Шукати в катехизмі

Катехизм УГКЦ онлайн

137 Найглибший вимір людської свободи полягає в тому, щоб добровільно обрати Бога й бути з Ним – це є добро; у тій же своїй свободі людина може й відкинути спілкування з Богом – це є зло. Бути вільним – це «здатність до вільного самовизначення[1]». Зло не належить до творіння, воно з’являється, якщо людина відмовляється від вибору добра, тобто зловживає своєю свободою. Як Божий дар, свобода утвер-джується з кожним вільним вибором добра та обмежується узалежненням людини від зла[2] внаслідок її відмови від добра.

 

[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

[2] Пор. Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 5.

138 Людина відповідальна за свій вільний вибір: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш» (Бут. 2, 16-17). Ця Божа заповідь не обмежує свободи людини й не втручається у її вибір. Бог дарує заповідь для утвердження людини в добрі. Порушуючи заповідь, людина відкидає Бога й тим самим уводить у світ гріх, а з ним і смерть (див. Рм. 5, 12). Споживаючи плід із «дерева пізнання добра і зла», людина втрачає доступ до «дерева життя», губить свій зв’язок із Богом: «Спілкування з Богом є життя і світло, а відокремлення від Бога – смерть[1]».

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 27, 2.

144   Одне з імен сатани (з єврейської оскаржувача), противника архангела Михаїла, церковнослов’янською мовою звучить Денниця, а латинською – Люцифер (світлоносний). У ньому первісне світло, відокремлене вільним рішенням від свого Божественного джерела, стало темрявою. Христос застерігає від такої небезпеки і людей: «Гляди, отже, чи світло, що в тобі, не є темрява» (Лк. 11, 35).

246 У воскресінні мертвих «померлі вчують Сина Божого голос, а вчувши – оживуть […]. Вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд» (Йо. 5, 25.29). «Мертві з гробів воскреснуть, всі будуть зрівняні і таємниці всіх стануть явними перед Тобою[1]». Воскресіння померлих – це «відновлення в стан блаженний і божественний, вільний від будь-якої печалі[2]».

 

[1] Постова тріодь, Неділя м’ясопусна, утреня, стихира на хвалитних.

[2] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 35.

624          Співець, смиренно дотримуючись церковного уставу щодо співу, за допомогою розспіву стає справжнім знаряддям Святого Духа, щоб налаштувати людей на спільну молитву. Літургійний спів не є «концертом духовної музики», під час якого люди діляться на «виконавців» і «слухачів», – він залучає всіх до спільної молитви. Через те спів, участь у якому бере присутній на богослужінні народ Божий, кожного разу є неповторною подією співдії та єднання вільних осіб, що моляться «одними устами й одним серцем».

697 Велика благодать молитовного іспиту совісті – це самопізнання. Ми стаємо чуйними до того, що робимо, говоримо та думаємо, зауважуємо в собі те, чого без цієї молитви ніколи не пізнали б. Водночас ми усвідомлюємо власні недоліки без самовиправдання, з надією на Боже милосердя. Святий Василій Великий навчає: «Коли день скінчиться, то треба подякувати за те, що було дано нам чи що ми виконали за цей день. І треба висповідатися у прогріхах, чи вільних, чи мимовільних, чи навіть таємних; були вони на словах чи на ділі, чи в самому тільки серці, – за все треба в молитві просити Божого милосердя. Надзвичайно корисно замислюватися над минулими прогріхами, щоб остерігатися їх у майбутньому[1]».

 

[1] Василій Великий, Обширні правила, 37, 4.