227   У літургійній традиції Церква в різних образах стихир Страстей молитовно оспівує спасенні страждання Сина Божого. Давши зв’язати Себе у Гетсиманському саду, Христос «розв’язує» гріховні узи праотця Адама. Христос приймає засуд смерті, щоб дарувати прощення гріхів. Тростиною – «скіпетром ганьби» – Христос «записує» людей у Книгу Життя. Своїм обнаженням на Голготі Христос «зриває» з людського гріха покрови лицемірства. Дозволивши прибити Себе до хреста, Господь спиняє прагнення Адама до забороненого плоду. На хрест прибивається «рукописання гріхів» людини, а спис сотника розриває її «боргові зобов’язання». Хресне дерево із «знаряддя смерті» стає «деревом життя». Піднесене на хресті тіло Христове стає світильником, що його «запалив» Бог, аби знайти загублену драхму – грішника. Розіп’яті на хресті руки Христа стають «обіймами» Бога й благословенням для людей. Місце розп’яття стає раєм, бо поставлене хресне дерево випустило «пагін життя» – Христа. Він «заснув» на хресті і був пробитий списом, а з пробитого боку потекли кров і вода. Адже кров’ю Він викупив народи, а водою очистив; Тілом від Свого Тіла Він годує рід людський, що помирає від голоду гріховного.

314   Почитання Богородиці має в київській традиції глибоке коріння. Ще князь Ярослав Мудрий віддав Русь-Україну під покров Пресвятої Богородиці. На її честь будували численні храми, писали ікони. Найвідоміші з ікон княжого періоду є ікони візантійської традиції Вишгородська (нині Володимирська) і Белзька (нині Ченстоховська). На цій традиції розвинулося і самобутнє українське іконописання. На українських іконах риси обличчя Богородиці добрі та м’які, погляд – теплий і сердечний.

419 Обряд Хрещення розпочинається з Чину оглашення – приготування людини до Хрещення. У вступній молитві з покладанням руки священика на оглашенного Церква бере його під свою опіку, щоб він «сподобився прибігнути до святого імені Божого і під покровом крил Його схоронитися^[1]». Відтак молитвами та екзорцизмами, або заборонами, Церква огороджує оглашенного від впливу сатани. Оглашенний тоді прилюдно, особисто або через хресних батьків, відрікається сатани та його діл і з’єднується з Христом-Спасителем. На знак з’єднання з Христом він під час проголошення Символу віри переходить від притвору (символу світу) до середини храму (символу Христової Церкви).

 

^[1] Требник, Чин оглашення перед Хрещенням, Молитва над оглашенним.

685   Перебування християнина в Божій присутності викликає в ньому захоплення й подив, які він виражає короткими молитвами-вигуками, або «виголосами». Такими виголосами є закінчення всіх молитов, коли славимо Бога – «Отця, і Сина, і Святого Духа». Уже саме згадування трьох Осіб Пресвятої Тройці, супроводжуване знаком святого хреста, є прикладом короткої молитви. Так само знак хреста вже є короткою молитвою. Короткими молитвами є звернення до кожної Божої Особи поіменно, наприклад: «Господи», «Боже», «Отче», «Сину Божий», «Ісусе Христе», «Душе істини». Виголошуючи короткі молитви імен Божих, ми виявляємо і радість, і тривогу та віддаємо себе під покров Божий. Прикликання Божого імені ніколи не буває марним, однак слід остерігатися, щоб «не вживати імені Господнього намарне», тобто з неповагою, для жарту чи, що гірше, для блюзнірства.