця – це спогад про спасительне розп’яття Христа. Літургійне значення суботи виражає кондак: «Тобі, Господи, Творцеві природи, вселенна приносить, як первістки, богоносних мучеників». У богослужіннях суботи Церква охоплює всю цілість історії спасіння, величаючи всіх святих: «Апостоли, мученики і пророки, святителі, преподобні і праведні, що добре подвиг звершили і віру зберегли^[1]». У суботу Церква молиться також і за усопших з вірою і надією на те, що вони упокояться зі святими: «Зо святими упокой, Христе, душі слуг Твоїх, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне^[2]».

 

^[1] Часослов, Повсякденна служба, субота, тропар всім святим.

^[2] Часослов, Повсякденна служба, субота, кондак усопшим..

568 Богослужіння Тріодей літургійно провадять християнина від усвідомлення власної гріховності до духовного переображення. Великому постові передують чотири підготовчі неділі: Неділя митаря і фарисея, Неділя блудного сина, М’ясопусна та Сиропусна неділі. Готуючи вірних до посту, Церква в Неділю митаря і фарисея закликає наслідувати смиренність митаря й уникати гордині фарисея. У Неділю блудного сина Церква наголошує на необхідності покаяння як повернення з «чужини» гріха до Отчого дому. У М’ясопусну неділю, коли читається Євангеліє про Божий суд (див. Мт. 25, 31-46), Церква окреслює мету майбутнього посту – пізнати свої гріхи, висповідати їх та чинити діла милосердя. У Сиропусну неділю, або Неділю прощення, Церква закликає зробити перший крок у покаянні – взаємопрощення. Під час посту християни стримуються в їжі, однак це не самоціль, а засіб, щоб очиститися від пристрастей: «Якщо від їжі постити, а від пристрастей не очиститись, то даремний піст, бо не послужить до виправлення, а через нещирість душа уподібниться до злих демонів, котрі ніколи не їдять^[1]».

 

^[1] Постова тріодь, Сиропусний тиждень, середа, утреня, стихира на стиховні.

569 Правдивий піст полягає у «відкиненні всякого зла, стримуванні язика, відмові від гніву, похоті, обмовляння, неправди й кривоприсяги^[1]». Значення посту для християнина розкриває стихира з Вечірні в Сиропусну неділю: «Почнімо радісно час посту! Віддавши себе духовному подвигові, очистьмо душу, обмиймо тіло і стримуймося в їжі, і від усяких пристрастей, насолоджуючись духовними чеснотами. Зростаючи в них любов’ю, сподобимося всі побачити всечесну страсть Христа Бога і, радіючи духом, святу Пасху^[2]». Богослужіння постового часу поступово розкривають суть правдивого посту: засіявши «насіння покаяння» у своєму серці (І неділя посту), виростимо «зрілий колос чеснот» (ІІ неділя посту), щоб, споживши плід животворящого Дерева, «яке знову вводить до раю» (Хрестопоклонна неділя), сягнути «духовною драбиною (ліствицею)» (IV неділя, преподобного Йоана Ліствичника) висоти духовного очищення і покаяння (V неділя, преподобної Марії Єгипетської).

 

^[1] Постова тріодь, Перший тиждень посту, вівторок, вечірня, стихира на стиховні.

^[2] Постова тріодь, Перший тиждень посту, понеділок, вечірня, стихира на «Го-споди, взиваю я».

571 Після того, як ми звершили «спасенну для душі Чотиридесятницю», Церква в богослужіннях Квітної тріоді, починаючи з Лазаревої суботи, просить Господа сподобити вірних «побачити святий тиждень страстей, щоб прославляти в ньому великі Господні діла^[1]»: воскресіння, вознесіння, зіслання Святого Духа і славне зновупришестя. У днях Страсного тижня ми літургійно споминаємо і наново переживаємо останні дні земного життя Ісуса, Його страсті, смерть і погребення, й очікуємо Його воскресіння, коли Господь, «як пшеничне зерно, потрапивши в землю, рясний видав колос: Він підніс людей ще сущих від Адама^[2]».

 

^[1] Пор. Квітна тріодь, Лазарева субота, Вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Пор. Квітна тріодь, Велика субота, Єрусалимська утреня, статія 1, стихира 29.

615   Повагу до тіла кожної померлої людини Церква виявляє під час похорону. Особливою ж повагою вона оточує тіла прославлених праведників. Коли праведник у земному житті зростає у святості, то Божа благодать, яку він приймає, переображує та освячує не тільки його душу, а й тіло. Тіло, що підкорюється душі й разом із душею змагається за святість, також втішається прославою після смерті. Мощі – це тіло усопшого (померлого) християнина, якого Церква зачислила до лику святих. Під час загального Воскресіння та у вічності людина – з душею і тілом – братиме участь у спілкуванні з Богом.

616 Як Христове тіло сяяло в переображенні, а Його одежа була джерелом зцілення для кровоточивої (див. Мт. 17, 2; 9, 20), як Петрова тінь і Павлова хустинка могли зцілювати (див. Ді. 5, 15; 19, 12), так і тіла святих після їхньої смерті й навіть предмети, що були в них у вжитку, можуть передавати благодать зцілення, утверджувати у вірі й скріплювати в подвигах тих, хто з вірою їх почитає. «Бог поділився з нами мучениками. Сам узяв їхні душі, а тіла залишив нам, щоб їхні святі кості постійно нагадували нам про їхні чесноти^[1]». «Мощі святих мучеників відганяють злих демонів, біси трясуться не тільки перед Розп’ятим, а й перед мощами тих, що за Нього віддали життя^[2]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Похвала мученикові Юліянові, 4.

^[2] Йоан Золотоустий, Похвала святому апостолу Павлові, Гомілія 4.

681 Проханням «не введи нас у спокусу» ми висловлюємо віру в те, що Бог не допустить, щоб нас спокушувано над нашу спроможність, але разом із спокусою дасть нам змогу її знести (пор. 1 Кр. 10, 13). Ми не просимо, щоб Бог віддаляв від нас усі спокуси, бо спокуса є випробуванням для душі і нагодою до добрих діл. Боротьба із спокусами утверджує душу в добрі, тому й апостол Яків навчає: «Уважайте за найвищу радість, коли підлягаєте різноманітним спокусам» (Як. 1, 2). Ми натомість просимо, «щоб нас спокуса не перемогла, щоб ми спокусі не улягли і не впали в бою; просимо Бога, щоб не допустив нашого упадку у спокусі^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

684 Молитва словами зі Святого Письма сягає старозавітних часів. Прикладом такої молитви є псалми – зразок і «школа» молитви. Псалми – це духовні пісні. Псалмами молилися старозавітні пророки, царі, священики та весь люд. Псалмами молився й на них виховувався Ісус Христос. Словами псалмів Він молився і на хресті. Молячись псалмами, ми усвідомлюємо Божу велич і красу, мудрість і силу Бога й водночас нашу перед Ним гріховність і неміч. Ми зростаємо в простоті й смиренні, щирості й довірі, покорі й любові. «Псалом – це спокій душі, речник миру, що втихомирює розбурхані й неспокійні думки. […]. Псалом скріплює приязнь, посварених об’єднує, а між приятелями зрошує любов. […]. Дияволи тікають від псалмів, а натомість приходить опіка ангелів. […]. Псалом для початківців – початок, для тих, що зростають, – зріст, а для досконалих – завершення, голос Церкви, радість святкових днів, розбудження спасенного в Бозі смутку. Псалом – діло ангелів, творіння неба, пахощі духовні^[1]».

 

^[1] Василій Великий, Гомілія на Псалом 1, 2.

689 Духовні подвижники навчають, що страх Божий викликає сльози покаяння, сльози приносять духовну радість, а радість дає силу, завдяки якій душа приносить плоди. Таким чином біль, страждання і плач завершуються блаженством^[1]. Дар сліз обмиває очі серця людини, робить її здатною бачити все, що її оточує, як це бачить Бог. Тому така людина не осуджує ближнього, а сповнюється милосердною любов’ю, стаючи здатною відчувати страждання і потреби інших людей.

 

^[1] Див. Симеон Новий Богослов, Катехиза четверта.

691   Святі Отці протягом усього свого життя поєднували словесну молитву з молитвою ума і серця. Завдяки цьому поєднанню молитва наскрізь пронизує душу й тіло молільника. Коли до молитви ума приєднується серце, то слово дійсно промовляє, а серце відчуває те, що в цей час мислить ум.

702 Христос у Євангелії наголошує на взаємозв’язку між молитвою і постом для подолання впливу лукавого на людину, тобто звільнення від гріха: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (Мр. 9, 29). Святі Отці підкреслювали невіддільність посту від молитви: «Наскільки відбереш від тіла, настільки додаси душі підживитися духовною силою^[1]». Через піст ми стримуємо й обмежуємо «зовнішню людину», щоб через молитву почала розвиватися «внутрішня». Коли молитва відокремлена від посту, то внутрішня людина не має належних умов для розвитку.

 

^[1] Василій Великий, Про піст. Проповідь друга, 1.

751 Згідно зі святоотцівською традицією, совість (сумління) є найважливішим чинником буття людини. Як навчає авва Доротей, «коли Бог сотворив людину, то Він посіяв у ній щось божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і тепло. Цей помисел, який просвічує розум і показує йому, що добре і що зле, називається совістю, а вона є природним законом […]. Вона є чимось божественним, ніколи не гине і завжди нагадує нам про корисне^[1]». Святий Климент Олександрійський навчає, що «совість є чудовим внутрішнім відчуттям, яке дає можливість точно обрати добро або уникнути зла; на ньому ґрунтується правильне життя^[2]». Святий Йоан Золотоустий проголошує: «Бог дав нашій душі чуйного і недрімаючого суддю, тобто сумління. Нема між людьми жодного такого чуйного судді, як наше сумління^[3]».

 

^[1] Авва Доротей, Поучення і послання, Повчання 3: Про совість, 1-2.

^[2] Климент Олександрійський, Стромати, 1, 1.

^[3] Йоан Золотоустий, Гомілії про Лазаря, 4, 4.

759 Потреба в їжі та питті природна для людини; їжа необхідна для підтримання життя. Проте пристрасть до їжі спотворює природну потребу людини й призводить до гріха обжерливості, коли їжа стає самоціллю. Є різні вияви цього гріха. Перший із них – це надмірність у їжі та питті. Святі Отці навчали, що їжа, спожита понад міру, шкодить душі. Другий вияв обжерливості – це пошук у їжі та напоях насамперед насолоди. Нестриманість у їжі та питті призводить до непогамованості також у всьому іншому, оскільки перенасиченням тіла людина намагається втамувати голод і спрагу душі. Святий Йоан Касіан зауважує, що «ми ніколи не зможемо опанувати потягу до земних страв, якщо наша душа… не віднайде більшої радості від споглядання Бога^[1]».

 

^[1] Йоан Касіан, Правила, 5, 14.

761   Статевий потяг є природним для людини. Суть гріха розпусти полягає в нестримному та невпорядкованому пошуку тілесної насолоди, коли людина керується самолюбством і бажанням догодити собі, часто – ціною своєї гідності та гідності іншої особи. Розпуста призводить до інших гріхів: дошлюбних та позашлюбних статевих зносин, статевого рабства й зведення людини до товару. Ця пристрасть є небезпечною не тільки для тіла, а й для душі, бо поневолює людину та руйнує здатність любити. Тому духовні Отці наголошують на потребі постійної боротьби з цією пристрастю.

763   Особа досягає чистоти статевого життя чеснотою ціломудреності. Ця чеснота узгоджує статевий потяг із любов’ю до ближнього. Чистота допомагає людині керувати своїм статевим потягом та відновлює гармонію тіла, душі й духу.

768 Гнів як пристрасть – це не лише почуття злоби. Це стан особи, яка агресивно захищає своє існування без надії на Бога зі шкодою для ближнього. Святі Отці виділяють три види гніву: 1) гнів, який палає всередині. Це стан душі, коли людина втрачає внутрішній спокій, її опановують почуття злоби, образи та роздратування; 2) гнів, що виявляється у словах і вчинках, у грубому, позбавленому лагідності й любові слові. Найпоширенішими виявами такого гніву є спалахи люті, навмисне приниження ближнього, нанесення йому образи, лихослів’я. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Якщо ти завдаєш образи, тоді ти є переможений, але не людиною, а – що набагато ганебніше – низькою пристрастю, бо тобою заволодів гнів; коли ж ти змовчиш, то ти переміг^[1]»; 3) гнів, який горить тривалий час, або злопам’ятність. Такий гнів особливо руйнівний для особи, оскільки вона тоді свідомо відмовляється простити образу або кривду, горить жадобою помсти.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 1, 22, 3.

771   Святі Отці називали нудьгу (грецькою акедія) виснаженням та втомою душі. У смутку людина недооцінює могутності Господа, а в нудьзі – Його милосердя. Смуток змушує людину покладатися лише на власні сили, тимчасом, як нудьга взагалі позбавляє надії. Святі Отці називали нудьгу «бісом полуденним» (пор. Пс 90, 6), який гасить наснагу до духовного розвитку людини. Нудьга породжує відчуття спустошення, відрази, порожнечі життя, зневіри у власному спасінні; нудьга призводить до психічного та фізичного виснаження людини. Людина піддається лінивству, стає знеохоченою та нездатною до духовної боротьби.

772 Євагрій Понтійський описує вияви нудьги так: «[Полуденний біс] навіює відразу до того місця, де перебуває аскет, до його життєвого стану, до фізичної праці, ба навіть ще більше – переконує, що любов між братією зникла й ніхто вже більше не може його потішити… Спричиняє бажання змінити місце перебування на інше, де нібито можна легко знайти те, чого прагнемо… Тривалий мир та невимовна радість наповнюють душу після завершення цієї боротьби^[1]». Боротися з нудьгою допомагає молитва, праця, а також постійний труд над собою (аскеза).

 

^[1] Євагрій Понтійський, Практичні глави, 12.

775 Прив’язаність до земної слави унеможливлює духовне зростання людини, оскільки підміняє пошук слави Божої пошуком слави людської. Навчаючи про марноту дочасної слави, святий Йоан Золотоустий запитує: «Якщо ти очікуєш воскресіння та [вічної] нагороди, то навіщо шукаєш слави в житті дочасному?.. Отже, причиною усіх бід є марнославство. Воно бажало б накинути власне ім’я навіть полям, лазням і спорудам. Яка користь зі всього цього, о чоловіче, якщо незадовго, коли вдарить тебе гарячка й душа відійде, залишишся нагий і покинутий? Що більше, будучи нагий від всякої чистоти, будеш зодягнений у несправедливість, крадежі, скупість, зойки та ридання, сльози сиріт, змови та обман?.. [Якщо так], то неминуче залишишся поза [вічною славою] і вже пізно буде каятися за ті тягарі, якими обтяжив себе^[1]…».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на книгу Буття, 22,6-7.

786 З давніх часів християни постили, наслідуючи сорокаденний піст Христа, під час якого Він боровся проти спокус диявола та переміг їх. Піст як спосіб духовної боротьби розвинуло чернецтво, бачачи в ньому засіб осягнення чистоти серця. Піст охоплює всю людину: тіло – через стриманість у їжі та питті, душу – через стриманість від пристрастей. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Ти не їси м’яса? Не споживай нескромностей своїми очима. Нехай постить і слух; а піст слуху в тому, щоб не приймати лихослів’я та наклепів. Нехай і язик постить від сквернослів’я і лайки… Яка користь, коли ми стримуємося від споживання птиці й риби, а братів угризаємо та пожираємо^[1]?».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 3, 4-5.

802 Тілесна молитва здійснюється через промовляння слів, молитовні жести й постави тіла. До них належать: знак хреста, поклони, коліноприклоніння, молитовне складання рук і стояння. Через ці дії тіло людини також бере участь у молитві. Молитовна постава людини сприяє зосередженню думок і їхньому піднесенню до Бога. Тіло повинно набути образу тієї молитви, до якої готується душа. Наприклад, коли прославляємо Бога, то стоїмо, а коли сповідуємо свої гріхи й просимо прощення – стаємо навколішки^[1].

 

^[1] Див. Оріген, Про молитву, XXXI, 2-4.

 803   Наступним ступенем молитви є молитва ума, яка полягає в зосередженні уваги на вимовлених словах. Ум – це найвища сила душі, якою вона споглядає невидимий світ. Ум, пробуджений молитвою, віднаходить у словах молитви внутрішній сенс і своєю увагою зосереджується на ньому. За допомогою ділання ума, тобто внутрішньої уваги та розуміння, ми охороняємо себе від лукавих помислів і звертаємося лише до Бога, усвідомлюючи Його присутність. У молитві ума Бог дає нам пізнати наші думки, бажання та почуття. Молитва ума дозволяє людині позбутися залежності від спогадів, фантазій, контролювати помисли й зосередити увагу на самій молитві.

813 Молитва благодарення випливає з усвідомлення людиною того, що все те, ким вона є і що вона має, є даром Божим. Лише стоячи перед обличчям Творця в молитві, ми можемо збагнути, що це Він «від небуття до буття нас привів, і коли ми відпали, …знову нас підняв, і не перестав творити все, поки нас на небо не привів, і майбутнє Царство... дарував^[1]». Відповіддю людини на такі безмежні Божі дари є вдячний оклик її серця до свого Творця і Спасителя за Його діло сотворення і спасіння. «Я буду дякувати Тобі, о Господи, мій Боже, всім моїм серцем і прославлятиму ім’я Твоє навіки, бо милість Твоя велика надо мною і Ти вирятував мою душу з найглибшого Шеолу» (Пс. 86, 12-13).

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

816   Молитва покаяння – це не лише вияв жалю за провини, а й прибігання особи, що кається, до свого Творця: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 42, 2). Покаяння людини проходить трьома етапами: 1) навернення – відвернення від гріха та повернення до життя в Богові; 2) очищення – уздоровлення від пристрастей та очищення від наслідків гріха; 3) єднання з Богом у спогляданні. Кожній з цих частин властиві відповідні за формою, змістом і глибиною покаянні молитви.

832 Святі Отці вважали, що чеснота – це здатність, закладена в людську душу, джерело природних сил, які розвиваються та вдосконалюються у співдії з Божою благодаттю. Чеснота є силою та здатністю людини, створеної на образ Божий, уподібнюватися до Бога, досягати обожествлення^[1].

 

^[1] Пор. Григорій Ніський, Про Блаженства. Слово перше.

846 Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Без любові усе в душі є мертве, бо воля в головнім напрямку не звернена до правдивого добра, яким є найвище добро, а водночас і найвища правда – Всевишній Бог^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

860   Статевість охоплює усі природні виміри існування людської особи: нею позначене не лише тіло, яке є видимим знаком приналежності до статі, а й душа та дух людини. У книзі Буття написано, що Бог сотворив людину чоловіком і жінкою, тому стать як дар Божий не залежить від вибору людини (див. Бут. 1, 27). Людина покликана прийняти задум Божий щодо себе, виражений у її статі.

869 Найважливішою метою подружнього життя є сопричастя чоловіка і жінки в любові, щоб, перебуваючи в ній, ще більше пізнавали Бога, що є Любов, і щоб в Його любові їхня любов була плідною: «Що в людині є душа, то є любов у родині. Не стане душі – не стає і життя; буде тіло, але мертве. Родина без любові – як тіло без душі^[1]». Подружня любов існує перш за все задля добра самих подругів.

 

^[1] Митрополит Андрей, Пастирське послання О супружестві і родині (17 лютого 1902).

937   Християнська аскетична традиція навчає про сім діл милосердя для душі та для тіла. Сім діл милосердя для душі: у сумніві порадити, невігласа навчити, грішника навернути, сумного потішити, образу зі серця простити, кривду терпеливо зносити, за живих і померлих молитися. Сім діл милосердя для тіла: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього в дім прийняти, недужому послужити, в’язня відвідати, умерлого похоронити.