911 Церква Христова – люд Божий, об’єднаний у Святому Дусі, звершує своє служіння в кожен час і в кожному народі. Вона посеред «переслідувань світу і втіх Божих» крокує історією, щоб «явити у світі» таїнство воскреслого Христа^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 3, 8, 9.

912   Світ і суспільство є місцем відносин людини з Богом. Місія Церкви і справи світу переплітаються, але не змішуються. Церква визнає цінність дочасних речей та їхнє значення в житті людини, тому в своєму служінні несе людям допомогу в їхніх земних справах.

913 У центрі уваги Церкви – людська особа та її діяльність, яка має суспільно-політичний і духовний виміри. Діяльність людини розглядається у світлі переображення світу та спасительного посланництва Христа. Адже Христос «діє у серцях людських силою Духа Свого, не тільки пробуджуючи прагнення майбутнього віку, а й також оживляючи, очищаючи і зміцнюючи ті шляхетні прагнення, завдяки яким людська спільнота старається вчинити власне життя більш людяним^[1]».

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 38.

914 Християнське сприйняття світу постає із вдячності Богові за дар світу. Ця вдячність породжує відкритість людини до світу й земних справ, розкриває їхній духовний вимір. Своєю діяльністю та працелюбністю людина, долучаючись до божественної майстерності й мудрості, робить творіння, космос, уже впорядкований Отцем, іще прекраснішим^[1].

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 32, 2.

915   Християнське життя у світі – це відповідь християнина у вірі на Боже покликання, що охоплює також його ставлення до світу й до участі в суспільному житті. Християнин розпізнає своє місце у світі та своє життєве покликання у світлі віри, яка спонукає його до конкретних дій.

916   Християнин є євангельською «закваскою» у світі (пор. Мт. 13, 33). У цьому полягає його покликання – активно діючи у світі, повсюдно свідчити Христа. Через діяльність у світі християнин як «нова людина у Христі» бере участь у здійсненні Божого задуму, звершенням якого буде нове небо і земля нова (пор. Од. 21, 1).

917   Церква, звіщаючи Євангеліє і сповняючи свою спасенну місію, сприяє впорядкуванню життя людини в суспільстві. Вона зміцнює фундамент суспільного життя своїм ученням і пастирською діяльністю.

918   Церква – ікона Пресвятої Тройці – вводить людину в досвід богоспілкування і зростає як спільнота осіб у Дусі Святому. Унікальний досвід Церкви – в тому, що людина може бути собою (особою) тільки в сопричасті з іншими особами. Як єдність Церкви Христової завжди існує в різноманітті, так і сопричастя осіб у Церкві не нівелює унікальності особи, а, навпаки, є запорукою розвитку та збереження її ідентичності. Тому таке сопричастя осіб і є їхнім спільним благом.

919   У відділеному від Церкви суспільстві (секуляризованому) особа сприймається або як самодостатній індивід, закритий для інших, або як позбавлений свободи член колективу, «засіб» для існування суспільних інституцій. У першому випадку індивід ставить власні інтереси понад суспільними, у другому – колектив домінує над індивідом. Унаслідок цього спотворюється розуміння спільного блага: воно або заперечується, або зводиться до групових інтересів.

920   Церква, звершуючи місію переображення суспільства, передає йому досвід сопричастя в моральних принципах християнського життя. Принцип спільного блага, зокрема, полягає в тому, що суспільство створює умови для вільного розвитку особи, яка водночас працює на благо суспільства.

921   Церква є життєдайним середовищем для освячення людини, її особистого вдосконалення. У Церкві людина може вдосконалитися також і у своєму суспільному вимірі. Свята людина, яка живе любов’ю до Бога і ближнього в Дусі Святому, керується законом Божим і є взірцем законослухняного громадянина. Саме прагнення до святості відкриває християнина для служіння ближньому і суспільству. Тому християнин і є творчим учасником громадянського суспільства.

922   Громадянське суспільство характеризується здатністю його членів до внутрішньої самоорганізації, відкритості й автономної діяльності задля спільного блага. У своєму суспільному вимірі Церква є взірцем громадянського суспільства, оскільки виховує християнина-громадянина, здатного відчувати потреби ближнього й належно відповідати на них.

923 Соборність Церкви – це її місія збирати («собирати») розпорошених гріхом людей і цілі народи, виховувати в кожній людині відповідальність не тільки за себе, а й за інших та, врешті, за все людство^[1]. Крім почуття особистої відповідальності й причетності до справ своєї спільноти, соборність відкриває людині інших людей та інші спільноти для сопричастя з ними і дає досвід такого сопричастя. Соборність вносить дух порозуміння, у якому різні спільноти переростають свої групові інтереси, опановують культуру діалогу та взаємної підтримки, щоб долати ті чи інші непорозуміння і конфлікти.

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 192.

924   З досвіду церковної соборності випливає принцип солідарності, в якому сопричастя осіб виражається як співзалежність індивідів, а відповідальність за Церкву – як обов’язок участі в суспільному житті й співпраці з іншими людьми – членами суспільства.

925   Церква, наслідуючи Спасителя, звершує свою місію (апостольство) у суспільстві через служіння: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Найвище покликання Церкви – не в пануванні, а в служінні. Церква не владарює, а допомагає: вона не бореться за впливи та матеріальний зиск, а служить убогим, хворим і нужденним.

926 Церковне розуміння суспільної діяльності як служіння виражається в принципі допоміжності^[1]. Згідно з ним, об’єднання громадян різних рівнів діють кожне в межах своєї компетенції. Це дає змогу на кожному рівні (місцевому, регіональному, загальнонаціональному) змобілізувати максимум ініціативи та творчої енергії. Вищі органи державної влади не повинні втручатися в повноваження місцевих громад, ані підміняти їх собою. Таке втручання, виникаючи з прагнення панувати, обмежує ініціативність громадян і їхніх громад. Принцип допоміжності ґрунтується на тому, що суспільні групи вищого рівня мають допомагати тоді, коли нижчі групи не справляються. Така допомога (допоміжність), будучи суспільним озвученням служіння, вносить у суспільні відносини правду, справедливість, свободу та любов – головні «стовпи» суспільного життя^[2]. Втрата духу служіння руйнує допоміжність і призводить до надмірного контролю з боку держави або ж до розпаду громади.

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 186.

^[2] Іван ХХІІІ, Енцикліка Pacem in terris [«Мир на землі»] (11 квітня 1963), V.

927   Людська особа, з огляду на її гідність, є центром суспільного життя. Тому основою суспільної моралі є пошана до кожної людини та пріоритет особи над суспільством. Цей акцент на людину не означає індивідуалістичного бачення людського життя, бо людина покликана до свободи в спільноті.

928   Таїнство особи розкриває значення християнської свободи. Така свобода є свободою від гріха та всього того, що поневолює особу, робить її залежною від зовнішніх і внутрішніх примусів, у тому числі й від суспільних структур гріха. Водночас така свобода є свободою до служіння Богові та ближньому в любові: «Ви бо, брати, покликані до свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесності; але любов’ю служіть один одному» (Гл. 5, 13).

929 Як «нова людина» у Христі, християнин виявляє цю свободу в конкретних сферах свого життя, зокрема й у суспільній. Він покликаний до співпраці з Христом у всіх вимірах людського життя. Поведінка «нової людини» в суспільстві випливає з дару нового життя у Христі, а тому досконалість і зрілість особи в моральному житті є не лише результатом зусиль людини, а й плодом єдності та співдії з Христом у Святому Дусі^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 19.

930   Свобода завжди пов’язана з відповідальністю людини перед іншими особами. Завдяки свободі в спільноті людина здатна виявляти суспільні чесноти і розбудовувати такі ділянки культурного життя, для яких потрібні зусилля цілої спільноти (мистецтво, наука, економіка).

931   Церковна спільнота вносить динамізм у життя суспільства, вказуючи напрямок розвитку та вдосконалення, який перевищує дочасні горизонти людського життя. Таким найдосконалішим взірцем спільноти осіб є Пресвята Тройця. Водночас християни усвідомлюють і те, що гріх викривлює міжособові стосунки, породжує суспільні непорозуміння і перешкоджає формуванню та вдосконаленню суспільства. Кожний особистий гріх завжди має суспільні наслідки. Це призводить до виникнення структур гріха – таких суспільних утворень, в яких людину спонукають до грішних вчинків. Для долання структур гріха і розбудови суспільства християни відмовляються від гріховних дій і мужньо свідчать добро і справедливість.

932 Демократія як суспільний устрій, скерований на забезпечення гідності кожної людської особи, прав людини, турботи про спільне благо як критерій політичного життя, може вважатися відповідним до християнського світогляду. «Церква цінує демократичний устрій настільки, наскільки він забезпечує громадянам право політичного вибору, гарантує їм можливість контролювати правителів і відстороняти їх, якщо це потрібно, мирним шляхом^[1]».

^[1] Іван Павло ІІ, Енцикліка Centesimus annus [«Сотий рік»] (1 травня 1991), 46.

933 Існування зовнішніх демократичних структур ще не свідчить про реалізацію демократії. Справжня демократія відображає багатоманітність виявлених у суспільстві інтересів. Коли демократичний устрій зводиться до суми егоїзмів, то суспільство втрачає високий моральний зміст: людина в такому суспільстві сприймається насамперед як споживач та об’єкт маніпуляцій. Така позірна демократія не є здатною забезпечити пошану гідності кожної людини та сприяти солідарності між людьми. Там, де демократичні механізми служать інтересам сильніших тільки через те, що ті вміють ефективніше впливати на механізм влади, демократія стає лише порожнім словом^[1].

^[1] Іван Павло ІІ, Енцикліка Evangelium vitae [«Євангеліє життя»], (25 березня 1995), 70.

934 В основі демократичного устрою лежить пошана до прав людини, найголовнішими серед яких є права на життя, сім’ю, виховання, освіту, вибір життєвого шляху, працю, здобуття засобів до гідного існування. Запорукою здійснення цих прав є релігійна свобода, тобто право на пошук та сповідування істинного Бога^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Декларація про релігійну свободу Dignitatis humanae [«Гідности людської»], 1.

935   Моральними критеріями політичного життя в демократичному суспільстві повинні стати такі суспільні чесноти, як відповідальність, чесність, справедливість, взаємоповага, працьовитість, правда, обо-в’язковість, солідарність, турбота про спільне благо. Демократичне суспільство для свого існування та розвитку потребує моральних цінностей, які воно зобов’язане захищати.

936   Християнська любов є фундаментом усіх міжособових відносин, усього суспільного життя. Саме любов розкриває гідність людської особи та вчить поваги до неї. Суспільним виявом християнської любові є діла милосердя. Релігійний характер діл милосердя полягає в тому, що Сам Ісус Христос ототожнив Себе з кожним нужденним: «Усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» (Мт. 25, 40). Основним мотивом діл милосердя є любов ради Христа.

937   Християнська аскетична традиція навчає про сім діл милосердя для душі та для тіла. Сім діл милосердя для душі: у сумніві порадити, невігласа навчити, грішника навернути, сумного потішити, образу зі серця простити, кривду терпеливо зносити, за живих і померлих молитися. Сім діл милосердя для тіла: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого зодягнути, подорожнього в дім прийняти, недужому послужити, в’язня відвідати, умерлого похоронити.

938   Занедбання милосердя є гріхом проти християнської любові: «Те, чого ви не зробили одному з Моїх братів найменших – Мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45). Суспільний гріх є як гріхом окремої особи в її суспільному житті (вбивство, крадіж, розбій, шахрайство…), так і ознакою цілої структури гріха, яка існує у суспільстві чи міжнародній спільноті (корупція, торгівля людьми, наркотиками тощо).

939 Право на приватну власність і справедливий розподіл матеріальних благ у суспільстві є умовами забезпечення гідності особи, яка живе в суспільстві, та гарантування засобів, потрібних для її повноцінного розвитку. Саме захист гідності та прав людини, сотвореної на образ Божий, забезпечення миру й злагоди між людьми та спільнотами як вияв суспільного виміру християнської любові є метою, якій служать усі матеріальні блага суспільства. Справедливе збереження та розподіл матеріальних благ є не самоціллю, а засобом для всебічного розвитку як кожної окремої особи, так і всього суспільства^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 69.

940 Приватна власність є формою особистого володіння благами, необхідними для повноцінного та всебічного розвитку особи. З допомогою такої власності кожна людина отримує простір для особистої та сімейної незалежності, тому приватна власність є важливим елементом для здійснення свободи особи в її суспільному житті. Повага до такої форми власності й забезпечення права на неї – це важливий елемент справедливого та вільного суспільства^[1].

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 176-181.

941   Захищаючи право людини на приватну власність, християнська традиція не абсолютизує це право, а розглядає його в контексті загального призначення всіх сотворених благ, в чому і полягає суспільна функція приватної власності. Лише Господь, як Творець неба і землі, є Володарем усього сотвореного Ним світу. Людина ж є тільки управителем у Господньому винограднику, який Він повіряє її опіці, тож повинна своєчасно повертати плоди їхньому справжньому Господареві (див. Мр. 12, 2-11).

942   Справедливість як суспільна чеснота полягає в тому, щоби Богові та кожній особі – членові суспільства – було віддано те, що їм належить. Така справедливість у житті суспільства здійснюється у двох основних формах: справедливому розподілі та обміні матеріальних благ. Розподільча справедливість забезпечується тоді, коли спільні блага, відповідно до справедливого закону, стають доступними всім членам суспільства (наприклад, належний соціальний захист, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення громадян тощо). Обмінна справедливість здійснюється через справедливий обмін матеріальними благами між окремими членами суспільства (наприклад, у торгівлі, коли ціна товару відповідає його якості).

943   Людське суспільство неможливе без міжособового спілкування. Основна умова спілкування, а з ним і суспільного діалогу, – визнання гідності іншої особи й повага до неї. Ця повага, що починається від жестів традиційної ввічливості, охоплює правдомовність і довіру між співрозмовниками. Одним із видів суспільного діалогу є передавання інформації та обмін нею. Правдивість інформації лежить в основі формування людських об’єднань.

944 Христос сказав про Себе: «Я – путь, істина і життя» (Йо. 14, 6). Християнин, який живе у Христі, є служителем Істини. Християнська правдомовність має глибокий релігійний характер: звіщати Істину – Христа. До правдомовності зобов’язує восьма Божа заповідь: «Не свідчи ложно на ближнього твого^[1]» (пор. Вих. 20, 16). Християнин відповідальний за свої слова: «За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього» (Мт. 12, 36). Кожне слово належить трактувати з особливою пошаною, а тому слід уникати пустослів’я, багатослів’я, лихослів’я і брехні. Усі ці зловживання словом є гріхом, але стають ще більшим злом, коли завдають шкоди ближньому.

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.

945   Сучасна людина живе в інформаційному середовищі, утвореному засобами масової інформації. У цьому середовищі християнин покликаний бути служителем Істини. Уміти говорити правду, бути вірним правді – це також уміти мовчати та зберігати таємницю задля добра ближнього.

946   Честь і добре ім’я є благом людської особи. Кожна людина має право на честь і на повагу до неї та на суспільні вияви цієї поваги. У християнському розумінні честь є також суспільним визнанням у людині її гідності образу Божого. Одним із завдань суспільства є дбати про збереження честі й доброго імені своїх громадян.

947   Людина шкодить честі й доброму імені іншої людини як особистим учинком, так і через структури гріха, які діють у суспільстві. Особистим гріхом проти честі іншої людини є знеславлення її імені, наклеп, плітки, обмови. До особистих належать і так звані «чужі гріхи», через які ми стаємо співучасниками негідної поведінки інших людей: дораджувати до гріха, допомагати в грісі, боронити гріх, хвалити гріх, мовчати на гріх. Через чужі гріхи ми стаємо також учасниками суспільних структур гріха: наказуючи комусь робити гріх, спонукуючи до гріха, дозволяючи на гріх і не караючи за нього.

948 Засоби масової інформації (ЗМІ) є позитивним знаменням сучасності. Їхні працівники покликані розбудовувати громадянське суспільство, сприяти єднанню людей у суспільстві^[1]. У своєму розвитку засоби масової інформації стали потужною суспільною силою. Звідси випливає відповідальність працівників ЗМІ за поширення інформації, зміст якої може як зближувати людей, сприяти суспільному порозумінню та розвитку суспільної свідомості, так і вводити в оману та маніпулювати суспільною думкою. Треба уникати таких способів подання інформації, які спотворюють її правдивість, а також спричинюють наростання пасивності та депресивності людей, які її сприймають, та зменшують їхню здатність до критичної оцінки^[2].

^[1] Див. Папська Коміся у справах засобів соціальної комунікації, Душпастирська інструкція Communio et progressio [«Єдність і поступ»], (23.05.1971), 1 нн.

^[2] Див. ІІ Ватиканський Собор, Декрет про засоби соціальної комунікації Inter mirifica [«З-поміж дивовиж»], (4.12.1963), 10-11.

949 На збудження часом штучних людських потреб скерована також реклама та різні розважальні медіа-програми, які розвивають споживацькі інтереси й можуть бути могутнім засобом поширення ідей, що суперечать християнському світоглядові^[1]. Безоглядна комерціалізація та приватизація ЗМІ, гонитва за прибутком, творення різноманітних технологій впливу та маніпуляцій спотворюють справжні цінності та потреби людей, створюють для них штучні норми й зразки поведінки.

^[1] Див. Папська Коміся у справах засобів соціальної комунікації, Душпастирська інструкція Communio et progressio [«Єдність і поступ»], (23.05.1971), 59-62.

950 Позитивний вплив ЗМІ на громадську думку та суспільну свідомість можливий тільки за умови опертя діяльності працівників ЗМІ на моральні принципи. Це означає, що на першому місці має бути таке поширення інформації та різноманітної медіа-продукції, які сприятимуть розвиткові солідарності, миру, а також формуватимуть сумління і почуття гідності у людей^[1].

^[1] Див. Папська Коміся у справах засобів соціальної комунікації, Душпастирська інструкція Communio et progressio [«Єдність і поступ»], (23.05.1971), 13-15.

951 Християнська сім’я є найважливішим середовищем не тільки сприйняття дару нового життя, а й розвитку цього життя. У процесі виховання сім’я розвиває і виховує людину в усій її повноті та всіх її вимірах^[1]. Батьки є першими, хоч і не єдиними вихователями своїх дітей, і ніхто не може позбавити їх цієї відповідальності. Батьки мають право та обов’язок виховувати своїх дітей по-християнськи, тож повинні шукати найкращих засобів для ефективного сповнення цього обов’язку. Батьки відповідальні за передання своїм дітям скарбу віри та покликані довести своїх дітей до «зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Особа вихователя має високу гідність: «Якщо люди, які різьблять статую царя або малюють його зображення, втішаються такою великою славою, то чи ж не більше ми, котрі відкриваємо щораз то більшу красу Царського Образу (адже людина сотворена на образ Божий) і Його справжню подобу, втішатимемося несказанними благами^[2]?».

^[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 238-239.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 21, 4.

952 Держава і суспільство на підставі засади допоміжності повинні допомагати батькам сповнити їхній батьківський обов’язок, але не можуть перебирати на себе роль сім’ї у вихованні дитини^[1]. Суспільство бере на себе обов’язки виховання молоді лише тоді, коли батьки не можуть сповнити свого батьківського обов’язку. Натомість держава повинна створити належні умови для освіти й шкільництва відповідно до бажання та волі батьків. Християнська сім’я має право посилати дітей до тих шкіл, які можуть забезпечити виховання дітей і молоді в християнському дусі.

^[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 240.

953 Виховна місія Церкви як Матері й Учительки – в тому, щоб звіщати дорогу спасіння та допомагати зростати у Христі. Церква виховує своїх дітей через літургійне життя, впроваджує їх у глибину християнської віри через катехизу, живить їх Словом Божим та Тілом і Кров’ю Христовими. Водночас Церква створює католицькі школи різного рівня та університети для того, щоб наступні покоління могли зростати в християнській і громадянській свідомості й таким чином були спроможні переображати культуру, в якій живуть^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Декларація про християнське виховання Gravissimum educationi [«Вагомість виховання»], 2-8.

954   Держава є формою організації життя нації. Кожен народ прагне забезпечити свою ідентичність через створення держави. Як політична спільнота, держава існує задля спільного добра тоді, коли через відповідну діяльність поглиблює, конкретизує та охороняє моральні цінності народу. Така держава сприяє розвиткові кожної особи й тому не нехтує основними суспільними цінностями свободи, справедливості, рівності.

955   Держава реалізує свої функції, використовуючи механізм політичної влади. Влада потрібна, щоб координувати зусилля громадян для досягнення спільного добра. Одним із основних обов’язків держави є обмежувати різні вияви зла правовими засобами. У цьому аспекті політична влада є моральною силою суспільства. Державна влада, верховним носієм якої є народ, повинна сприяти розвиткові громадянського суспільства, демократичних інституцій, забезпечувати свободи та права громадян.

956   Мета державної влади полягає в створенні передумов для гармонійного розвитку осіб, суспільних груп і всього суспільства. Звідси випливає обсяг функцій державної влади у сферах законодавства, адміністрування та судочинства.

957 Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Керівна влада має за мету служити спільному благу, зберігати й боронити природну й істинну свободу громадян, сімей і громадських організацій^[1]». Представники державної влади повинні дотримуватися моральних вимог, які суспільство ставить перед владою. Християни – носії політичної влади – відповідальні не тільки перед суспільством і законом, а й перед Богом.

^[1] Митрополит Андрей, Як будувати рідну хату? (1942), 7.

958   До основних функцій державної влади належать: захист від зовнішньої агресії та відповідна зовнішня політика; захист конституційного устрою, окресленого через економічні закони, цивільне та кримінальне право; справедливе державне адміністрування та судочинство; піклування про загальний добробут. Влада покликана піклуватися про спільне благо, визначальними ознаками якого є релігійна свобода, культура, освіта й наука.

959   Згідно з ученням Церкви, межі державної влади визначаються її земним і минущим значенням. Державна влада діє в межах своїх функцій. Держава не може здійснювати своїх функцій, порушуючи гідність особи та суспільні моральні принципи. Межі державної влади окреслені в конституції.

960 Церква заповідає своїм дітям коритися владі і, незалежно від віровизнання її носіїв, молиться за неї: «Нема бо влади, що не була б від Бога […]. Вона бо – слуга Божий, тобі на добро» (Рм. 13, 1-4). Однак Церква не абсолютизує влади та її носіїв і не приймає її повної автономії від Бога та встановленого Ним земного порядку речей. «Коріться ради Господа кожній людській установі» (1 Пт. 2, 13), тобто відповідність Господньо-му законові є критерієм законності державної влади. Коли державна влада втрачає законність через невідповідність Господньому законові, народ має право відмовитися від послуху владі та чинити спротив^[1]. Християнин зобов’язаний слідувати за Божим законом навіть у складних обставинах: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді. 5, 29).

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 400-401.