Шукати в катехизмі
826 У своєму служінні духовний отець (матір) покликані вести своїх духовних дітей дорогою святості. Разом з проповіддю Слова Божого і благодатним освяченням людини у Святих Таїнствах, духовне наставництво є одним із важливих видів служіння Церкви в справі нашого спасіння. Воно полягає в опіці над ними в їхньому духовному зростанні, визначає весь шлях християнського життя.
827 Духовне отцівство в Церкві випливає з життя Пресвятої Тройці. У Пресвятій Тройці Отець є джерелом родження Сина та ісходження Святого Духа. Отець подає людині вічне життя через Свого Єдинородного Сина у Святому Духові. Так і християнин, народжений у лоні Церкви з висоти (пор. Йо. 3, 7), з води й Духа (пор. Йо. 3, 5), покликаний передавати божественне життя проповіддю та свідченням. На цьому наголошує й Апостол народів, звертаючись до Корінтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15).
828 У духовному наставництві особи з більшим духовним досвідом керують менш досвідченими на шляху їхнього духовного вдосконалення. Духовне наставництво здійснюється благодаттю Святого Духа, Який надихає наставника і просвітлює учня. Тому духовне наставництво є веденням особи Божими шляхами; воно навчає учня прислухатися до голосу Господа та жити згідно з Його велінням. За порадою духовного отця, духовне чадо робить життєвий вибір у світлі Божого покликання, визначаючи згідно з цим своє життєве служіння, та відкриває і втілює «задум Божий» у щоденному житті.
829 Основна мета духовного отцівства/материнства – сприяння вдосконаленню особи, щоб вона досягнула святості, до якої кличе її Бог. Зрештою, це спільна мета як учня, так і наставника. Тому духовне наставництво відбувається в умовах щирих дружніх взаємин між духовними отцем і сином. У духовній традиції Отців Церкви йдеться про «божественну дружбу», в атмосфері якої наставник та учень сходять до висот обожествлення, дозрівають до «божественної повноти» життя у Святому Дусі[1].
[1] Пор. Оріген, Проти Цельса, ІІІ, 28-30.
830 Духовний отець здійснює своє служіння з благословення Церкви. Таке благословення отримують особи, які покликані Богом вести інших людей до святості й мають особистий досвід духовного життя. Християнин вільно вибирає духівника як провідника на спільній дорозі спасіння, яку обоє долають в атмосфері приязні й довіри. Духовний досвід дозволяє духовному отцю розпізнавати дари благодаті Божої та вказувати на конкретні шляхи духовного розвитку особи. У парафіяльному житті духовне наставництво здійснюється здебільшого, хоч і не виключно, у святій Сповіді.
831 Апостол Павло навчає, що Євангеліє – це сила Божа, яка подається людині через віру; сила, якою живе праведник (пор. Рм. 1, 16-17). Цю силу Божу апостол Павло називає «чеснотою», вказуючи на внутрішні можливості людини, оновленої у Христі, її здатність до добра (див. Флп. 4, 8-9). Завдяки чесноті людина стає здатною жити й діяти у Христі.
832 Святі Отці вважали, що чеснота – це здатність, закладена в людську душу, джерело природних сил, які розвиваються та вдосконалюються у співдії з Божою благодаттю. Чеснота є силою та здатністю людини, створеної на образ Божий, уподібнюватися до Бога, досягати обожествлення[1].
[1] Пор. Григорій Ніський, Про Блаженства. Слово перше.
833 Митрополит Андрей Шептицький навчає: «Як небо далеке від землі, так далеко невіруючому до віруючого… Очевидно такого віруючого, що має живу й сильну віру. Лише така віра дає вічне життя, лише така віра спасає (див. Як. 2, 14-16), лише така віра переводить зі смерти в життя, лише така віра дає “владу стати Божими синами” (пор. Йо. 1, 12[1])».
[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).
834 Віра – це відкриття всієї людини на дію Святого Духа та особисте єднання з воскреслим Христом. На відміну від нехристиянських намагань досягнення досконалості, які спиралися лише на людську силу, християнство звіщає нову, справжню основу для святості й праведності людини, якою є віра в Ісуса Христа.
835 Віра дає початок новому творінню в таїнстві Хрещення (див. 2 Кр. 5, 17). Хто вірує в Христа, той скидає зі себе стару людину та зодягається в нову (пор. Еф. 4, 22-24). Апостол Павло описує життя у вірі як життя Христа в нас і наше життя у Христі (див. Гл. 2, 20-21; Флп. 1, 21).
836 Віра лежить в основі християнської моралі. Вона є початком чеснотливого життя та діяльності. Віра – це насамперед дар Божий, отриманий у Хрещенні; вона є великою духовною силою людини та водночас її покликанням. Віра дає пізнання Бога та речей невидимих (пор. Євр. 11, 1). Вона випереджує надію та любов, оскільки вони пов’язані з Істиною, яку можна сприйняти лише через віру; вона наче вкладає Істину в нутро людської особи[1].
[1] Пор. Максим Ісповідник, Заохочувальне слово.
837 Через чесноту віри людина стає спроможною виконувати три перші заповіді Божі. Віра відкриває людину на Бога та внутрішньо єднає її з Творцем і Спасителем. Саме у вірі людина стає здатною поклонятися Єдиному Богові в Дусі та Істині. Правдива віра виключає поклоніння будь-яким іншим божествам, ворожбитство, забобони та магію, що є порушенням першої заповіді Божої: «Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене» (Вих. 20, 3, Втор. 5, 7).
838 Апостол Павло навчає, що християнин є праведником, який живе з віри (пор. Рм. 1, 17). Життя з віри спонукає християнина славити Господнє Ім’я. Святий Дух, Який діє в християнах, кличе з їхнього нутра: «Авва, Отче» (Гл. 4, 6), тобто навчає правильно славити Отця у Христі. Християнин, навчений чеснотою віри про святість і велич Божого імені, здатний виконувати другу Божу заповідь: «Не взивай намарне імені Господа, Бога твого[1]» (див. Вих. 20, 7; Втор. 5, 11). Він не чинитиме богохульства, кривоприсяги, остерігатиметься прокльонів, зневажання святощів тощо.
[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.
839 У неділю Христова Церква святкує День Господній, який Отці Церкви називали «малою Пасхою». Причасником пасхального таїнства віруючий стає у Хрещенні. Тим самим він внутрішньо пов’язується з Літургією Церкви, тому кожен християнин є покликаний до участі в її звершенні. Наша участь у Божественній Літургії в неділі та святкові дні є виявом і підтвердженням єдності у вірі та любові з Богом і Церквою. Тому Господь у третій заповіді наказує: «Пам’ятай день святий святкувати[1]» (див. Вих. 20, 8-10; Втор. 5, 12-15). Крім участі в Божест-венній Літургії та інших богослужіннях, віруючий християнин святкує святий день, глибше пізнаючи свою віру, утримуючись від важкої праці та чинячи діла милосердя (відвідує хворих, немічних, допомагає нужденним тощо). Святкуючи святий день, християнин видимо сповідує свою віру, визнає себе новим сотворінням у Христі, членом Його Тіла – Церкви та очікує Нового Неба та Нової Землі (пор. Од. 21, 1).
[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.
840 З віри зроджується надія – очікування повноти Царства Божого, уже дарованого людині. Перспектива християнського життя, його мета, до якої ведуть прагнення людини, виходить поза межі людських сподівань, а також страждань та смерті. Християнин, який вірує у воскреслого Христа, що вознісся на небо і сидить праворуч Отця, очікує в надії свого прославлення з Христом у час Його славного зновупришестя (див. Кл. 3, 1-4).
841 Надія – це непорушна впевненість у Спасителеві, притаманна віруючому, який очікує повноти пришестя Христа: «Бо ми надією спаслися. Коли ж хтось бачить те, чого надіється, то це не є вже надія; бо що хтось бачить, хіба того надіється? Як же ми сподіваємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало» (Рм. 8, 24-25). Митрополит Андрей навчає: «Надія певна, бо ґрунтується на свідоцтві Бога, на Його обітниці, на Його доброті, на тому, що просто неможливо, щоб Бог не додержав обітниці. А тієї певності ніхто і ніщо не може ослабити; вона росте в міру того, як наближаємося до Господа Бога, себто як поступаємо в ласці Божій або просто живемо по-християнськи[1]».
[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).
842 Чеснота надії є запевненням і підтвердженням усього того, що ґрунтується на вірі та виконується в любові[1]. Надія є наче ланкою, що поєднує між собою початок (віру) і звершення (любов) чеснотливого життя. Надія є рушійною силою повного звершення особи в Богові. Надія є чеснотою «подорожуючого» – того, хто, будучи причасником божественного життя, зростає в ньому, тобто обожествлюється.
[1] Максим Ісповідник, Листи, III.
843 Найважливішою чеснотою, зродженою з віри, є чеснота божественної любові, що її Бог дарує християнинові – новому творінню у Христі. Ця чеснота є участю людини в любові Божій. Євангелист Йоан наголошує, що божественна любов є суттю життя у Богові: «Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога. Хто не любить – той не спізнав Бога, бо Бог – любов» (1 Йо. 4, 7-8).
844 Чеснота любові є не лише людською здатністю любити, а й любов’ю, якою живе сам Бог. Ось чому така любов, як навчає Апостол Павло, є більшою від усіх інших ознак божественного життя в людині, тобто чеснот. Вона є найбільшим Божим даром людині, який ми отримали у Святому Дусі: «Любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рм. 5, 5; пор. 1 Кр. 12-13).
845 Любов має джерело в Богові: це Любов Отця, яка об’явлена в Сині та подається нам у Дусі Святому (див. Рм. 8). Хто бере участь у такій любові, той стає здатним у Святому Дусі любити Отця так, як Його любить Син, і може любити ближнього аж до кінця, бо «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13).
847 Віруючий, наділений даром божественної любові, любить у Богові людей і все створіння. Тому любов до ближнього є виявом любові до Бога: «Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, Якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від Нього: “Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого”» (1 Йо. 4, 20-21).
848 Божественна любов, якою християнин любить ближнього, є безкорисливою, жертовною і такою, що «не шукає свого» (див. 1 Кр. 13, 4-7). Вона виявляється у здатності любити навіть ворогів (Мт. 5, 44-45). Саме в такій любові християнин показує обличчя люблячого Бога, Який Своєю любов’ю спасає грішника, примирює його із Собою та змінює його на віруючого, виправданого у Христі (див. Рм. 5, 10-11).
849 Любов є змістом і мотивом усіх моральних вчинків християнина. Ісус Христос навчає, що в заповіді любити Бога і ближнього міститься весь Закон (пор. Мт. 22, 40). Через дар божественної любові християнин отримує свободу слави дітей Божих (Рм. 8, 21) і виконує весь Закон: «Любов, отже, – виконання закону» (Рм. 13, 10). «Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов» (1 Кр. 13, 13).
850 Святоотцівська традиція визначає головною метою духовного життя християнина активну й дієву участь у божественному житті. Таку участь називаємо обожествленням (грецькою теозіс). Обожествлення відбувається у співдії між людиною і Богом і є переображенням людини у Святому Дусі. Благодать переображення дарується тим, які пройшли шлях аскетичного очищення та живуть чеснотливим життям.
851 Обожествлення стало можливим завдяки воплоченню Сина Божого. Святий Атанасій Великий навчає: «Син Божий став людиною, щоб людина стала богом[1]». Святий Іриней Ліонський навчає: «Він [Ісус Христос] став Сином Людським для того, щоб людина стала сином Божим[2]». Він також наголошує: «Слово Боже, Господь наш Ісус Христос, через Свою безмірну любов, стало тим, чим є ми, щоб нас зробити тим, чим є Воно[3]». Мученик Іполит Римський наголошує на динаміці обожествлення: «Ти, що живеш на землі і маєш знання про Царство Небесне, що будеш співбесідником Бога та співнаслідником Христа, не смієш більше перебувати в рабстві пожадань, пристрастей і недуг. Бо ти став богом. Усі страждання, які ти терпиш, будучи людиною, Бог посилає тобі, тому що ти людина; коли ж слідуватимеш за Богом, Він дасть тобі ті блага, що по природі Йому належать, оскільки ти став обожествленим, родившись до безсмертя[4]».
[1] Пор. Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.
[2] Іриней Ліонський, Проти єресей ІІІ, 10, 2.
[3] Іриней Ліонський, Проти єресей, V (вступ).
[4] Іполит Римський, Осудження всіх єресей, 10, 34.
852 Для Святих Отців головним шляхом до обожествлення є духовне подвижництво. Першим етапом духовного подвижництва є очищення від пристрастей і пристрасних помислів силою та благодаттю Святого Духа[1]. Другим – просвічення особи через ділання ума та споглядання. Третім – досягнення обожествлення[2].
[1] Пор. Макарій Великий, Гомілія 17, 21.
[2] Пор. Макарій Великий, Гомілія 7.
853 Таїнственний і динамічний процес обожествлення здійснюється в Тілі Христовому, яким є Церква. Наскільки повно християнин живе таїнственним церковним життям, настільки він є живим членом обожествленого Тіла Христового. В обожествленні Боже життя стає нашим життям, наше життя – обожествленим. Бути місцем і шляхом обожествлення – унікальна місія Церкви. Ця місія виявляється в благовістуванні Слова Божого, у Святих Таїнствах, молитовно-літургійному та морально-аскетичному житті.
854 Обожествлення – це зустріч Бога і людини у вірі. Воно неможливе без відкритості людини на благодать та її духовних зусиль. Лише через виконання Божих заповідей та очищення серця християнин у співдії з Божою благодаттю підноситься на все вищі ступені досконалості. Внутрішнє очищення, чеснотливе життя, життя у святості є головною умовою обожествлення, єднання з Тим, Хто є Джерелом Святості, Чистоти й Досконалості.
855 Божественна любов, яка є вершиною чеснотливого життя, є також силою обожествлення людини. Бог стає людиною зі Своєї любові до людини, а людина зростає в обожествленні своєю любов’ю до Бога. В обожествленні ум людини стає просвіченим, охопленим божественним світлом. Людина стає причасником божественної любові[1], переображається все її буття: людина стає богом по благодаті.
[1] Пор. Максим Ісповідник, Про Любов 1, 27.
774 Марнославство – це пристрасть до земної, людської слави та всіляких почестей. Корінь марнославства – в залежності людини від думки про неї інших людей. Виявами марнославства є нетерпимість до критики, небажання визнати свої помилки, постійне бажання похвали від інших людей. Марнославство виявляється як у вихвалянні своїми матеріальними здобутками, розумовими здібностями чи талантами, так і в хизуванні своїми духовними досягненнями.