230 Через смерть на хресті Христос сходить до аду – «місця» померлих. Церква у сходженні Христа до аду оспівує силу воскресіння: «Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кр. 15, 55). Ікона зішестя Христа до аду зображає Його у світлих ризах нового творіння. Світлоносний Христос «розганяє» пітьму смерті, розсіює морок аду й «знаходить» Адама і Єву. Разом з Адамом Христос виводить із «тіні смертної» тих, «що очікували» Його, – праведників Старого Завіту.
239 У славному Пришесті (грецькою – парусія) Христа Суд над «живими і мертвими» стане благословенням для праведників. На Суді бо відкриється і стане явним усе таємне і приховане: «Нічого бо нема схованого, що б не відкрилось, і скритого, що б не виявилось» (Лк. 12, 2-3).
249 Суд Божий розпочався з воплочення Христа (див. Йо. 1, 9-13), а завершиться Його славним зновупришестям (див. Мт. 25, 31). Однак «про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, – лише один Отець» (Мт. 24, 36). Цей суд буде страшним для всіх, що чинять беззаконня (пор. Мт. 7, 23), а для праведників – благословенним (див. Мт. 25, 34).
289 Церква є місцем зростання людини у святості, дарованій благодаттю Святого Духа. Святий Дух веде людей дорогою святості, даруючи у святих Таїнствах Церкви благодать покаяння та обожествлення. Святий Дух відкриває людині ту істину, що «Церква, яка обіймає у своєму лоні також і грішників, є святою і водночас потребує очищення[1]». Входячи до Церкви крізь «двері покаяння», люди вступають у «райські двері» Божого освячення і благословення. У Святій Церкві звершується найбільше чудо – переображення грішника в праведника. Через зростання членів Церкви у святості Господь переображує все творіння, визволяючи його з-під панування стихій «цього світу» і скеровуючи до повноти «нової землі» (пор. Од. 21, 1).
[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 8.
320 Очолює лик святих Пресвята Богородиця – «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Разом із Нею Церква почитає Христових апостолів, євангелистів і проповідників – благовісників Євангелія. Церква почитає старозавітних праведників, патріархів і пророків, а також світ невидимий – ангелів і архангелів, тому що освячуюча дія Святого Духа охоплює всю історію спасіння.
326 Церква, щедро зрошена кров’ю многих мучеників, у наш час пожинає благодатні плоди святості своїх дітей. Адже мученики й ісповідники – це ті, які заради слави грядучого віку пожертвували всім у віці теперішньому. Їхній внесок у майбутнє Церкви неоціненний, бо це внесок усього життя – «аж до смерті хресної»: «Як кадило запашне, хай будуть перед престолом Всевишнього моління древніх праведників українського краю та муки всіх наших ісповідників святого Євангелія; їхніми бо жертвами відроджується і могутніє Христова Церква в нашому народі[1]».
[1] Квітна тріодь, Неділя всіх святих українського народу, Вечірня, стихира на литії.
463 Ще в Старому Завіті людина, вражена недугою, пізнавала свою обмеженість і відчувала, що хвороба пов’язана з гріхом. Водночас хвороба і страждання праведника могли бути нагодою виявити надію на Бога й вірність Йому (пор. Йов, Товит). У недузі людина зверталася до Бога й саме в Нього благала зцілення, визнаючи перед Господом свої гріхи (див. Пс. 6; 38; 102). У Новому Завіті Ісус Своїми страстями та животворящою смертю надає нашим стражданням нового значення: у поєднанні зі стражданнями Ісуса вони стають засобом очищення і шляхом спасіння для нас та для інших людей.
469 Чин закінчується покладанням книги Святого Євангелія на голову недужого на знак того, що Сам Христос Господь кладе Свою святу десницю на його голову на зцілення й прощення гріхів. Після звершення таїнства Єлеопомазання недужий причащається Святих Дарів – «ліку безсмертя[1]». Присутні під час звершення святого таїнства Єлеопомазання моляться за недужого, сповняючи апостольські настанови: «Моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревна молитва праведника має велику силу» (Як. 5, 16).
[1] Ігнатій Антіохійський, Послання до Ефесян, 20, 2.
553 У Шостому часі Церква споминає страждання Христа на хресті. Псалми цього часу, що описують страждання праведника, який уповає на Господа, пророчо вказують на спасительні страсті Ісуса Христа. Приклад Спасителя показує, що спасіння пов’язане із зусиллями, а можливо й стражданнями. Вони для кожного стають щоденними «хрестами», від яких треба не втікати, а сміливо приймати їх і нести аж до хвилі власного переходу до вічності. Тому на великопосному Шостому Часі благаємо Господа: «Ти, Христе Боже, що в шостий день і годину на хресті прибив зухвалий гріх Адама в раю, розірви рукописання й наших гріхів і спаси нас[1]». Великопосний Шостий Час особливий тим, що включає щоденні читання з Пророцтва Ісаї та аскетичного «путівника» – «Ліствиці» преподобного Йоана Ліствичника.
[1] Часослов, Час VI, Великопосний тропар.
615 Повагу до тіла кожної померлої людини Церква виявляє під час похорону. Особливою ж повагою вона оточує тіла прославлених праведників. Коли праведник у земному житті зростає у святості, то Божа благодать, яку він приймає, переображує та освячує не тільки його душу, а й тіло. Тіло, що підкорюється душі й разом із душею змагається за святість, також втішається прославою після смерті. Мощі – це тіло усопшого (померлого) християнина, якого Церква зачислила до лику святих. Під час загального Воскресіння та у вічності людина – з душею і тілом – братиме участь у спілкуванні з Богом.
617 Слово «мощі» для означення тілесних чи нетлінних останків праведника походить від слов’янського мощ – міць, потуга. Воно виражає чудесну силу Божого життя в немочі людської смерті. Святе Письмо згадує чудо Божої сили, якою через мощі пророка Божого Єлисея ожив померлий (див. 2 Цар. 13, 21). Християни почитали мощі святих уже від перших століть, коли на гробах мучеників звершували Святу Євхаристію, яка об’єднувала у Христі живих і померлих. Ці місця разом із захороненими в них мощами вважалися святими, ціннішими від золота й самоцвітів. «Хто дав би мені діткнутися до тіла Павла, припасти до його труни й побачити прах його тіла. Я бажав би бачити прах тих уст, при помочі яких Христос висказав великі й невимовні тайни, бачити прах його рук, що були в кайданах, бачити й прах його очей, що були осліпли і прозріли для спасення вселенної, бачити прах тих ніг, що обійшли світ і не втомилися[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Антологія різних гомілій. Гомілія 30: Слово про похвали святому апостолові Павлові.
620 У наш час після прославлення численних новомучеників УГКЦ мощі декого з них були перенесені з місць поховання до місць почитання. Паломництва до цих місць, численні зцілення, які прочани отримують завдяки молитвам до праведників чи торканню до їхніх мощей, є ще одним підтвердженням перемоги Бога крізь час і простір над стражданнями, хворобами та смертю. Ці чуда діються завдяки благодаті Святого Духа, через заступництво праведників і віру самих паломників.
831 Апостол Павло навчає, що Євангеліє – це сила Божа, яка подається людині через віру; сила, якою живе праведник (пор. Рм. 1, 16-17). Цю силу Божу апостол Павло називає «чеснотою», вказуючи на внутрішні можливості людини, оновленої у Христі, її здатність до добра (див. Флп. 4, 8-9). Завдяки чесноті людина стає здатною жити й діяти у Христі.
838 Апостол Павло навчає, що християнин є праведником, який живе з віри (пор. Рм. 1, 17). Життя з віри спонукає християнина славити Господнє Ім’я. Святий Дух, Який діє в християнах, кличе з їхнього нутра: «Авва, Отче» (Гл. 4, 6), тобто навчає правильно славити Отця у Христі. Християнин, навчений чеснотою віри про святість і велич Божого імені, здатний виконувати другу Божу заповідь: «Не взивай намарне імені Господа, Бога твого[1]» (див. Вих. 20, 7; Втор. 5, 11). Він не чинитиме богохульства, кривоприсяги, остерігатиметься прокльонів, зневажання святощів тощо.
[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.