68 Діти уже змалечку входять у духовне життя, збудоване на молитві, слуханні Слова Божого і прийнятті Святого Причастя. Доростаючи до зрілого віку, діти з допомогою батьків зростають у благодаті таїнства Хрещення, вчаться перемагати зло і творити добро. Отримана від батьків спадщина віри є для дітей запорукою вічного життя. Для дозрівання дитини у вірі велике значення має побожне життя хресних батьків і членів родини. Християнські родинні звичаї прищеплюють дітям християнський погляд на народження і смерть людини, створення сім’ї та сімейні взаємини, розвивають почуття приналежності до церковної спільноти і свого народу.
131 Для освячення людини Бог дарував заповідь. Виконання райської заповіді «не споживати з дерева пізнання добра і зла» дозволяло б людині споживати з «дерева життя», тобто «увінчувало б її безсмертям[1]», переобразило б її «в одного Духа з Господом[2]», у «людину духовну, яка піддала своє тіло під владу Духа[3]».
[1] Теофіл Антіохійський, До Автолика, II, 24, 27.
[2] Оріген, Гомілії на Євангеліє від Луки, 35.
[3] Оріген, Гомілії на Євангеліє від Луки, 11.
135 Господь покликав людину до святості у свободі й відповідальності: «Якщо тільки побажаєш – заповіді збережеш, і дотримати вірність – у твоїй добрій волі» (Сир. 15, 15). Бог оселив людину в раю, дав їй свободу та заповідь для її осягнення, символом якої є заборона споживати з «дерева пізнання добра і зла»: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут. 2, 16-17). Цю заповідь святий Григорій Богослов тлумачить так: «Не для занапащення людини Бог посадив його [дерево пізнання добра і зла] на початку і не через заздрість заборонив їй наближатися до нього […], а через благість, якщо слушно цю заборону розуміти. Адже це дерево було, на мою думку, спогляданням, яке без жодної шкоди могли осягнути лише ті, чия духовність досягла достатньої досконалості[1]».
[1] Григорій Богослов, Слово 45 на Пасху, 8.
137 Найглибший вимір людської свободи полягає в тому, щоб добровільно обрати Бога й бути з Ним – це є добро; у тій же своїй свободі людина може й відкинути спілкування з Богом – це є зло. Бути вільним – це «здатність до вільного самовизначення[1]». Зло не належить до творіння, воно з’являється, якщо людина відмовляється від вибору добра, тобто зловживає своєю свободою. Як Божий дар, свобода утвер-джується з кожним вільним вибором добра та обмежується узалежненням людини від зла[2] внаслідок її відмови від добра.
[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.
[2] Пор. Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 5.
138 Людина відповідальна за свій вільний вибір: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш» (Бут. 2, 16-17). Ця Божа заповідь не обмежує свободи людини й не втручається у її вибір. Бог дарує заповідь для утвердження людини в добрі. Порушуючи заповідь, людина відкидає Бога й тим самим уводить у світ гріх, а з ним і смерть (див. Рм. 5, 12). Споживаючи плід із «дерева пізнання добра і зла», людина втрачає доступ до «дерева життя», губить свій зв’язок із Богом: «Спілкування з Богом є життя і світло, а відокремлення від Бога – смерть[1]».
[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 27, 2.
139 Коли Адам і Єва порушили заповідь, то розірвали свій зв’язок із Богом. Їхній вибір став причиною смерті, а «дерево пізнання добра і зла» – її знаряддям. Таким знаряддям смерті був і хрест, приготований на Голготі для Божого Сина Ісуса Христа. Він, однак, приймаючи смерть на хресті, перетворює знаряддя смерті – хрест – на «дерево життя»: «Хрест, бувши напоєний кров’ю і водою із нетлінного Христового ребра, розцвів життям для нас[1]» і став «хрестом животворящим».
[1] Пор. Октоїх, глас 6, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4; пор. також, Октоїх, глас 2, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 9.
141 Бог усе створив «добрим» (пор. Бут. 1, 31). За свідченням Святого Письма, зло з’являється пізніше – через відкинення добра. Зло не виникає як нова дійсність, «не існує злa за природою, і ніхто не є злим від природи, оскільки Бог не є творцем зла[1]». Зло є обмеженням і спотворенням уже існуючого: «Зло має своє існування в небутті[2]». Гріх позбавляє людину життя – Бога. Зло виникає з гріха особи: «Звідки ж приходить зло? Поспитайте в самих себе! Хіба воно не є очевидним наслідком вашої сваволі та вашого вибору? Безперечно так, і ніхто не може твердити протилежного[3]». Внаслідок гріхопадіння у світ входить зло, яке Бог допускає задля покаяння і навернення людини: «Звідси походять недуги в містах і країнах, посухи, неврожай, винищення міст, землетруси, повені, розгроми військ[4]…».
[1] Діадох Фотікійський, Сто глав про духовну досконалість, 3.
[2] Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.
[3] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 59, 2.
[4] Василій Великий, Гомілія про те, що Бог не є творцем зла, 5.
142 Зло як відкинення Бога стосується і невидимого ангельського світу: «Бог не пощадив ангелів, які були згрішили, а кинув у пекло й передав їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд» (2 Пт. 2, 4). Ангелів, які протиставилися Богові, називаємо «дияволом», «бісами» або «злими духами», «впалими ангелами». «Диявол […] душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зі свого говорить, бо він брехун і батько лжі» (Йо. 8, 44).
146 Хитрість змія полягала в перекрученні слів Божої заповіді: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3, 1; пор. Бут. 2, 16-17). Підступне питання спокусника втягає Єву в діалог із ним, породжуючи в ній сумнів у правдомовності Бога. Лукавий використовує цей сумнів Єви для обману: «Ні, напевно не помрете! […] Ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (Бут. 3, 4-5). Обман лукавого полягає у твердженні, що Бог Своєю заповіддю обманює людину, ущемляє її свободу і що саме через споживання з дерева пізнання добра і зла людина стане як Бог.
147 Змієвий обман стає для Єви спокусою: «Дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати» (Бут. 3, 6). Єва піддається спокусі: «І взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут. 3, 6). Так прародичі порушують Божу заповідь, а через це гріх і зло входять у світ: «Через одного чоловіка ввійшов у світ гріх» (Рм. 5, 12). Із «споживанням забороненого плоду» ілюзія самообожествлення розвіюється, а замість очікуваного «добра» зроджується зло і порожнеча: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі» (Бут. 3, 7). Гріх прародичів спричиняє розрив людини з Богом, Джерелом життя, і людина стає смертною. «Як тіло тоді помирає, коли душа позбавляє його своєї сили, так і душа тоді умертвляється, коли Дух Святий позбавляє її Своєї сили[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 18, 3.
150 Унаслідок гріха ослабла воля людини обирати добро й зросла схильність до зла. Людина потрапила у внутрішнє роздвоєння, коли «закон гріха» протиставляється в ній «законові Божому»: тоді вона, як навчає святий апостол Павло, робить зло, котре ненавидить, і не чинить добра, яке любить (див. Рм. 7, 21). «Замість Єви тілесної постала в мені Єва мисленна – це плотські пристрасні помисли, які солодять мою думку, проте завжди є гірким напоєм[1]».
[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрея Критського, пісня 1.
160 Бог проголошує Адамові та Єві Свою обітницю спасіння одразу після їхнього гріхопадіння. Оскільки людина була зведена спокусником через довіру до нього, Бог покладає ворожнечу, боротьбу між ними, щоб запобігти цілковитій залежності людини від зла: «Покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством» (Бут. 3, 15). У цій боротьбі Бог обіцяє людині остаточну перемогу: «Воно [потомство жінки] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15). У змаганні між добром і злом остаточно переможе добро, уособлене в потомстві жінки. Запорука цієї перемоги випливає не з людських зусиль, а з Божого Слова, даного в Обітниці. Цю першу благовість про спасіння людини Церква називає «Протоєвангелієм».
246 У воскресінні мертвих «померлі вчують Сина Божого голос, а вчувши – оживуть […]. Вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд» (Йо. 5, 25.29). «Мертві з гробів воскреснуть, всі будуть зрівняні і таємниці всіх стануть явними перед Тобою[1]». Воскресіння померлих – це «відновлення в стан блаженний і божественний, вільний від будь-якої печалі[2]».
[1] Постова тріодь, Неділя м’ясопусна, утреня, стихира на хвалитних.
[2] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 35.
452 У своїй духовній боротьбі християнин не покинутий напризволяще, а співдіє з Христом – силою Святого Духа – під материнською опікою Церкви. Покликаний поступово зростати «до повноти зрілості Христа» (пор. Еф. 4, 13), християнин – через людську неміч – часто помиляється, зневірюється в Божій любові або й свідомо та добровільно співдіє зі силами зла. Проте Бог не відвертається від людини, що згрішила, а у Своїй любові й милосерді дарує їй можливість покаятися, тобто повернутися до життя, яке випливає з Хрещення: «То згадай, звідки ти впав, і покайся, і перші діла роби» (Од. 2, 5).
453 Покаяння людини містить у собі пізнання й визнання своїх провин і відмову від гріха: «Хто пізнає свої гріхи й оскаржує себе в них, той уже співдіє з Богом. Бог засуджує твої гріхи: якщо ти те саме робиш, то поєднуєшся з Богом [...]. Коли зненавидиш зло, яке ти зробив, тоді починаються твої добрі діла, бо ти засуджуєш свої злі діла. Визнання злих вчинків – початок добрих вчинків. Тоді ти чиниш правду й ідеш до світла[1]».
[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана, 12, 13.
460 У святому таїнстві Покаяння Бог дарує християнинові зростання в благодаті Хрещення й чеснотах. Що ближче християнин стає до Бога, то виразніше бачить власні немочі й гріховність і тому відчуває потребу частіше приступати до Сповіді. На думку духовних отців, якщо людина рідко сповідається, то втрачає здатність розрізняти добро і зло, що негативно відбивається на всьому її житті.
569 Правдивий піст полягає у «відкиненні всякого зла, стримуванні язика, відмові від гніву, похоті, обмовляння, неправди й кривоприсяги[1]». Значення посту для християнина розкриває стихира з Вечірні в Сиропусну неділю: «Почнімо радісно час посту! Віддавши себе духовному подвигові, очистьмо душу, обмиймо тіло і стримуймося в їжі, і від усяких пристрастей, насолоджуючись духовними чеснотами. Зростаючи в них любов’ю, сподобимося всі побачити всечесну страсть Христа Бога і, радіючи духом, святу Пасху[2]». Богослужіння постового часу поступово розкривають суть правдивого посту: засіявши «насіння покаяння» у своєму серці (І неділя посту), виростимо «зрілий колос чеснот» (ІІ неділя посту), щоб, споживши плід животворящого Дерева, «яке знову вводить до раю» (Хрестопоклонна неділя), сягнути «духовною драбиною (ліствицею)» (IV неділя, преподобного Йоана Ліствичника) висоти духовного очищення і покаяння (V неділя, преподобної Марії Єгипетської).
[1] Постова тріодь, Перший тиждень посту, вівторок, вечірня, стихира на стиховні.
[2] Постова тріодь, Перший тиждень посту, понеділок, вечірня, стихира на «Го-споди, взиваю я».
642 У храмі є також хоругви (фани) з вишитими або намальованими на них іконами. Хоругви – це християнські знамена (прапори), і вони нагадують нам, що знаком святого хреста на хоругвах свого війська цісар Константин переміг супротивників. Тому й нині хоругви вживають для походів (процесій) і під час богослужінь на знак сповідування нашого Господа та Його перемоги над злом. Позаду престолу знаходяться рипіди – металеві віяльця із зображенням серафимів – на знак невидимої присутності ангельських сил біля престолу Господнього.
680 Словами молитви «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», ми, прощаючи нашим винуватцям, приймаємо прощення від Бога Отця для нас. Отець, який прощає нам наші гріхи, бажає, щоб і ми чинили так само: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15; див. Мр. 11, 25-26). Провина – це не лише гріх скоєння зла, а й борг нездійснення добра – Божих дарів, змарнованих або не використаних на Божу славу і служіння ближнім.
682 У словах «визволи нас від лукавого» ми, усвідомлюючи нашу неміч, просимо Отця, щоб, за підступом лукавого, ми не відпали від Нього – нашого найвищого Добра[1]. Просячи в Бога захисту від лукавого, який використовує схильність нашої волі до зла, а розуму – до помилки, ми сповідуємо віру в нашу перемогу над злом, бо там, «де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рм. 5, 20). На Божественній Літургії священнослужитель закінчує молитву «Отче наш» виголосом-славослів’ям Триєдиному Богові, Якому належить царство, і сила, і слава, нині, і повсякчас, і на віки віків. Нашим «Амінь», що означає «нехай так буде», ми приймаємо «те, чого ця молитва нас навчила[2]».
[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).
[2] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 18.
714 Бог споглядає з любов’ю на кожного з нас, бажає нашого спасіння та в Дусі Святому об’являє нам істинне добро. На початку свого духовного життя ми не вповні розуміємо, що саме для нас є добрим, але завдяки дії Святого Духа можемо навчитися дивитись на себе і світ Божими очима та розрізняти добро і зло.
722 Коментуючи ці слова апостола Павла, святий Йоан Золотоустий закликає: «Отож, якщо хочемо бути щасливими, уникаймо зла і практикуймо чесноти, оскільки немає іншого шляху для того, щоб здобути радість, навіть якщо сядемо на трон самого царя. Ось чому Павло попереджав: “Плодом Духа є любов, радість, мир” (пор. Гл. 5, 22). Отож, ревно зберігаючи в собі цей плід, вже тут зможемо бути щасливими й одного дня станемо достойними отримати майбутнє Царство[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 1, 4.
734 Святі Отці навчають, що внаслідок гріха прародичів ми втратили повноту свободи, тобто стали схильними обирати зло. Через це людина опинилася в рабстві гріха, з якого її може визволити лише Спаситель. Христос – Дорога, Істина і Життя (пор. Йо. 14, 6) – відкрив дорогу до Отця у Святому Дусі й указав людині шлях істинного визволення та зростання в божественній свободі.
750 Одним із діяльних виявів серця є совість. Термін «совість» походить від старослов’янського «со-відати» (співзнати). Йдеться не так про якесь індивідуальне знання чи якусь суб’єктивну правду, як про співзнання з Божими Особами та співдію з Ними. Святе Письмо мовить про здатність людського серця розпізнавати добро і зло. Цар Соломон молився за мудрість серця, за те, щоб могти розрізняти між добром і злом (див. 1 Цар. 3, 9). У Євангелії Христос вказує на те, що серце може бути джерелом як морального добра, так і морального зла (див. Лк. 6, 45; Мт. 12, 35).
751 Згідно зі святоотцівською традицією, совість (сумління) є найважливішим чинником буття людини. Як навчає авва Доротей, «коли Бог сотворив людину, то Він посіяв у ній щось божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і тепло. Цей помисел, який просвічує розум і показує йому, що добре і що зле, називається совістю, а вона є природним законом […]. Вона є чимось божественним, ніколи не гине і завжди нагадує нам про корисне[1]». Святий Климент Олександрійський навчає, що «совість є чудовим внутрішнім відчуттям, яке дає можливість точно обрати добро або уникнути зла; на ньому ґрунтується правильне життя[2]». Святий Йоан Золотоустий проголошує: «Бог дав нашій душі чуйного і недрімаючого суддю, тобто сумління. Нема між людьми жодного такого чуйного судді, як наше сумління[3]».
[1] Авва Доротей, Поучення і послання, Повчання 3: Про совість, 1-2.
[2] Климент Олександрійський, Стромати, 1, 1.
[3] Йоан Золотоустий, Гомілії про Лазаря, 4, 4.
764 Грошолюбством називається пристрасть до грошей і матеріальних благ. Святі Отці навчали, що любов до багатства не притаманна людині від природи, а виникає як викривлене прагнення людини до вічного життя[1]. Пристрасть до збагачення, яка опановує особу, робить її рабом грошей; збагачення стає самоціллю і веде до інших гріхів. Така пристрасть породжує оману самодостатності людини в її покладанні лише на матеріальні блага. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Не багатство зло, а любов до накопичення і грошей. Щось одне – грошолюб, а щось інше – заможний. Грошолюб – не заможний; він у всьому має нужду і тому не може бути заможним. Грошолюб є сторо-жем свого майна, а не його власником; рабом, а не володарем[2]». Преподобний Йоан Ліствичник вважає, що грошолюбство й жадібність є ідоло-поклонством, оскільки в такому засліпленні людина покладає всю надію лише на земні блага[3].
[1] Пор. Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 2, 5.
[2] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї. 2,5.
[3] Див. Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 16.
769 Гнів є дуже небезпечною пристрастю, бо породжує насильство, вбивства, розбрат, війни. У «Пастирі» Єрми гнів названо ангелом зла, який панує над людиною: «Коли гнів чи злість опановує тебе, то знай, що він [ангел злоби] є в тобі[1]».
[1] Єрм, Пастир. Заповіді, 6, 2.
777 Гордість – найнебезпечніша пристрасть і матір усіх гріхів. Саме через гордість сатана відпав від Бога, і саме гордість зруйнувала багаторічні зусилля не одного подвижника. Гордість є ідолопоклонницьким самообожненням людини: особа вивищує себе понад інших людей і ставить себе на місце Бога. Горда людина закрита на Божу благодать: «Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать» (1 Пт. 5, 5). Святий Августин навчає, що гордість є джерелом усякого зла, і для того, аби побороти всі інші гріхи, треба позбутися їхньої першопричини – гордості: «Чому існує так багато зла? Бо існує гордість. Вилікуй гордість – і не стане жодної злоби. Саме для того, щоб була усунута причина всіх бід, тобто гордість, понизив Себе та став покірним сам Син Божий[1]».
[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана, 25, 16.
791 З навіювання починається дія спокуси. Навіювання може мати вигляд різних образів, фантазій, спогадів, приходити через матеріальні речі та обставини, зображаючи зло привабливим. Такі думки супроводжують людину протягом усього життя. Подібний досвід мав Христос під час спокушування у пустелі. Якщо навіювання не відкинути, проникнення лихої думки в серце людини триватиме далі.
795 П’ята стадія – пристрасть. Це стан поневолення людини внаслідок гріховного вчинку. Пристрасна людина відчуває постійний потяг до зла. Він може досягти такої сили, що людина втрачає силу до спротиву, стає узалежненою від зла і рабом пристрасті.
796 Суттю християнської аскези є боротьба з лихими думками та пристрастями й набуття чеснот. Дія пристрастей настільки руйнівна, що їх часто порівнюють з нищівною хворобою. «Коли хтось є спонукуваний гріхом і ведений злом, він стає подібним до міста, позбавленого оборонних мурів. Його грабує кожен, хто хоче, без найменшого спротиву, спустошує та віддає на поталу вогню. Подібно й ти, коли стаєш поблажливим до себе й не чуваєш над собою, то впускаєш у себе злих духів, які перевертають і грабують твій розум, захоплюють у полон твої думки та скеровують їх до цього світу[1]». Тому особливо наполегливо християнин повинен намагатися подолати пристрасті, звільнитися від них.
[1] Псевдо-Макарій, Духовні проповіді, 15,47-51.
876 Сучасні біомедичні технології штучного запліднення залучають сторонніх осіб до зачаття дитини та її виношування (донорів статевих клітин, лікарів, «сурогатних матерів»). Втручання сторонніх осіб у таїнство зачаття нового життя вже саме по собі є моральним злом. Сурогатне материнство, коли жінка виношує і народжує для замовників зачату в пробірці дитину, стає справжньою зневагою до дару материнства: жінка торгує своїм материнством, а народжена дитина зводиться до предмета купівлі-продажу. Сурогатне материнство, зачаття дитини з метою її продажу після народження та інші подібні дії є тяжким гріхом проти гідності початку людського життя. Такі вчинки зневажають Бога та гідність дитини як особи, створеної на образ і подобу Божу.
882 Святий Василій Великий навчає: «Жінка, яка свідомо вбиває плід, підлягає такій самій карі, як за вбивство. Не нам з’ясовувати, чи плід уже був сформований, чи ще був аморфний. Бо тоді справедливості вимагає не тільки істота, яка мала народитися, а й та, що спричинила їй зло, бо, як це часто буває, жінки вмирають від таких процедур. Додане до вбивства плоду, це вже друге вбивство, принаймні щодо тих, хто наважується на такий крок[1]».
[1] Василій Великий, Лист 188, Канон ІІ.
887 Контрацепція часто є ознакою вже існуючої кризи сімейних стосунків і руйнує єдність християнського подружжя. Здебільшого рішення вживати протизаплідні засоби пов’язане зі страхом перед вагітністю і відмовою від плідності. Якщо догляд за дитиною тяжіє лише на одному з подругів, то спротив заплідненню є зазвичай своєрідним «протестом» проти такої самотності в подружжі. Контрацептивні вчинки є моральним злом, бо перекреслюють подружнє покликання до батьківства та материнства.
891 Митрополит Андрей так викриває особливе зло контрацепції: «Подібними до убивства дітей, хоч і цілком іншого роду гріхами, є вчинки, якими батьки обмежують число потомства. Ті випадки не є очевидно гріхами вбивства, але трудно не уважати їх тяжкою кривдою, …тому що хоча й не відібрано життя, але до життя не допущено! Народ, у якого жінки не хочуть піддатися [...] обов’язкам материнства, у якому мужчини шукають сексуального вдоволення без огляду на обов’язки і тягарі родинного життя, без огляду на ціль подружжя, – той нарід засуджений на загладу[1]».
[1] Митрополит Андрей, Не убий (21.11.1942 р. Б.).
906 Безкорисливе дарування частини власного тіла (органів або тканин) для добра іншої особи, яка має в цьому гостру потребу, є виявом християнської любові до ближнього. Натомість торгівля людськими органами неприпустима і є моральним злом: «Практика, коли людські органи стають предметом комерції або одиницею обміну та продажу, є морально неприйнятною, бо «опредмечене» використання тіла є насильством над гідністю особи[1]».
[1] Іван Павло ІІ, Звернення до учасників XVIII міжнародного конгресу Товариства трансплантологів, (29 серпня 2000).
944 Христос сказав про Себе: «Я – путь, істина і життя» (Йо. 14, 6). Християнин, який живе у Христі, є служителем Істини. Християнська правдомовність має глибокий релігійний характер: звіщати Істину – Христа. До правдомовності зобов’язує восьма Божа заповідь: «Не свідчи ложно на ближнього твого[1]» (пор. Вих. 20, 16). Християнин відповідальний за свої слова: «За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього» (Мт. 12, 36). Кожне слово належить трактувати з особливою пошаною, а тому слід уникати пустослів’я, багатослів’я, лихослів’я і брехні. Усі ці зловживання словом є гріхом, але стають ще більшим злом, коли завдають шкоди ближньому.
[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.
955 Держава реалізує свої функції, використовуючи механізм політичної влади. Влада потрібна, щоб координувати зусилля громадян для досягнення спільного добра. Одним із основних обов’язків держави є обмежувати різні вияви зла правовими засобами. У цьому аспекті політична влада є моральною силою суспільства. Державна влада, верховним носієм якої є народ, повинна сприяти розвиткові громадянського суспільства, демократичних інституцій, забезпечувати свободи та права громадян.