157 Всесвітні наслідки гріхопадіння постають перед нами в розповіді про потоп (див. Бут. 6-9): «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі […]. Земля зіпсувалася супроти Бога і була переповнена насильства» (Бут. 6, 5.11). Розгул пристрастей і злих нахилів, які переважали серед людей і визначали їхню поведінку, привели до Божої кари – потопу: «Ти одна, душе моя, відкрила безодні гніву Бога твого. Потопила, мов землю, всю плоть, усі діла та життя й залишилась поза спасенним ковчегом^[1]».

 

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон преподобного отця нашого Андрея Критського, пісня 2.

318 Церква визнає святими й тих вірних, котрі обрали шлях аскетичного подвигу. Їх називають «преподобними», бо у своєму подвижницькому житті вони осягнули дар богоподібності, пройшли шлях від «образу» до «подоби» Божої: «Преподобно поживши, преподобні отці перемогли бісів і, згасивши муки пристрастей, гідно спокусливі розпалення перетерпіли^[1]».

 

^[1] Октоїх, глас 6, субота, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

451   Покликання християнина бути причасником Христового життя та співучасником Христового посланництва потребує безнастанних зусиль у духовній боротьбі з пристрастями та гріхами: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Духовна боротьба християнина починається прилюдним відреченням від диявола і з’єднанням із Христом у святому таїнстві Хрещення, а утвердження християнина в його духовному зростанні здійснюється через участь у таїнствах Покаяння та Євхаристії.

480   Священик звершує Чин Вінчання накладанням вінців на нареченого та наречену, благословляючи їх і тричі промовляючи: «Господи Боже наш, славою й честю вінчай їх». Вінці символізують, що людина – чоловік і жінка – сотворена «мало що нижчою від ангелів, володарем над творінням» (пор. Пс. 8, 6-7; Євр 2,7) і покликана Богом бути співтворцем із Ним, приймаючи від Нього потомство. Вінці також символізують перемогу чоловіка і жінки, що підкорили тілесну пристрасть подружній любові, та вінець мучеництва як свідчення вірності Христовій любові аж до смерті.

483 Любов не переривається смертю одного з подругів. Любов сильніша за смерть. Церква заохочує вдівця або вдовицю зберігати вірність покійному подругові як єдиному, а на свідчення вічності їхньої любові відмовлятися від другого подружжя. Якщо ж удівцеві чи вдовиці надто важко бути без подружнього співжиття, Церква може дати благословення на друге вінчання. Коли одружуються вдовець з удовицею, Церква благословить їхнє подружжя окремим Чином удруге вінчаних з деякими молитвами покаянного характеру. Священик молиться: «Господи, очисти беззаконня рабів Твоїх, бо, не можучи знести жаги і щоденних тягот пристрасті, сходяться у спільноту другого подружжя, як Ти узаконив через апостола Павла^[1]».

 

^[1] Требник, Чин удруге вінчаних, молитва друга.

568 Богослужіння Тріодей літургійно провадять християнина від усвідомлення власної гріховності до духовного переображення. Великому постові передують чотири підготовчі неділі: Неділя митаря і фарисея, Неділя блудного сина, М’ясопусна та Сиропусна неділі. Готуючи вірних до посту, Церква в Неділю митаря і фарисея закликає наслідувати смиренність митаря й уникати гордині фарисея. У Неділю блудного сина Церква наголошує на необхідності покаяння як повернення з «чужини» гріха до Отчого дому. У М’ясопусну неділю, коли читається Євангеліє про Божий суд (див. Мт. 25, 31-46), Церква окреслює мету майбутнього посту – пізнати свої гріхи, висповідати їх та чинити діла милосердя. У Сиропусну неділю, або Неділю прощення, Церква закликає зробити перший крок у покаянні – взаємопрощення. Під час посту християни стримуються в їжі, однак це не самоціль, а засіб, щоб очиститися від пристрастей: «Якщо від їжі постити, а від пристрастей не очиститись, то даремний піст, бо не послужить до виправлення, а через нещирість душа уподібниться до злих демонів, котрі ніколи не їдять^[1]».

 

^[1] Постова тріодь, Сиропусний тиждень, середа, утреня, стихира на стиховні.

569 Правдивий піст полягає у «відкиненні всякого зла, стримуванні язика, відмові від гніву, похоті, обмовляння, неправди й кривоприсяги^[1]». Значення посту для християнина розкриває стихира з Вечірні в Сиропусну неділю: «Почнімо радісно час посту! Віддавши себе духовному подвигові, очистьмо душу, обмиймо тіло і стримуймося в їжі, і від усяких пристрастей, насолоджуючись духовними чеснотами. Зростаючи в них любов’ю, сподобимося всі побачити всечесну страсть Христа Бога і, радіючи духом, святу Пасху^[2]». Богослужіння постового часу поступово розкривають суть правдивого посту: засіявши «насіння покаяння» у своєму серці (І неділя посту), виростимо «зрілий колос чеснот» (ІІ неділя посту), щоб, споживши плід животворящого Дерева, «яке знову вводить до раю» (Хрестопоклонна неділя), сягнути «духовною драбиною (ліствицею)» (IV неділя, преподобного Йоана Ліствичника) висоти духовного очищення і покаяння (V неділя, преподобної Марії Єгипетської).

 

^[1] Постова тріодь, Перший тиждень посту, вівторок, вечірня, стихира на стиховні.

^[2] Постова тріодь, Перший тиждень посту, понеділок, вечірня, стихира на «Го-споди, взиваю я».

665   Духовна література, до якої належать Житія Святих, твори Отців Церкви та аскетичні твори, сприяє становленню й розвитку особистості в благодаті Святого Духа. Читаючи духовну літературу (наприклад, Києво-Печерський Патерик чи «Сповідь» святого Августина), можна пізнати досвід покаяння і навернення. У процесі духовного зростання людина простуватиме непростим шляхом аскези – подолання гріховних звичок і спокус, боротьби з пристрастями. Цей шлях людини описували духовні подвижники (наприклад, преподобний Йоан Ліствичник у «Ліствиці духовній»).

755   Аскеза (з грецької «вправа») – це постійна боротьба християнина зі своїми вадами, пристрастями та гріховними схильностями. Аскетичні зусилля мають лікувальний характер, оскільки допомагають людині співдіяти з Божою благодаттю, яка очищає від гріха та зціляє від ран, яких завдає гріх. Для очищення потрібно зректися не тільки того, що призводить до гріха, а й усього, що до нього спонукає. До такої аскези закликає кожного християнина апостол Павло: «Вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі. Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям, і не видавайте членів ваших гріхові за знаряддя неправедності, але віддайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші, як зброю праведності» (Рм. 6, 11-13).

759 Потреба в їжі та питті природна для людини; їжа необхідна для підтримання життя. Проте пристрасть до їжі спотворює природну потребу людини й призводить до гріха обжерливості, коли їжа стає самоціллю. Є різні вияви цього гріха. Перший із них – це надмірність у їжі та питті. Святі Отці навчали, що їжа, спожита понад міру, шкодить душі. Другий вияв обжерливості – це пошук у їжі та напоях насамперед насолоди. Нестриманість у їжі та питті призводить до непогамованості також у всьому іншому, оскільки перенасиченням тіла людина намагається втамувати голод і спрагу душі. Святий Йоан Касіан зауважує, що «ми ніколи не зможемо опанувати потягу до земних страв, якщо наша душа… не віднайде більшої радості від споглядання Бога^[1]».

 

^[1] Йоан Касіан, Правила, 5, 14.

761   Статевий потяг є природним для людини. Суть гріха розпусти полягає в нестримному та невпорядкованому пошуку тілесної насолоди, коли людина керується самолюбством і бажанням догодити собі, часто – ціною своєї гідності та гідності іншої особи. Розпуста призводить до інших гріхів: дошлюбних та позашлюбних статевих зносин, статевого рабства й зведення людини до товару. Ця пристрасть є небезпечною не тільки для тіла, а й для душі, бо поневолює людину та руйнує здатність любити. Тому духовні Отці наголошують на потребі постійної боротьби з цією пристрастю.

764 Грошолюбством називається пристрасть до грошей і матеріальних благ. Святі Отці навчали, що любов до багатства не притаманна людині від природи, а виникає як викривлене прагнення людини до вічного життя^[1]. Пристрасть до збагачення, яка опановує особу, робить її рабом грошей; збагачення стає самоціллю і веде до інших гріхів. Така пристрасть породжує оману самодостатності людини в її покладанні лише на матеріальні блага. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Не багатство зло, а любов до накопичення і грошей. Щось одне – грошолюб, а щось інше – заможний. Грошолюб – не заможний; він у всьому має нужду і тому не може бути заможним. Грошолюб є сторо-жем свого майна, а не його власником; рабом, а не володарем^[2]». Преподобний Йоан Ліствичник вважає, що грошолюбство й жадібність є ідоло-поклонством, оскільки в такому засліпленні людина покладає всю надію лише на земні блага^[3].

 

^[1] Пор. Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 2, 5.

^[2] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї. 2,5.

^[3] Див. Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 16.

766 Святі Отці, згідно з навчанням апостола Павла, розрізняли спасенний смуток людини за свої гріхи і смуток як пристрасть: «Бо смуток задля Бога чинить спасенне каяття, якого жалувати не треба; а смуток цього світу – смерть спричинює» (2 Кр. 7, 10). Смуток як пристрасть виявляється двояко. Найчастіше викликає його якась інша пристрасть, коли ми бажаємо чогось, але не можемо задовольнити цього свого бажання. Це породжує пригніченість, що веде до відчаю та навіть самогубства. А буває, що цей гріх походить від надмірної турботи за своє майбутнє, намагання людини панувати над своїм життям, покладаючись лише на себе, а не на Бога. Святий Василій Великий навчає, що смуток є ознакою слабкодухих, оскільки вони втрачають душевну рівновагу та завдають собі душевних терзань і можуть остаточно втратити надію на Бога^[1].

 

^[1] Пор. Василій Великий, Гомілія про вдячність, 5-6.

767   Дух-Утішитель є джерелом чесноти християнської радості, яка визволяє від пристрасті смутку. Він дарує людині радість досвіду близькості Бога. Апостол Павло закликає: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся! Хай ваша доброзичливість буде всім людям відома. Господь близько! Ні про що не журіться, але в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою» (Флп. 4, 4-6).

768 Гнів як пристрасть – це не лише почуття злоби. Це стан особи, яка агресивно захищає своє існування без надії на Бога зі шкодою для ближнього. Святі Отці виділяють три види гніву: 1) гнів, який палає всередині. Це стан душі, коли людина втрачає внутрішній спокій, її опановують почуття злоби, образи та роздратування; 2) гнів, що виявляється у словах і вчинках, у грубому, позбавленому лагідності й любові слові. Найпоширенішими виявами такого гніву є спалахи люті, навмисне приниження ближнього, нанесення йому образи, лихослів’я. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Якщо ти завдаєш образи, тоді ти є переможений, але не людиною, а – що набагато ганебніше – низькою пристрастю, бо тобою заволодів гнів; коли ж ти змовчиш, то ти переміг^[1]»; 3) гнів, який горить тривалий час, або злопам’ятність. Такий гнів особливо руйнівний для особи, оскільки вона тоді свідомо відмовляється простити образу або кривду, горить жадобою помсти.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 1, 22, 3.

769 Гнів є дуже небезпечною пристрастю, бо породжує насильство, вбивства, розбрат, війни. У «Пастирі» Єрми гнів названо ангелом зла, який панує над людиною: «Коли гнів чи злість опановує тебе, то знай, що він [ангел злоби] є в тобі^[1]».

 

^[1] Єрм, Пастир. Заповіді, 6, 2.

773 Чеснота бадьорості духа або тверезіння дає людині можливість відновляти свої духовні сили й надалі вести духовну боротьбу з допомогою Божої благодаті. «Тому, підперезавши стан вашого ума, тверезі, надійтеся повнотою на благодать, що вам буде принесена в об’явленні Ісуса Христа» (1 Пт. 1, 13). Святий Ісаак Сирієць навчає: «Якщо будемо дотримуватися закону тверезіння та розсудливості у віданні, плодом чого є життя, то боротьба з нападами пристрастей зовсім не завдасть шкоди уму^[1]».

 

^[1] Ісаак Сирієць, Слово 38, 18.

774   Марнославство – це пристрасть до земної, людської слави та всіляких почестей. Корінь марнославства – в залежності людини від думки про неї інших людей. Виявами марнославства є нетерпимість до критики, небажання визнати свої помилки, постійне бажання похвали від інших людей. Марнославство виявляється як у вихвалянні своїми матеріальними здобутками, розумовими здібностями чи талантами, так і в хизуванні своїми духовними досягненнями.

777 Гордість – найнебезпечніша пристрасть і матір усіх гріхів. Саме через гордість сатана відпав від Бога, і саме гордість зруйнувала багаторічні зусилля не одного подвижника. Гордість є ідолопоклонницьким самообожненням людини: особа вивищує себе понад інших людей і ставить себе на місце Бога. Горда людина закрита на Божу благодать: «Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать» (1 Пт. 5, 5). Святий Августин навчає, що гордість є джерелом усякого зла, і для того, аби побороти всі інші гріхи, треба позбутися їхньої першопричини – гордості: «Чому існує так багато зла? Бо існує гордість. Вилікуй гордість – і не стане жодної злоби. Саме для того, щоб була усунута причина всіх бід, тобто гордість, понизив Себе та став покірним сам Син Божий^[1]».

 

^[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана, 25, 16.

786 З давніх часів християни постили, наслідуючи сорокаденний піст Христа, під час якого Він боровся проти спокус диявола та переміг їх. Піст як спосіб духовної боротьби розвинуло чернецтво, бачачи в ньому засіб осягнення чистоти серця. Піст охоплює всю людину: тіло – через стриманість у їжі та питті, душу – через стриманість від пристрастей. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Ти не їси м’яса? Не споживай нескромностей своїми очима. Нехай постить і слух; а піст слуху в тому, щоб не приймати лихослів’я та наклепів. Нехай і язик постить від сквернослів’я і лайки… Яка користь, коли ми стримуємося від споживання птиці й риби, а братів угризаємо та пожираємо^[1]?».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 3, 4-5.

790 Подібне відбувається й у нашому житті. Якщо ми приймаємо лихі думки, то грішимо. Початком кожного гріха є прийняття лихої думки з бажанням втілити її в життя. Доки людина не приймає лихої думки, доти ця думка не є гріхом, а лише спокусою. Святий Йоан Дамаскин розрізняє п’ять стадій процесу проникнення лихих думок у серце: навіювання, розмова, боротьба, згода, пристрасть^[1].

 

^[1] Див. Йоан Дамаскин, Про чесноти і вади.

795   П’ята стадія – пристрасть. Це стан поневолення людини внаслідок гріховного вчинку. Пристрасна людина відчуває постійний потяг до зла. Він може досягти такої сили, що людина втрачає силу до спротиву, стає узалежненою від зла і рабом пристрасті.

796 Суттю християнської аскези є боротьба з лихими думками та пристрастями й набуття чеснот. Дія пристрастей настільки руйнівна, що їх часто порівнюють з нищівною хворобою. «Коли хтось є спонукуваний гріхом і ведений злом, він стає подібним до міста, позбавленого оборонних мурів. Його грабує кожен, хто хоче, без найменшого спротиву, спустошує та віддає на поталу вогню. Подібно й ти, коли стаєш поблажливим до себе й не чуваєш над собою, то впускаєш у себе злих духів, які перевертають і грабують твій розум, захоплюють у полон твої думки та скеровують їх до цього світу^[1]». Тому особливо наполегливо християнин повинен намагатися подолати пристрасті, звільнитися від них.

 

^[1] Псевдо-Макарій, Духовні проповіді, 15,47-51.

797 Свобода від пристрастей (грецькою апатея) є передумовою християнської досконалості. Боротьба з пристрастями охоплює три моменти: усвідомлення, спротив і викоренення. Усвідомити пристрасть здатен людський розум, просвічений благодаттю; спротив пристрасті може виявити людська воля, яка перебуває у співдії з Божою благодаттю; викоренення пристрасті є вінцем духовної боротьби і знаком зціляючої дії благодаті. Свободу від пристрастей, апатею, зміцнюють аскетичні вправи, але її єдиним джерелом є любов до Бога, яка долає усі пристрасті та об’єднує всі сили людини під владою Святого Духа^[1].

 

^[1] Пор. Максим Ісповідник, Сотиці про любов, ІІІ, 50.

798 Свобода від пристрастей не означає відсутності в людини спокусливих думок, адже навіювання таких думок не завжди залежить від неї. Проте коли людина осягнула стану апатеї, вона не приймає лихих думок, які ведуть до пристрасті^[1].

 

^[1] Пор. Ісаак Сирієць, Слово 1, 9.

816   Молитва покаяння – це не лише вияв жалю за провини, а й прибігання особи, що кається, до свого Творця: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 42, 2). Покаяння людини проходить трьома етапами: 1) навернення – відвернення від гріха та повернення до життя в Богові; 2) очищення – уздоровлення від пристрастей та очищення від наслідків гріха; 3) єднання з Богом у спогляданні. Кожній з цих частин властиві відповідні за формою, змістом і глибиною покаянні молитви.

851 Обожествлення стало можливим завдяки воплоченню Сина Божого. Святий Атанасій Великий навчає: «Син Божий став людиною, щоб людина стала богом^[1]». Святий Іриней Ліонський навчає: «Він [Ісус Христос] став Сином Людським для того, щоб людина стала сином Божим^[2]». Він також наголошує: «Слово Боже, Господь наш Ісус Христос, через Свою безмірну любов, стало тим, чим є ми, щоб нас зробити тим, чим є Воно^[3]». Мученик Іполит Римський наголошує на динаміці обожествлення: «Ти, що живеш на землі і маєш знання про Царство Небесне, що будеш співбесідником Бога та співнаслідником Христа, не смієш більше перебувати в рабстві пожадань, пристрастей і недуг. Бо ти став богом. Усі страждання, які ти терпиш, будучи людиною, Бог посилає тобі, тому що ти людина; коли ж слідуватимеш за Богом, Він дасть тобі ті блага, що по природі Йому належать, оскільки ти став обожествленим, родившись до безсмертя^[4]».

 

^[1] Пор. Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.

^[2] Іриней Ліонський, Проти єресей ІІІ, 10, 2.

^[3] Іриней Ліонський, Проти єресей, V (вступ).

^[4] Іполит Римський, Осудження всіх єресей, 10, 34.

852 Для Святих Отців головним шляхом до обожествлення є духовне подвижництво. Першим етапом духовного подвижництва є очищення від пристрастей і пристрасних помислів силою та благодаттю Святого Духа^[1]. Другим – просвічення особи через ділання ума та споглядання. Третім – досягнення обожествлення^[2].

 

^[1] Пор. Макарій Великий, Гомілія 17, 21.

^[2] Пор. Макарій Великий, Гомілія 7.