149 Гріхопадіння прародичів – це трагедія людини, яка замість того, щоб бути «сином Божим», «братом людей» і «господом творіння», з власного гріховного вибору стала «рабом лукавого», «ворогом людей» і «підвладною світові». Людина, створена на образ Божий, не осягнула своєї богоподібності: «Гріх зруйнував у людині богоподібність^[1]».

^[1] Леонтій Візантійський, Проти Несторія.

150 Унаслідок гріха ослабла воля людини обирати добро й зросла схильність до зла. Людина потрапила у внутрішнє роздвоєння, коли «закон гріха» протиставляється в ній «законові Божому»: тоді вона, як навчає святий апостол Павло, робить зло, котре ненавидить, і не чинить добра, яке любить (див. Рм. 7, 21). «Замість Єви тілесної постала в мені Єва мисленна – це плотські пристрасні помисли, які солодять мою думку, проте завжди є гірким напоєм^[1]».

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрея Критського, пісня 1.

151   Унаслідок гріха людський ум також затьмарився і людина втратила сопричастя з Богом – найвищою Істиною. Гріх став причиною того, що людина перестала розуміти своє покликання і призначення існування всіх сотворінь, яким Адам сам в раю надавав імена (див. Бут. 2, 20).

152 Смерть духовна спричинила смерть тілесну: «Єство, створене для безсмертя, стало смертним^[1]». Ще одним наслідком гріхопадіння є страх і сором: «І сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду» (Бут. 3, 8). Страх позбавляє людину миру. Людина уникає спілкування з Богом.

^[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 8.

153   Питанням: «Адаме, де ти?» (пор. Бут. 3, 9) – Господь Бог через голос совісті спонукує людину до покаяння. Однак Адам не кається, а виправдовується, намагаючись уникнути особистої відповідальності: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут. 3, 12). Подібно виправдовується і Єва: «Змій обманув мене, і я їла» (Бут. 3, 13).

154   Гріх ранить стосунки між людьми, вносячи відчуження і протиставлення між чоловіком і жінкою: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі; тим то позшивали смоківне листя і поробили собі пояси» (Бут. 3, 7). Відносини між чоловіком і жінкою стали підлягати тілесному потягу: «Тягти буде тебе до твого чоловіка», а також бажанню підпорядкувати собі іншого: «Він [чоловік] буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Гріх вносить у людське життя хвороби та страждання (див. Бут. 3, 16-19).

155   Гріх спотворив ставлення людини до праці. Вона з благословення зводиться до засобу виживання: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій» (Бут. 3, 19). Гріх порушив гармонію між людиною і природою: «За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини» (Бут. 3, 17-18).

156 Гріх руйнує братерство між людьми, коли «брат» стає «чужим» братові, «ворогом» його (див. розповідь про Каїна й Авеля: Бут. 4, 1-16); вносить у суспільство безлад, породжує даремні зусилля в побудові суспільства без Бога (див. розповідь про Вавилонську вежу: Бут. 11, 1-9). Однак великі сподівання людської гордині завершуються великим розчаруванням, розгубленістю, замішанням і непорозумінням: «Вхитрилася б ти, душе, збудувати вежу і поставити твердиню своїм пожаданням, коли б Творець не змішав замисли твої і не скинув додолу хитрування твої^[1]».

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрея Критського, пісня 2.

157 Всесвітні наслідки гріхопадіння постають перед нами в розповіді про потоп (див. Бут. 6-9): «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі […]. Земля зіпсувалася супроти Бога і була переповнена насильства» (Бут. 6, 5.11). Розгул пристрастей і злих нахилів, які переважали серед людей і визначали їхню поведінку, привели до Божої кари – потопу: «Ти одна, душе моя, відкрила безодні гніву Бога твого. Потопила, мов землю, всю плоть, усі діла та життя й залишилась поза спасенним ковчегом^[1]».

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон преподобного отця нашого Андрея Критського, пісня 2.

158 Бог, однак, не відвертається від людини, а й надалі з нею перебуває, даруючи їй надію на спасіння: «Бог перебував із людьми у Слові Обітниці. Воно перед Своїм явленням у тілі духовно перебувало в патріархах і пророках, прообразуючи таїнство Свого пришестя^[1]». Джерело надії людини – в любові Бога Отця, Котрий дарує їй Обітницю спасіння.

^[1] Максим Ісповідник, Розділи про богослов’я та ікономію воплочення Сина Божого, ІІ, 28.

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола^[1]». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово.

^[1] Лев Великий, Проповідь 73. На Вознесіння, 73, 4.

160   Бог проголошує Адамові та Єві Свою обітницю спасіння одразу після їхнього гріхопадіння. Оскільки людина була зведена спокусником через довіру до нього, Бог покладає ворожнечу, боротьбу між ними, щоб запобігти цілковитій залежності людини від зла: «Покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством» (Бут. 3, 15). У цій боротьбі Бог обіцяє людині остаточну перемогу: «Воно [потомство жінки] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15). У змаганні між добром і злом остаточно переможе добро, уособлене в потомстві жінки. Запорука цієї перемоги випливає не з людських зусиль, а з Божого Слова, даного в Обітниці. Цю першу благовість про спасіння людини Церква називає «Протоєвангелієм».

161   Бог у Протоєвангелії відкриває, що задум спасіння здійсниться за співучасті людини (див. Бут 3,15). Здійснення обітниці, дарованої у Протоєвангелії, наближалося протягом усієї історії спасіння, аж до проголошення Євангелія Ісуса Христа: «Святе, що народиться, назветься Син Божий» (Лк. 1, 35). «Він [Ісус] царюватиме над домом Якова повіки, й царюванню Його не буде кінця» (Лк. 1, 33).

162   Шлях від Протоєвангелія до Євангелія людство пройшло через вибраних Богом людей, які повірили й прийняли Божу Обітницю. Слова Протоєвангелія здійснювалися в історії спасіння. Пророк Ісая розкриває образ «жінки» і «потомства»: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось Дівиця зачала, і породить Сина, і дасть Йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). Зачаття і народження Еммануїла Дівицею є пророчим знаком здійснення Обітниці. Ім’я Еммануїл (з єврейської З нами Бог) розкриває таїнство народженого Дитяти, у Якому досконало поєднуються Бог і людина.

163   Божа Обітниця звершилася в Ісусі Христі через Діву Марію: «Ангел Гавриїл був посланий Богом […] до Діви, зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж Діви було Марія» (Лк. 1, 26-27). Саме до Марії архангел звертається словами пророцтва Ісаї: «Ось ти зачнеш у лоні, і вродиш Сина, і даси Йому ім’я Ісус». В імені Ісус (з єврейської – «Бог спасає») розкривається повне значення імені Еммануїл – З нами Бог.

164 Здійснення Божої Обітниці, виражене в союзі Бога і людини, мало свої історичні етапи: «Оце Я установляю Мій союз з вами і з вашим потомством після вас» (Бут. 9, 9). Союз Бога з Ноєм та його синами є таким першим етапом. Святий Іриней Ліонський наголошує на ініціативі Бога в укладанні союзу: «Яким чином могла б людина наблизитися до Бога, якби Бог не наблизився до людини^[1]?». Веселка, яка з’єднує небо з землею, – видимий знак цього союзу. Ной і його потомство: Сим, Хам і Яфет – представники людства, усіх рас і народів, тобто людей, об’єднаних «за своєю мовою, за своїми племенами, у своїх народах» (Бут. 10, 5).

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 33, 4.

165   До нащадків Ноя – спадкоємців союзу з Богом – належав і Аврам. Бог наближається до нього та його роду, покликаючи стати «Авраамом» – батьком усіх віруючих, і дає йому обітницю: «Я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться» (Бут. 12, 2-3). Численне потомство та обіцяна земля (див. Бут. 13, 15) – це знаки Божої опіки та здійснення Божої Обітниці: «Я зроблю союз Мій між Мною й тобою й розмножу тебе вельми-вельми» (Бут. 17, 2). Цей союз Бог підтверджує також з Ісааком (див. Бут. 26, 3-4) та Яковом (див. Бут. 28, 13-15). У Єгипті нащадки Якова, як і обіцяв був Господь, виросли у великий народ (див. Бут. 46, 3), а вихід із Єгипту, перехід через пустелю та входження в обіцяну Богом землю підтвердили вірність Бога слову Своєї Обітниці.

166   Після виходу ізраїльтян з єгипетської неволі, Господь на горі Синай укладає союз з Ізраїлем, обіцяючи зробити його «особливою власністю з-поміж усіх народів […], царством священиків, народом святим» (Вих. 19, 5-6). Весь народ прийняв завіт, мовивши: «Усе, що сказав Господь, зробимо» (Вих. 19, 8). Умовою союзу для народу стає виконання заповідей (див. Вих. 20). На знак цього союзу Мойсей окропив народ кров’ю жертовних тварин, кажучи: «Це кров союзу, що уклав Господь із вами, згідно з усіма цими словами» (Вих. 24, 8).

167   Бог постійно підтримує і захищає народ Обітниці. Якщо союз Бога з Мойсеєм творить Божий народ, то союз із царем Давидом є прообразом Царства Божого: «Я поставлю по тобі твоє потомство, що вийде з твого лона, й утверджу його царство […]. Я скріплю його царський престіл навіки. Я буду його Батьком, а він буде Мені сином […]. Твій дім і твоє царство передо мною повіки існуватиме, і престол твій закріпиться повіки» (2 Сам. 7, 12-16).

168   Великий пророк, боговидець Мойсей у пророчому натхненні вказав на прихід ще й іншого пророка: «Пророка з-поміж вас, з твоїх братів, такого, як я, Господь, Бог твій, настановить тобі; його маєте слухатися» (Втор. 18, 15). Пробуджене Мойсеєм очікування «Пророка» народ пов’язав із особою Месії, Божого Помазаника.

169   З Месією народ пов’язував прихід обіцяного Царства, яке уявляв здебільшого земною державою народу Божого. Тому Господь Бог через своїх пророків підносив народ Духом Святим до якісно вищого рівня завіту, названого «новим». Обітницю дарування такого завіту Бог передав через пророка Єремію: «Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і Я створю з домом Ізраїля і з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який Я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – Мій завіт! – вони його зламали, хоч Я був їхнім Владикою, – слово Господнє […]. Вкладу закон Мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж Моїм народом» (Єр. 31, 31-33). А через пророка Єзекиїла Бог сповістив: «Я дам їм одне серце й вкладу в них новий дух, Я вийму з їхнього тіла камінне серце й дам їм серце тілесне, щоб вони за Моїми заповідями ходили та Моїх законів пильнували і їх виконували» (Єз. 11, 19-20).

170   Новий Завіт, записаний на скрижалях серця, мав бути принесений Сином Давида – Месією. Пророки, від Іллі та Єлисея і до Малахії, готували народ Божий до зустрічі з Месією. Вони своїми пророцтвами написали своєрідну «словесну ікону» Месії. Згідно з пророками, Месія не просто принесе Новий Завіт, а буде його особовим втіленням.

171   Дух Святий через пророка Міхея відкриває місце народження Месії: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде Мені Той, Хто має бути Володарем в Ізраїлі; Його походження із давніх-давен, з днів споконвічних» (Міх 5, 1). Народившись у Вифлеємі як людина, Месія водночас є споконвічно родженим від Бога: «Господь сказав до мене: Син Мій єси ти, Я породив тебе сьогодні. Проси в Мене, і Я дам тобі народи в спадщину, і кінці землі тобі в посілість» (Пс. 2, 7-8). Від Бога буде й помазання Месії: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління» (Іс. 61, 1-2).

172   Служіння Месії, крім знаків Його сили, величі та слави, міститиме також страждання і смерть, згідно з пророцтвом Ісаї: «Ось Мій Слуга, якого Я підтримую, Мій вибраний, якого вподобало Моє серце. Я поклав на нього Дух Мій: він сповістить народам правду. Він не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого не дасть на вулиці почути. Надломленої очеретини не доламає […]; оповістить ретельно правду. Він не ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди» (Іс. 42, 1-4). На шляху правди чекатимуть на нього страждання: «Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів […] Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі […]. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані […]; провини нас усіх Господь поклав на нього» (Іс. 53, 2-6). Образ страждаючого Месії не збігався з людськими очікуваннями: «Пожалій Себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!» (Мт. 16, 22) – так реагував апостол Петро на слова Христа про прийдешні страждання.

173   Христос застосовує до Себе месіанський титул «Син Чоловічий» з пророцтва Даниїла. Пророк Даниїл описує славу Сина Чоловічого, Котрому «дано владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його – влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи» (Дан. 7, 14).

174   Слово Божої Обітниці з наближенням часів його здійснення ставало все виразнішим і промовистішим, щоб урешті-решт стати воплоченим Божим Словом: «За останніх же оцих днів Він [Бог] говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким створив віки. Він – відблиск Його слави, образ Його істоти, – підтримуючи все Своїм могутнім словом, здійснив очищення гріхів і возсів праворуч величі на вишині» (Євр. 1, 2-4).

175 У пості, що починається після свята апостола Пилипа, яке припадає на 14/27 листопада, Церква літургійно відтворює очікування Спасителя в історії спасіння. Цей піст триває до Різдва Христового, тому називається Різдвяним постом або Пилипівкою. Упродовж посту Церква готує нас до світлого Празника Різдва Христового, нагадуючи нам наслідки гріховної нестриманості Адама: «Через відмову від посту перший Адам куштує від смертного дерева^[1]».

^[1] Октоїх, глас 2, неділя, утреня, канон хрестовоскресний, пісня 5.

176   Читання Святого Євангелія на свято апостола Пилипа сповнене надії на спасіння (див. Йо. 1, 43-51). Пилип запрошує Натанаїла ближче пізнати Ісуса з Назарету. Однак Натанаїл має упередження: «Що доброго може бути з Назарету?». На це Пилип відповідає: «Прийди та подивися» (пор. Йо. 1, 45-46). Упередження Натанаїла розвіюються під час зустрічі з Христом. Звідси й завдання для кожного християнина – «прийти і подивитися», тобто наблизитися до Христа, щоб пізнати Його.

177 Очікування Месії та наближення до Нього звершується в особі Діви Марії з Назарету. Її перед віками обрав Господь. Марія, яка, згідно з Переданням, ще малою дитиною була введена в храм, духовно зростала до «слугині Господньої». Бог поступово готував Марію стати лоном, ковчегом, храмом, вмістилищем для невмістимого Бога. «Дух же Пресвятий із благовоління Бога Отця готував у ній поселення Богу Слову^[1]». Марія стала «наметом», в якому оселилося в повноті часів Слово: «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14). Святкуючи Введення Богородиці у Єрусалимський храм (21.11/4.12), християни покликані за її прикладом дозволити Господу підготувати себе, щоб гідно прийняти воплоченого Бога в «намети» своїх сердець.

^[1] Дмитро Туптало, Житія Святих. Місяця листопада в 21-ий день. Сказання про Введення Пречистої і Преблагословенної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії у Господню Церкву і про життя її в ній.

178   Від сотворення світу Бог присутній у творінні Своєю благодаттю. «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм» (Ді. 17, 28). Бог об’являв Себе людям поступово аж до «повноти» часів: «Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина» (Гл. 4, 4). Син Божий – «Слово Отця» – об’являє світові Отця: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9); «Я в Отці, й Отець у Мені» (Йо. 14, 11). Він є Бог: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо. 1, 1).

179 Воплочення Сина Божого відбулося, згідно з Божим задумом – у «повноті часу» (див. Гл. 4, 4). Народження Сина Божого стало осердям історії людства, об’явивши, як «Бог полюбив світ» (пор. Йо. 3, 16). Єднання Бога з творінням у воплоченні є справжнім «умаленням» Бога (грецькою – кенозис): «Він [Христос], існуючи в Божій природі, […] применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6-7). Христос прийняв «вигляд слуги» без скверни гріха, «звеличуючи людське і не применшуючи божественного^[1]». У єднанні божественного і людського «Слово стало досяжним, Невидимий – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасовий увійшов у час, Син Божий став сином людським^[2]!».

^[1] Пор. Лев Великий, Лист 28. До Флавіана, єпископа Константинопільського, 3.

^[2] Григорій Богослов, Слово 38 на Богоявлення чи на Різдво Спасителя, 2; 13.

180          Святий Григорій Ніський навчає, що «применшення Бога є виявом Його сили, для якої в умаленні нема жодної перешкоди, навіть щодо Його природи^[1]». В «умаленні» Бога «Слово стало тілом і наблизилося до нас, прийнявши наше тіло і кров^[2]»; у Йордані безгрішний Син Божий прийняв хрещення, як грішник; за Понтія Пилата був засуджений з розбійниками; розп’яттям зійшов у безодню людських страждань і смерті, щоби в «аді», тобто «країні мертвих» – знайти першого Адама (людину).

^[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 24.

^[2] Кирило Олександрійський, Анатематизми, 5.

181 Бог стає співобразним з нами – стає як людина, щоб зробити нас співобразними зі Собою (пор. Флп. 2, 7). В умаленні Син Божий зійшов до аду і, знайшовши Адама, дарував людині прощення гріхів, участь у Божій природі та вічне життя. «Слово стало людиною, щоб ми досягли обожествлення^[1]». Людина, «в Адамі» зведена намовою змія, намарне прагнула «стати як Бог» власними силами (див. Бут. 3, 5). «Був обманутий колись Адам, бо запрагнув бути богом, і не став. Людиною став Бог, щоб Адама зробити богом^[2]». Людина «у Христі» через уподібнення до Бога дійсно може «стати як Бог»: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4).

^[1] Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.

^[2] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, субота, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

182 Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного^[1]».

^[1] Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

183 У воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа^[1]». Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос] зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги^[2]».

^[1] Халкедонський Собор, Орос.

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

184 Господь Бог обрав Діву Марію з Назарету та через архангела Гавриїла звістив їй, що вона стане матір’ю Сина Божого: «Ось ти зачнеш у лоні, й вродиш сина, й даси йому ім’я Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься» (Лк. 1, 31). Висловивши свою згоду: «Ось я Господня слугиня: нехай зі мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38), – Марія дарує себе Богові, а Дух Святий сходить на неї й сила Всевишнього її отінює (пор. Лк. 1, 35). «Ми сповідуємо Пресвяту Діву Богородицею, і це тому, що воплотився і став чоловіком Бог-Логос^[1]».

^[1] Ефеський Собор, Грамота примирення.

185 Церковне Передання, зіставляючи Марію з Євою, висвітлює згоду Діви Марії на тлі «незгоди» праматері Єви: «Єва – мати всього живого, Марія (нова Єва) – Мати Джерела життя; Єва втратила життя (смертю померла), Марія прийняла і подарувала Життя, яке у воскресінні перемогло смерть; Єва послухала змія і втратила рай для людства, Марія послухала Бога й повернула рай у Христі; Адам був перед Євою, Марія – нова Єва – була перед новим Адамом – Христом^[1]». «Коли Марія заспівала пісню про Того, Кого народила, її голос почула Єва, котра в муках родила дітей. Сповнена радості, закликала до Адама: “Яка новина залунала в моїх вухах! Діва народила Спасителя – Відкуплення прокляття; самі її слова поклали край моєму стражданню, а її Дитя вже поранило того, хто зранив мене. Її з давен-давна прорік син Амоса і корінь Єссея, що видав для мене галузку, – з неї споживу плід, щоб більше не вмерти, – вона благодатна^[2]!”».

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 4.

^[2] Роман Солодкоспівець, Гимн другий на Різдво, 3.

186   Зачаття Божого Сина в лоні Діви є сповненням пророцтва Ісаї: «Оце ж Сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала» (Іс. 7, 14). Цей знак Церква споглядає в іконі «Знамення Богородиці»: Син Божий оселяється в дівичому лоні; Діва Марія, здійнявши руки (а в її особі – Церква), молитовно споглядає Дитя, до часу приховане від зовнішнього світу.

187 Церква Христова, навчаючи про таїнство воплочення, наголошує на Особі Того, Кого Марія, зачавши, породила. Тому на Ефеському соборі 431 року Марію було торжественно проголошено «Богородицею» (грецькою – Теотокос). «У цьому імені поміщене все таїнство Воплочення^[1]». Титул «Богородиця» означає, що від Діви народився в тілі і став людиною Споконвічний Син Божий. «Від Богородиці Ісус прийняв єдиносущну з нами плоть^[2]». Цю єдиносущність церковне Передання виражає, зокрема, на іконі «Умилення» в обіймах Матері і Сина.

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

^[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

188 Літургійна традиція Церкви величає Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну і Славну Владичицю Богородицю «чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів» – найвищих ангельських чинів, і оспівує її «святе різдво… і непорочне зачаття^[1]». Чистотою та пренепорочністю Богородиця перевищує все видиме й невидиме творіння і водночас належить до людського роду, поширеного від Адама і зібраного в Божому Сині^[2]. Безсіменним зачаттям у лоні Пресвятої Богородиці Син Божий, «прийнявши в Себе древнє творіння^[3]», «показав нове народження^[4]», доконане з благовоління Божого та згоди Діви Марії.

^[1] Мінея, Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (8/21 вересня), утреня, канон другий, пісня 6.

^[2] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 3.

^[3] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІV, 23, 4.

^[4] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 1, 3.

189 У богоматеринстві Церква споглядає і таїнство дівицтва Марії, величаючи її «Приснодівою». Латеранський собор 649 року сповідує «приснодівство» як дівицтво перед, під час і після народження Христа. «Ти перед Різдвом – Діва, і в Різдві – Діва, і по Різдві дальше пробуваєш Діва^[1]». Під дівицтвом Богородиці Церква розуміє її ціломудреність, тобто цілість сповненої благодаті особи, у якій гармонійно поєднані тілесні і духовні устремління у звершенні Божого покликання. Її дівицтво – це дівицтво «ума, душі і тіла^[2]». Церковна іконографія символічно зображує дівицтво Марії зірками на її чолі і раменах. Дівичою і нетлінною була смерть Марії, названа Церквою Успенням. Марія, «плоттю уснувши», була Своїм Сином «пробуджена» до життя у славі: «Переставилася до життя, бувши Матір’ю Життя^[3]». Господь прославив душу і тіло Марії – першої обожествленої з-поміж людського роду.

^[1] Октоїх, глас 7, неділя, Воскресний богородичний.

^[2] Йоан Дамаскин, Гомілія перша на Різдво Богородиці, 9 і 5.

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар празника.

190 Церква святкує пришестя Сина Божого у світ празником Різдва Христового. Про народження Христа ангел Господній звіщає пастухам: «Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк. 2, 11). Отці Церкви оспівували Різдвяну ніч як день радості та миру: «Сьогодні Багатий збіднів для нашого спасіння... Сьогодні ми сподобились дару, про який не просили... Сьогодні відчинилися небесні брами для наших молитов… Сьогодні Божество вдягнулося в людину, щоб людина прикрасилася Божеством^[1]».

^[1] Ісаак Сирієць, Гомілія на Різдво.

191 За літургійними текстами, народження Дитяти «без отця з матері^[1]» є здійсненням пророцтва Даниїла про камінь, відсічений від скелі без допомоги руки (див. Дан. 2, 45). У воплоченні Син Божий «вийшов з лона Отця і невимовним умаленням нашу нужденність прийняв^[2]». Він стає Тим, Ким не був, тобто людиною, через Пресвяту Богородицю – «світлу хмару, вагітну дощем небесним, що несеться нині понад землею, щоб її зросити й напоїти^[3]».

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

^[2] Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим, Святих Отців, утреня, другий сідальний.

^[3] Пор. Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим. Святих Отців, утреня, стихира на хвалитних.

192 У народженні Ісуса «весна благодаті… перемагає зиму безбожності^[1]». Різдво є провісником Пасхи. Ясла розуміємо як знак гробу Господнього, а покладання Дитяти до ясел – як прообраз покладання Христа до гробу. Миро, принесене мудрецями, вже є помазанням на майбутній похорон.

^[1] Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим, Святих Отців , утреня, стихира на хвалитних.

193   Як співаємо в богослужіннях Різдва Христового, у воплоченні Бог-Слово зволив обмежити Себе в часі: «Безначальне Слово таємничим чином прийняло початок», та в просторі: «Невмістимий обмежується плоттю». Христос прийняв смирення дитинства на противагу обраному Адамом самовивищенню. Коли Діва прийняла у своє лоно Боже Слово, то її лоно стало мисленним раєм – місцем зустрічі Бога і людини. Ягниця виносила великого Пастиря у своєму лоні, а тоді у вертепі від Діви зацвіло «Дерево життя» – Христос. Розділення між людиною і Богом, між землею і небом тепер усунене, про що небо звістило землю «устами зірки» і «собором зірок» – ангелів. Сам вертеп набуває значення царської палати, а ясла – царського престолу. Ісуса пов’язують пеленами для розв’язання людства від узів гріхів. Упалий раніше царський образ людини відновлюється аж до його повноти у воскресінні.

194   Виконуючи указ римського кесаря про перепис населення імперії, Йосиф, який був із роду Давидового, вирушив із Марією до Вифлеєму – рідного міста царя Давида, щоб записатися в книги перепису. Там, у Вифлеємі Юдейському, у вертепі Марія народила Дитя (див. Лк. 2, 1). Здійснилися слова пророків про Месію, сина Давидового, Який вийде з Вифлеєму (див. Міх. 5, 1). Йосиф, за словом ангела Господнього, дає Дитині ім’я Ісус, тобто «Бог спасає», «бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх» (пор. Мт. 1, 21). До Новонародженого прийшли і пастухи (див. Лк. 2, 15-18), і мудреці зі Сходу (див. Мт. 2, 1-11). Поклін мудреців – представників усього людства – вказує на вселенський характер спасіння, дарованого Богом-Отцем у Сині Божому всім народам землі.

195 Творіння радісно вітає Бога в тілі, принісши дари Дитяті: ангели – спів, небо – зірку, мудреці – золото, ладан і миро, пастирі – подив, земля – вертеп, пустеля – ясла, людство – Матір Діву. Таїнство Різдва – входження Бога в людську історію – триває і сьогодні: «Нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла^[1]».

^[1] Мінея, Різдво Господа нашого Ісуса Христа (25 грудня/7 січня) , Велике повечір’я, стихира на литії.

196   У нашій церковній традиції особливо вшановується Навечір’я Різдва, яке називається Свят-вечором. Кожна домівка стає «сімейним Вифлеємом»: на столі, символі ясел, під обрус кладуть сіно, а на обрус – просфору – символ Дитятка Ісуса. Поруч із просфорою ставлять і запалюють свічку – символ Вифлеємської зірки. Родина збирається навколо столу, щоб молитовно віддати шану воплоченому Синові Божому пісною вечерею. Вірні колядують, двері домівок гостинно відчинені для всіх, що величають Різдво Христове. Вершиною святкування Різдва є урочисте богослужіння, на яке збираються всі парафіяни. Євхаристійна Вечеря на Божественній Літургії увінчує вечерю родинну.

197 Від хрещення Ісуса Христа в Йордані починається прилюдне служіння Спасителя (див. Мт. 3; Мр. 1). Йоан Хреститель вказує на Христа в Йордані як на «агнця Божого, який гріх світу забирає» (Йо. 1, 29). Під час хрещення Ісуса являється Пресвята Тройця: «Троїчне з’явилось поклоніння: голос Отця свідчив про Тебе, називаючи Тебе улюбленим Сином, Дух же у вигляді голуба потверджував ці слова^[1]». «Голос Отця» – це голос Отця Небесного, а «Дух у вигляді голуба» – це Святий Дух, який сходить на Христа, являючи Його Сином Божим. Тому церковна традиція називає Хрещення Ісуса Христа Богоявленням.

^[1] Мінея, Святе Богоявлення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (6/19 січня), тропар празника.

198          Богоявлення над Йорданом літургійно пов’язане з Різдвом. Святкуючи ці обидві події, церковна традиція наголошує, що і воплочення, і хрещення Господнє є богоявленням (грецькою – теофанія). Згідно з текстом Великого Йорданського водосвяття, «у попереднім празнику ми бачили Тебе младенцем, а в теперішнім совершенним Тебе бачимо, явленого нашого Бога». У Різдві Бог-Слово «народився», а тепер «явився плоттю родові людському»; у Різдві «Сонце правди» зійшло, а тепер – «засяяло». Літургійна традиція Церкви називає свято Богоявлення також і Просвіченням. Стихири празника Богоявлення висвітлюють зв’язок між Різдвом і Йорданом: те, що звіщав ангел, звіщає тепер людям Хреститель; пролитою кров’ю немовлят став бездітним Вифлеєм – через освячені води хрещення став багатодітним Йордан; те, що зірка звістила у Вифлеємі мудрецям, тепер Сам Отець об’являє світові.