740   Моральне добро чи гріховність людських вчинків оцінюємо на основі змісту дії (що конкретно особа хоче вчинити), мети (для чого особа хоче вчинити свою дію) і наміру (який конкретизує вибір людини та скеровує її особисту волю до поставленої мети). Важливими є теж обставини, в яких людина здійснює свої вчинки, оскільки вони можуть впливати на більшу чи меншу особисту відповідальність за вчинене.

742   Намір – це скерування особистої волі до визначеної мети. Він розкриває внутрішню причину вчинку, виявляє, чому людина чинить те діло. Намір завжди є внутрішнім виміром вчинку особи, однак він не завжди виявляється назовні. Намір може лежати в основі не лише однієї дії, – він може скеровувати до обраної мети низку людських вчинків. Мета вчинку – це відповідь на питання, для чого особа щось чинить; це очікуваний результат, якого вона прагне досягнути своїм вчинком. Наприклад, людина прагне дати милостиню (намір), для цього жертвує якусь суму (зміст), щоб допомогти ближньому (мета).

743   Якщо хоча б один із критеріїв моральної оцінки людських вчинків – зміст, мета чи намір дії – суперечить остаточній меті християнського життя, то такий вчинок треба вважати гріховним. Помилково оцінювати моральність людських дій, беручи до уваги лише наміри, що їх започатковують, або мету, яку людина намагається осягнути. Вчинки, які суперечать Божим заповідям, є гріховними та руйнівними для особи, що їх скоює, через сам зміст таких учинків (убивство, перелюб і т. ін.), незалежно від наміру, мети чи обставин. Обставини дії (середовище, суспільний тиск, примус) впливають на моральну цінність вчинку, але не визначають її.

748   Серце є тим святилищем людини, де вона стоїть перед Божим обличчям. У Святому Письмі читаємо про «помисли серця», де серце становить саму суть людини, є «місцем», де людина бере на себе відповідальність, відкривається чи замикається перед Божою дією. Серце є також осідком волі. Воно приймає рішення (див. 1 Кр. 4, 5; 2 Кр. 7, 9; 8, 16); з нього виходять добрі та злі наміри (див. Мт. 15, 19; Рм. 10, 1; Іс. 57, 17), любов до Бога і ближнього (див. Мт. 22, 37; Мр. 12, 30-33; Лк. 10, 27).

752 У серці починаються і народжуються думки та рішення людини, виникають наміри й прагнення, воно є джерелом волі та бажань. Християнин покликаний плекати «ниву» свого серця, пильнувати, щоб у нього не потрапило «вороже насіння^[1]».

 

^[1] Пор. Притча про кукіль (Мт. 13, 24-30).

908 Евтаназія (грецькою блага [або добра] смерть) – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром спричиняє смерть людини задля уникнення всіляких страждань^[1]. Евтаназію застосовують не лише до важкохворих осіб, а й до новонароджених дітей з вродженими вадами розвитку. Крім евтаназії «на індивідуальне замовлення», існує також «соціальна евтаназія», коли рішення про смерть людини виходить уже не від окремої особи, а від суспільства, коли керуються недоцільністю подальшого лікування людей, чи надмірною витратою коштів, за які можна було б вилікувати багатьох інших.

 

^[1] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Evangelium vitae [«Євангеліє життя»], (25 березня 1995), 65.