101 Бог – у Своїй любові до людства – вийшов із неприступного світла Свого внутрішнього божественного життя та об’явив Себе в сотвореному Ним світі: «Днесь незаходиме сонце засяяло, і світ осяюється Господнім світлом^[1]». Основою світу є «благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа» (пор. 2 Кр. 13, 13^[2]). Святий Василій Великий навчає про участь трьох Осіб Пресвятої Тройці у сотворенні світу: «Первісна причина створеного – Отець, причина творяча – Син, і причина звершуюча – Святий Дух^[3]». Цей сотворений у любові світ стає «храмом» – місцем і середовищем спілкування Бога з людиною. Перебування Бога в світі як у храмі є прообразом входження Божого Сина в людське тіло – воплочення (див. Євр. 10, 5).

 

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

^[2] Анафора Літургії Йоана Золотоустого.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

124 Кожна людина, яка приходить у світ, покликана уподібнитися до Бога, досягнути обожествлення: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Така участь у Божій природі є щастям людини. «Божої подоби» людина може досягнути лише у вільному виборі та згоді й у співдії з Божою благодаттю: «Досягнення богоподібності потребує нашої співдії […] Коли ум починає з великою насолодою сприймати благість Божу, тоді благодать наче живопише на образі Божому риси богоподібності^[1]».

 

^[1] Діадох Фотікійський, Сто глав про духовну досконалість, 89.

181 Бог стає співобразним з нами – стає як людина, щоб зробити нас співобразними зі Собою (пор. Флп. 2, 7). В умаленні Син Божий зійшов до аду і, знайшовши Адама, дарував людині прощення гріхів, участь у Божій природі та вічне життя. «Слово стало людиною, щоб ми досягли обожествлення^[1]». Людина, «в Адамі» зведена намовою змія, намарне прагнула «стати як Бог» власними силами (див. Бут. 3, 5). «Був обманутий колись Адам, бо запрагнув бути богом, і не став. Людиною став Бог, щоб Адама зробити богом^[2]». Людина «у Христі» через уподібнення до Бога дійсно може «стати як Бог»: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4).

 

^[1] Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.

^[2] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, субота, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

247 Прославлення тіла християнина вже звершується у святому таїнстві Євхаристії, коли він єднається з прославленим Христом. «Євхаристія – лік безсмертя проти того, щоб помирати^[1]». Людина доростає до «тіла духовного» (пор. 1 Кр. 15,.44): «Наші тіла, які мають участь у Євхаристії, стають нетлінними, бо мають надію на воскресіння^[2]».

 

^[1] Ігнатій Антіохійський, Послання до Ефесян, ХХ, 2.

^[2] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 18, 5.

253 В оновленому сотворенні людина «узрить» обличчя Господнє: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний» (1 Кр. 13, 12). Прославлений стан людини – це участь у житті Пресвятої Тройці разом із Пресвятою Богородицею, ангелами та всіма святими. Передання називає цей стан Небом. «Небо – це країна живих, де немає ночі, де немає сну – образу смерті; де немає ні їжі, ні пиття – підпори нашої немочі; де немає недуги, болів, ліків, судів, торгівлі, ремесла, грошей – початку лиха; де немає воєн, цього кореня ненависті, а є країна живих, що не вмерли через гріх, а живуть істинним життям у Христі Ісусі^[1]».

 

^[1] Василій Великий, Гомілія на Псалом 114 .

287 Єдність віри помісних Церков виявляється у спільному сповідуванні віровчення Вселенських Соборів. З єдиної віри Церкви – Христового Тіла – випливає спільна участь вірних у Святих Таїнствах, особливо ж у Євхаристії, коли вони в Причасті Тіла і Крові Господньої самі стають одним тілом: «Наше вчення згідне з Євхаристією, і Євхаристія підтверджує це вчення^[1]». Для кожної помісної Церкви мірилом правовірності її навчання віри («правилом віри») є Святе Письмо і Святе Передання, гарантом збереження і вірності якому є служіння Римського Єпископа^[2].

 

^[1] Іриней Ліонський, Викриття лжеіменних знань, ІІІ, 18, 5.

^[2] Див. Іриней Ліонський, Проти єресей, III, 3, 2.

308 Християнські Церкви усвідомлюють, що сопричастя Церков є не «поглинанням і злиттям, а зустріччю у правді й любові^[1]». Ця зустріч веде до єдності у вірі і спільної участі у Святих Таїнствах. Досягненню саме такого сопричастя між розділеними Церквами, а також відновленню внутрішньої єдності Київської Митрополії і служить екуменічна діяльність нашої Церкви.

 

^[1] Іван Павло ІІ, Енцикліка Slavorum apostoli [«Апостоли слов’ян»], (2 червня 1985), 27.

330   Третій розділ «Особиста молитва християнина» з’ясовує місце молитви християнина в молитві Церкви. Кожний християнин, беручи участь у молитві церковної спільноти, наповнює своє життя й особистою молитвою, бо саме в цьому є повноцінна відповідь на покликання бути синами й дочками Отця. Святий Дух надихає християнську молитву, єднає у молитві з Христом, а також лучить особисті молитви в єдиний голос Церкви.

343 «Це чиніть на мій спомин, бо кожного разу, як їсте хліб і п’єте цю чашу, Мою смерть звіщаєте, Моє воскресіння сповідуєте^[1]». У Христі людська природа бере участь у Божій природі (див. 2 Пт. 1, 4). Христос дарує кожному, хто вірує в Нього, причасність до Божого життя. Це таїнство Причастя Христос звершив на Тайній Вечері, явив у Пасхальному таїнстві, й звершує його в богослужіннях Церкви «нині, і повсякчас, і на віки вічні».

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого, анафора.

344 Вершиною богослужбового життя Церкви є Божественна Літургія (з грецької літургія – «спільне діло») – служіння Бога людям і людей Богові. На Божественній Літургії (або Службі Божій) Бог Отець уводить нас у повноту Свого життя, даруючи нам Свого Сина. Син же дарує нам Себе Самого на поживу в трапезі Слова й трапезі Тіла й Крові, щоб ми стали з Ним «співтілесні та співкровні^[1]» й мали участь у Його Божестві. Церква, приймаючи цей дар Христовий у Святому Дусі, відповідає Йому приношенням себе самої, щоб Він жив і діяв у ній як у своїм Тілі. Отак Христос, Глава Церкви, разом із Церквою, яка є Його Тілом, приносить Отцеві у Святому Дусі хвалу й благодарення за здійснене спасіння.

 

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні проповіді, 4, 1; 4, 3.

352   Під час покривання й кадження дарів на завершення Проскомидії священик згадує про участь усього всесвіту у Христовому спасінні та в Літургії, перелічуючи кадило, звізду, вселенну, ріки, хвилі морські, небеса, всю землю, світ Божий. Усе це є висловом Божої краси й сили, усе приймає благословення Боже, усе співає Йому хвалу.

353   Священнослужитель звершує Проскомидію у святилищі за зачиненими Царськими дверима, однак кожен вірний теж є її безпосереднім учасником. Вірні беруть участь у Проскомидії, подаючи прохання за себе та за інших людей і приносячи пожертви. Покладання на одному дискосі «поіменних» частичок виявляє належність усіх вірних до одного Христового Тіла, а через це – сопричастя з Богом та одне з одним. Кожний є неповторною особою, яку Бог називає по імені. Коли приносимо й віддаємо Богові наші «житейські печалі», то виходимо за межі приватного і входимо в нове, церковне, соборне сопричастя. Тепер вірні приготовані до «спільного діла» – Літургії.

355   Христос виходить на проповідь після хрещення в Йордані від Йоана, закликаючи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Він проповідує Царство протягом трьох років і звершує його в Пасхальному таїнстві. На Тайній Вечері Христос дарував апостолам участь у Царстві – своєму божественному житті – через Слово та Євхаристію.

379   У спомині Тайної Вечері Церква споминає і «все, що ради нас сталося: хрест, гріб, триденне воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, другий і славний прихід». Поєднуючись із Христом, ми стаємо учасниками всіх Його спасенних діл – чи то страждання і смерті, чи воскресіння і прослави; Його Пасха стає нашою, і ми вже тепер беремо участь у Його славі, у повноті явленій останнього дня.

389 Як Христос на Тайній Вечері дав апостолам Своє Тіло і Кров, так і священик причащає вірних, які благоговійно, схрестивши руки на грудях, підходять до амвона перед царськими дверима. Слова молитви перед святим Причастям: «Вечері твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми» пояснюють суть Трапези Господньої і всієї Літургії. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Тож вірте, що сьогодні готується та сама Вечеря, у якій Він сам брав участь. Одна від одної нічим не відрізняються. Не можна казати, що цю готувала людина, а ту – Христос; навпаки, і цю, і ту готував і готує Він сам^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 50, 3.

397 В Анафорі Літургії святого Йоана Золотоустого спільнота вірних прославляє Отця за дарування Єдинородного Сина, якого послано, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Син Божий видав Себе за життя світу, даруючи на Тайній Вечері свої Тіло і Кров на відпущення гріхів. У Євхаристійному спомині стаємо учасниками «всього, що ради нас сталося»: страстей, хресної смерті, поховання, воскресіння, вознесіння, сидіння праворуч Отця, другого і славного Пришестя. На знак цієї участі спільнота приносить себе і дари Богові: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо». Відтак священик просить Отця зіслати Святого Духа «на нас і на ці дари, що перед нами», «щоб освятилися ними ми, щоб Бог, який їх освятив, освятив і нас через них^[1]». Святий Дух, сходячи на нас і на дари, освячує всіх причасників і творить їх одним Тілом – Церквою, яка охоплює вірних усіх поколінь, померлих і живих.

 

^[1] Микола Кавасила, Пояснення Божественної Літургії, ХХХ, 16.

411   Христос, заради дарування нам участі в Божому житті й можливості жити свободою дітей Божих, звільняє нас від гріховного рабства, у яке ми потрапили через гріхопадіння Адама й наші власні гріхи. Взявши гріх світу на Себе, Христос прийняв і остаточний наслідок цього гріха – смерть, яку Він переміг Своєю добровільною смертю на хресті. У Хрещенні Христос чинить нас учасниками Своєї перемоги над гріхом і смертю.

424 Як Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа завершується Зісланням Святого Духа на апостолів, так наше новонародження у Христі запечатується даром Святого Духа. Миропомазання є «печаттю» того дару, який ми отримали у Хрещенні, щоб показати, що на кожного охрещеного сходить Святий Дух, як на апостолів у П’ятдесятницю. Помазання Святим Духом означає, що християнин народжується до нового життя в Христі і стає дитиною Отця, щоб брати участь у Христовому царському, священичому і пророчому служінні для спасіння світу. На цьому наголошено в молитві на освячення святого мира у Великий четвер: «Пошли, Господи, Твого Духа Пресвятого на це миро і вчини його помазанням царським, помазанням духовним, яким були помазані царі, архиєреї й пророки, і всі їхні наслідники – єпископи й пресвітери і всі, що до нинішнього дня купіллю новонародження відроджені [...]. Вчини це миро Зшестям Святого Твого Духа^[1]».

 

^[1] Архиєратикон, Чин освячення святого великого мира.

432 У Святому Причасті Христос дарує нам Самого Себе, Своє Тіло і Кров, на поживу для зростання в новому житті. На Тайній Вечері Христос віддав Себе за нас, щоб ми могли дарувати своє життя за ближніх, як Він його дарував (пор. Йо. 13, 34). Причащаючись Господнього Тіла і Крові, ми отримуємо завдаток вічного життя: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6, 54). Через Причастя Тіла і Крові Христа ми вже маємо вічне життя, повнота якого явиться у славному зновупришесті Христа. «Тому що Він дарував нам Свій власний образ і Своє власне дихання, а ми їх не зберегли, Він сам бере участь у нашій бідній і немічній природі для того, щоб нас очистити й учинити нетлінними та знову зробити учасниками Його Божества^[1]».

 

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.

433 Пресвята Євхаристія найповніше виявляє і творить нашу спільність і з Богом, і з людьми. Усі, хто причащається Христа, стають «одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5), тобто єдиною Церквою: «Тому що один [Євхаристійний] хліб, – нас багато становить одне [Христове] тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кр. 10, 17). Це саме сповідуємо в Анафорі Літургії святого Василія Великого, коли просимо: «Нас усіх, що від одного Хліба і Чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого». Святий Йоан Дамаскин навчає: «Причастям це таїнство називається тому, що через нього ми причащаємося Божества Ісуса. А сопричастям воно називається – і дійсно є – тому, що через нього ми входимо в сопричастя з Христом, беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві. Водночас, через це Таїнство входимо в сопричастя і єднаємось одні з одними, бо як ми причащаємось одного хліба, так усі стаємо єдиним Тілом Христовим і єдиною Кров’ю та членами одні одних, будучи співтілесними Христові^[1]».

 

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.

437 Правдивість Тіла і Крові Христових є запорукою надії на воскресіння наших тіл: «Як можуть вони [гностики] говорити, що наше тіло, яке кормилося Тілом Господа і Його Кров’ю, підлягатиме зотлінню й не братиме участі в житті [вічному]? Хай вони змінять своє вчення або перестануть приносити згадані [Дари]. Наша наука співзвучна з Євхаристією, і Євхаристія підтверджує її […]. Наші тіла, через прийняття Євхаристії, уже не тлінні, а мають надію на воскресіння для вічності^[1]».

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 7.

442   У Євхаристії Христос дарує нам участь у Його боголюдському житті з милостивої любові, а не через наші заслуги. Найвищим виявом цієї любові є кривава жертва Христа на Голготі, спомином якої є літургійна безкровна жертва – Євхаристія. «Знайте, що не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені від вашого життя суєтного, яке ви прийняли від батьків ваших, а дорогоцінною кров’ю Христа, непорочного й чистого ягняти» (1 Пт. 1, 18-19).

445 Святе Причастя увінчує участь християнина в Божественній Літургії. «Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі» (Йо. 6, 53). Святі Отці наголошували на необхідності причащатися на Літургії: «Скажи мені, якщо хтось, запрошений на бенкет, умив би собі руки й сів до столу, і, хоч усе приготоване, не брав би в ньому участі, то чи не образив би того, хто його запросив? Чи не краще, щоб він взагалі не приходив^[1]?». Для християнина сповнювати заповідь Божу «Пам’ятай день святий святкувати» означає брати участь у Святій Літургії в неділі та свята. Задля духовного зростання Церква заохочує християнина якомога частіше приступати до Святого Причастя. Святий апостол Павло повчає: «Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п’є цю чашу» (1 Кр. 11, 28). Готуючись до святого Причастя, вірні іспитують власну совість і зберігають євхаристійний піст.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 3, 5.

451   Покликання християнина бути причасником Христового життя та співучасником Христового посланництва потребує безнастанних зусиль у духовній боротьбі з пристрастями та гріхами: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Духовна боротьба християнина починається прилюдним відреченням від диявола і з’єднанням із Христом у святому таїнстві Хрещення, а утвердження християнина в його духовному зростанні здійснюється через участь у таїнствах Покаяння та Євхаристії.

455   Часта Сповідь дозволяє людині пізнати не тільки свої упадки й провини, а й свої немочі та схильності до гріха. Благодаттю таїнства Покаяння християнин долає гріхи та схильності до них, піднімається з упадку й утверджується в чеснотах. Плодами покаяння є добрі діла, милостиня, чистота серця і жертовна любов. Даром таїнства Покаяння є прощення від Бога й примирення з Ним: «Дякуйте Отцеві, який зробив нас гідними мати участь у долі святих у світлі. Він вирвав нас із влади тьми й переніс у царство Свого улюбленого Сина, в якому ми маємо відкуплення, прощення гріхів» (Кл. 1, 12-14).

507   Коли люди потерпають від посухи чи негоди та інших стихійних лих, Церква просить Божої допомоги у цих випробуваннях. У здобутті «хліба насущного» Церква благословить середовища і засоби праці людей: поля, будівлі, господарства. Бажаючи людям життя в достатку, Церква під час Литії у храмах благословить хліби, пшеницю, вино та оливу. У минулому цю пшеницю роздавали нужденним напередодні свят, щоб і вони мали можливість брати участь у святкуваннях.

536   Богослужіння видимо являє спільноту Церкви як ікону невидимої спільноти Отця, і Сина, і Святого Духа. Звершуване Церквою богослужіння через обряд діє і на тілесні чуття людини: ми бачимо храм та ікони, чуємо молитовний спів, вдихаємо запах ладану, відчуваємо смак «благого Господа», торкаємося устами ікон і Євангелія. Усі органи чуття нашого тіла беруть участь у богопочитанні, аби людина всеціло, духом, душею і тілом, приносила Богові «словесну службу».

606 Над Царськими дверима розміщується ікона Тайної вечері, перед якою вірні приступають до Причастя, щоб брати участь у Господній Вечері: «Коли бачиш, що священик подає тобі Святі Дари, то думай, що це робить не священик, а й сам Христос простягає до тебе руку […]. Вірте, що сьогодні готується та сама Вечеря, в якій Він сам брав участь. Одна від одної нічим не різниться^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 50, 3.

615   Повагу до тіла кожної померлої людини Церква виявляє під час похорону. Особливою ж повагою вона оточує тіла прославлених праведників. Коли праведник у земному житті зростає у святості, то Божа благодать, яку він приймає, переображує та освячує не тільки його душу, а й тіло. Тіло, що підкорюється душі й разом із душею змагається за святість, також втішається прославою після смерті. Мощі – це тіло усопшого (померлого) християнина, якого Церква зачислила до лику святих. Під час загального Воскресіння та у вічності людина – з душею і тілом – братиме участь у спілкуванні з Богом.

621 Літургійний або церковний спів є виявом богопочитання. Церковний спів – це молитва славослів’я, якою Церква єднається з ангельськими хорами у прославленні Пресвятої Тройці. Джерелом славослів’я є споглядання Пресвятої Тройці, а тому літургійний спів – це справжня висока «музика богослов’я». У літургійному співі людина бере участь у «безтілесному» співі^[1] ангельських хорів, «херувимів тайно являючи».

 

^[1] Пор. Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Акафіст до Богородиці, ікос 1.

624          Співець, смиренно дотримуючись церковного уставу щодо співу, за допомогою розспіву стає справжнім знаряддям Святого Духа, щоб налаштувати людей на спільну молитву. Літургійний спів не є «концертом духовної музики», під час якого люди діляться на «виконавців» і «слухачів», – він залучає всіх до спільної молитви. Через те спів, участь у якому бере присутній на богослужінні народ Божий, кожного разу є неповторною подією співдії та єднання вільних осіб, що моляться «одними устами й одним серцем».

627 Стояння – це молитовна постава християнина, яка виражає духовну увагу й готовність виконати Божу волю: «Премудрість, прості [станьмо прямо]». Наше «стояння» перед Господом є знаком нашої участі у Воскресінні. За словами Тертуліана, «у неділю не можна постити, ані молитися на колінах. Цей звичай зберігаємо також від дня Пасхи аж до Зішестя Святого Духа^[1]». Також і 20 правило І Нікейського собору приписує: «Оскільки дехто творить коліноприклонні молитви в День Господній, а також у дні П’ятдесятниці, то для того, щоби в усіх єпархіях усі дотримувалися одного, завгодно святому соборові, щоб усі приносили молитви Богові стоячи».

 

^[1] Тертуліан, Про корону, 3.

669 Особиста, чи приватна, молитва завжди має церковний вимір. Святий Кипріян навчає: «Коли молимося, то молимося не тільки за себе самих, а й за весь народ, бо ми всі є одним народом […]. Сам Христос, учитель і наставник єдності, бажав, щоб кожен молився за всіх, подібно як Він, зібравши всіх у Самому Собі, привів їх до Отця^[1]». Отже, той, хто молиться в ім’я Христа, завжди молиться в Церкві, Тілі Христовому, і для Церкви. Кожний християнин, коли славить Господа чи благодарить Його чи чогось просить для себе або для інших, стає голосом свого ближнього. Така молитва має за основу спільну участь християн у Христовому священстві для освячення світу.

 

^[1] Див. Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 8.

690 Молитва твориться устами, умом і серцем. Спочатку вона є тільки словесною, але разом з нею має звершуватися молитва ума і серця, яку вона розігріває та підтримує. Молитва уст є духовно плідною у поєднанні з внутрішньою увагою. Учителі духовного життя наголошують: якщо увага відхилилася від слів молитви, потрібно повернути її на місце, де її було втрачено, і повторювати слова молитви, аж поки не вдасться промовити цілу молитву від початку до кінця без розсіяння^[1]. Розсіяність уваги може бути спричинена відсутністю практики або зовнішньою спокусою. Якщо ми будемо наполегливі, то навіть спокуса не зашкодить нашій молитві. Ті, що моляться словесною молитвою, уподібнюються до ангелів і разом з ними беруть участь у прославі Бога.

 

^[1] Див. Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 28.

717 Християнська святість не є природною досконалістю людини, а досягається завдяки дієвій участі людини у святості Бога. Святий Йоан Касіан навчає: «Усі святі люди мають Бога в собі. Ми добре знаємо, що Він перебував у патріархах, говорив через пророків; віримо, що не тільки апостоли й мученики, а й усі слуги Божі мають Духа Божого в собі, як сказано: “Ви є храмом живого Бога” (пор. 2 Кр. 6, 16); і знову: “Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває?” (1 Кр. 3, 16). Усі (святі), отже, є вмістилищем Бога^[1]...».

 

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5,3.

732   Свобода – це свідомий і добровільний вибір людиною Бога як Отця та прийняття Його покликання до участі у вічному житті Пресвятої Тройці. У сотворенні людина отримала здатність обирати й шляхом правильного вибору перейти до справжньої свободи. Лише свідомо й добровільно обираючи Бога, людина стає вповні свобідною, живе у свободі самого Бога.

739   Кожен моральний вчинок скерований до конкретно визначеної мети. Моральний вчинок є добрим, якщо його мета збігається з остаточною метою християнського життя та наближає людину до участі в Божому житті. Якщо мета вчинку не скерована до Бога, то вибір такого вчинку робить морально злими та гріховними як саму дію, так і її виконавця.

802 Тілесна молитва здійснюється через промовляння слів, молитовні жести й постави тіла. До них належать: знак хреста, поклони, коліноприклоніння, молитовне складання рук і стояння. Через ці дії тіло людини також бере участь у молитві. Молитовна постава людини сприяє зосередженню думок і їхньому піднесенню до Бога. Тіло повинно набути образу тієї молитви, до якої готується душа. Наприклад, коли прославляємо Бога, то стоїмо, а коли сповідуємо свої гріхи й просимо прощення – стаємо навколішки^[1].

 

^[1] Див. Оріген, Про молитву, XXXI, 2-4.

814 Вершиною благодарення Бога є Божественна Літургія, на яку збирається Церква, звершуючи Євхаристію. Саме слово «євхаристія» означає благодарення, тому брати участь у Євхаристії означає бути причасником теж і вселенського благодарення Христової Церкви. Євхаристійною молитвою Церква молиться до Отця Небесного: «За все це дякуємо Тобі, і єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо, – явні і неявні^[1]».

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

822   В історії спасіння Господь кличе людину до участі у Своєму вічному житті. Для цього Він укладає союз із Ізраїлем, а відтак у крові Свого Єдинородного Сина укладає зі Своїм народом новий і вічний Завіт. Приймаючи цей Завіт, людина сповнює Божу волю, виконує Закон Божий. Псалмопівець співає: «Якби закон Твій та не був відрадою моєю, я був би вже загинув у моїм горі. Повіки заповідей Твоїх я не забуду, бо ними мене оживляєш» (Пс. 119, 92-93).

839 У неділю Христова Церква святкує День Господній, який Отці Церкви називали «малою Пасхою». Причасником пасхального таїнства віруючий стає у Хрещенні. Тим самим він внутрішньо пов’язується з Літургією Церкви, тому кожен християнин є покликаний до участі в її звершенні. Наша участь у Божественній Літургії в неділі та святкові дні є виявом і підтвердженням єдності у вірі та любові з Богом і Церквою. Тому Господь у третій заповіді наказує: «Пам’ятай день святий святкувати^[1]» (див. Вих. 20, 8-10; Втор. 5, 12-15). Крім участі в Божест-венній Літургії та інших богослужіннях, віруючий християнин святкує святий день, глибше пізнаючи свою віру, утримуючись від важкої праці та чинячи діла милосердя (відвідує хворих, немічних, допомагає нужденним тощо). Святкуючи святий день, християнин видимо сповідує свою віру, визнає себе новим сотворінням у Христі, членом Його Тіла – Церкви та очікує Нового Неба та Нової Землі (пор. Од. 21, 1).

 

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.

845   Любов має джерело в Богові: це Любов Отця, яка об’явлена в Сині та подається нам у Дусі Святому (див. Рм. 8). Хто бере участь у такій любові, той стає здатним у Святому Дусі любити Отця так, як Його любить Син, і може любити ближнього аж до кінця, бо «ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13).

850   Святоотцівська традиція визначає головною метою духовного життя християнина активну й дієву участь у божественному житті. Таку участь називаємо обожествленням (грецькою теозіс). Обожествлення відбувається у співдії між людиною і Богом і є переображенням людини у Святому Дусі. Благодать переображення дарується тим, які пройшли шлях аскетичного очищення та живуть чеснотливим життям.

903   Згідно з християнським ученням, страждання, зокрема в останні моменти життя, мають особливе місце в спасительному Божому плані. Вони є свідченням участі в Христових стражданнях і в Його спасительній жертві. Тому деякі християни надають перевагу поміркованому вживанню знеболювальних засобів задля добровільного прийняття хоча б частини страждань розп’ятого Христа. Проте не можна вважати героїчність такого роду загальним правилом. Навпаки, згідно з людською та християнською розсудливістю, слід пропонувати хворим уживати ліки під наглядом і за порадою лікаря, здатні зменшити біль чи позбутися його, навіть якщо такі препарати можуть негативно впливати на свідомість хворого, затьмарюючи її. Однак треба подбати, щоб використання таких ліків не перешкодило хворому в приготуванні до гідної смерті: виявленні останньої волі, Сповіді, прийнятті Єлеопомазання та Святого Причастя.

915   Християнське життя у світі – це відповідь християнина у вірі на Боже покликання, що охоплює також його ставлення до світу й до участі в суспільному житті. Християнин розпізнає своє місце у світі та своє життєве покликання у світлі віри, яка спонукає його до конкретних дій.

916   Християнин є євангельською «закваскою» у світі (пор. Мт. 13, 33). У цьому полягає його покликання – активно діючи у світі, повсюдно свідчити Христа. Через діяльність у світі християнин як «нова людина у Христі» бере участь у здійсненні Божого задуму, звершенням якого буде нове небо і земля нова (пор. Од. 21, 1).

924   З досвіду церковної соборності випливає принцип солідарності, в якому сопричастя осіб виражається як співзалежність індивідів, а відповідальність за Церкву – як обов’язок участі в суспільному житті й співпраці з іншими людьми – членами суспільства.

965 У демократичному устрої всі громадяни є відповідальні за загальний добробут як на рівні місцевої громади, так і на рівні регіону та всієї країни. До громадянських обов’язків належать участь у виборах, сплата податків, захист власної країни від агресора, загальна законо-слухняність, солідарність та взаємоповага між членами суспільства. Митрополит Андрей стверджує: «Що більше громадян бере участь у владі, то більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, сповнене євангельськими принципами^[1]».

 

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Як будувати рідну хату? (1942), 13.

967 Корупція – суспільно небезпечне явище, а з християнського погляду – гріх^[1]. Влада втрачає своє призначення, перестає бути представником і захисником громадян, перетворюючись у загрозу для них. Християнин не може брати участі в корупційних діях і не повинен мовчати, коли це роблять інші.

 

^[1] Пор. Патріарх Любомир, Звернення до вірних на Великий піст Єпископів Києво-Галицького верховного Архиєпископства УГКЦ про явище хабарництва у нашій країні та як його поборювати, (5 березня 2008).

984 Християни зобов’язані так упорядкувати свій відпочинок у неділі і свята, щоб мати можливість брати участь у Божественній Літургії, утримуючись від праці та занять, несумісних із освяченням Господнього Дня^[1]. Відпочинок, щоб не стати пустою бездіяльністю, що викликає почуття нудьги, має бути джерелом духовного збагачення та відновлення духовних і фізичних сил. Відпочинок має служити зростанню особистої свободи та сприяти братерській спільноті. Християнський відпочинок стверджує пріоритет людської особи щодо вимог соціального й економічного життя.

 

^[1] Іван Павло ІІ, Апостольське послання Dies Domini [«День Господній»] (31 травня 1998), 65-67.