384   У молитві Прохальної єктенії перед Отче наш ми, вручаючи все життя наше і надію Господеві, молимося, щоб Він сподобив нас причаститися Святих дарів «на відпущення гріхів, на прощення прогрішень, на спільність зі Святим Духом, на насліддя Царства Небесного, на сміливість перед Ним, не на суд і не в осудження», щоб «зі сміливістю, неосудно сміти призивати небесного Бога Отця». Господня молитва передує Євхаристійному Причастю ще й тому, що Бог Отець – не «мій» чи «твій», але «наш», і Він нас єднає навколо Господньої трапези. До того ж єдність вимагає і взаємного прощення: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Святий Апостол Павло виразно перестерігає перед недостойним прийманням Причастя (пор. 1 Кр. 11, 27).

674   Апостоли, захоплені молитовністю Вчителя, попросили Його: «Господи, навчи нас моли-тись, як і Йоан навчав своїх учнів» (Лк. 11, 1). Бажаючи ввести Своїх учнів у таїнство Своєї молитви до Отця, Христос навчає їх, а через них довіряє Своїй Церкві головну християнську молитву. Євангелист Лука подає її у п’ятьох проханнях (див. Лк. 11, 2-4), а євангелист Матей – у сімох (див. Мт. 6, 9-13). В основу літургійної традиції Церкви покладено текст Євангелія від Матея:

                 Отче наш, що єси на небесах!

                 Нехай святиться Ім’я Твоє.

                 Нехай прийде Царство Твоє,

                 Нехай буде воля Твоя

                 Як на небі, так і на землі.

                 Хліб наш насущний дай нам сьогодні,

                 І прости нам провини наші,

                 Як і ми прощаємо винуватцям нашим,

                 І не введи нас у спокусу,

                 але визволи нас від лукавого.

680   Словами молитви «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», ми, прощаючи нашим винуватцям, приймаємо прощення від Бога Отця для нас. Отець, який прощає нам наші гріхи, бажає, щоб і ми чинили так само: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15; див. Мр. 11, 25-26). Провина – це не лише гріх скоєння зла, а й борг нездійснення добра – Божих дарів, змарнованих або не використаних на Божу славу і служіння ближнім.

698   Плодом молитви іспиту совісті є благодать пробачення «нашим винуватцям» і віднайдення внутрішнього миру. Важливим моментом іспиту совісті є побачити в подіях минулого дня Божий Промисел. Коли побачимо в обставинах і людях Божу дію, тоді зможемо прийняти все, що відбулося, з подякою і відчути в пережитому близькість Бога. Завершивши іспит сумління перед сном, можемо сказати з псалмоспівцем: «Я ліг собі, й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає» (Пс. 3, 6).

758 Гріх – це перш за все стан особи, який виявляється у вчинках, а гріховний вчинок – це свідоме й добровільне порушення Божої заповіді. Порушення ж навіть одної Божої заповіді означає порушення всього Божого Закону. «Бо хто весь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: “Не чини перелюбу”, сказав також: “Не вбивай”. Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як. 2, 10). Як одна хвороба може спричинити іншу, так і один гріх веде до іншого. Святий Йоан Дамаскин наголошує на вісьмох лихих помислах, які породжують гріхи: обжерливість, розпуста, грошолюбство, смуток, гнів, нудьга (церковнослов’янською «униніє»), марнославство, гордість^[1]. Їх називаємо головними гріхами, оскільки вони є корінням усіх інших гріховних учинків.

^[1] Див. Йоан Дамаскин, Про вісім духів злоби, 1.

884   Людське життя від самого зачаття довірене матері і батькові, які про нього дбають і ним піклуються. Але часом драматичні обставини (зґвалтування, змушення з боку родини тощо) чи егоїстичні міркування можуть змусити жінку до знищення життя, яке вона виношує в собі. Це не знімає з неї відповідальності, однак разом з нею відповідальними за аборт стають також інші особи. Винуватим є і батько дитини, який примушує матір до аборту або покидає її під час вагітності. Співучасниками гріха аборту є також рідні, близькі та друзі, які іноді «змушують» жінку до аборту, виправдовуючи його можливістю збереження доброго імені тощо. І, нарешті, остання та велика провина тяжіє на лікарях та інших медичних працівниках, які безпосередньо роблять аборт. Опосередковано провина лягає і на всіх тих, хто на суспільному рівні захищає та пропагує аборти.