251 Людська нерозкаяність аж до смерті тягне за собою трагічну реальність пекла. Пекельний «вогонь» – це нездатність нерозкаяної людини прийняти Божу любов. «Слово Боже є світло, що просвічує уми вірних, але водночас і судний вогонь, що спалює тих, які… перебувають у нічній пітьмі цього життя^[1]». Пекло є не так покаранням Божим, як добровільно вибраним станом людини. У цьому стані «душа, коли опиниться […] поза гармонією, в якій її створив Бог […], буде відчувати розлад із собою в усіх своїх розумних порухах, буде каратися внаслідок цього розладу й відчуватиме відплату за свою непостійність і невпорядкованість^[2]».

 

^[1] Максим Ісповідник, Питання до Талассія, 39, 3.

^[2] Оріген, Про начала 10,5.

497 На хіротонії єпископа висвячуваний у присутності не менше трьох єпископів-святителів складає ісповідь віри, викладаючи докладно вчення Церкви про Пресвяту Тройцю, Воплочення і Святі Таїнства, оскільки єпископ є вчитель віри й благовісник свого стада. Устами святителя Церква просить Христа, щоб той, хто приймає архиєрейську благодать, став «наслідувачем істинного Пастиря, що поклав життя Своє за овець Своїх; щоб був провідником незрячих, світлом для тих, хто в темряві, покаранням немудрих і вчителем для дітей, світильником серед світу; щоб довірені йому душі він провадив до звершеності^[1]». Симеон Солунський пояснює, що через рукоположення єпископ як глава довіреної йому місцевої Церкви «приймає за наречену ту, яка є нареченою Христовою», тобто Церкву, «бо Він нас навчив, що пасти й піклуватися про неї є доказом любові до Нього^[2]». Під час єпископського рукоположення тісний зв’язок новопоставленого пастиря з паствою виражається кількаразовим проголошенням назви Церкви, до якої він поставлений. Присутність не менше ніж трьох святителів, тобто єпископів з інших єпархій, свідчить про зв’язок між місцевими Церквами і виявляє єдність Церкви.

 

^[1] Архиєратикон, Чин архиєрейського рукоположення, Молитва після Мирної єктенії.

^[2] Симеон Солунський, Про святі рукоположення, 196.

962 У Нагірній проповіді Ісус Христос протиставляє логіці помсти нову логіку прощення та навчає нас зрозуміти справедливість в есхатологічній перспективі Царства Божого. Нова логіка, яку нам пропонує Господь, будує нову християнську етику, згідно з якою захист суспільства відбувається не шляхом застосування смертної кари, а через інші види покарання. Церква, усвідомлюючи таїнство людини й захищаючи цінність і гідність життя, виступає за незастосування смертної кари^[1].

 

^[1] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 2267.