290 Церква виявляє, що вона є соборна (грецькою – католицька), коли збирає навколо євхаристійної Трапези спільноту вірних. Зібрана спільнота Церкви творить Євхаристію, а Євхаристія творить Церкву в сопричасті вірних із Христом і між собою: «Чим стають ті, що причащаються? Одним Тілом Христовим. Як хліб постає з багатьох зерен і стає одним, так і ми єднаємося один з одним і з Христом^[1]». Очолює євхаристійне зібрання єпископ – «намісник Христа^[2]». Він є «предстоятелем», оскільки «стоїть перед» Богом, очолює літургійне зібрання і водночас є «образом Бога» для спільноти^[3]. Його «першість» у спільноті, зібраній на Євхаристійну аґапе – «трапезу любові», є «першістю в любові». Позаяк єпископ очолює Євхаристію, звершувану в конкретній місцевій спільноті, він очолює місцеву Церкву (єпархію): «Нехай ніхто без волі єпископа нічого не чинить з того, що стосується Церкви^[4]». Єпископ є главою єпархії, як Христос є Главою Церкви. Титул єпископа вказує на місто єпископського престолу, яке є місцем звершення ним Євхаристії.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 24, 2.

^[2] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 27.

^[3] Пор. Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 2 – 9, 1.

^[4] Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 1.

300 Апостольськість Церкви виявляється також у її місіонерському служінні «всім народам», щоб із них творити один народ Божий. Для цього Церква євангелізує культури народів, втілюючи в них Христову Благовість і переображуючи Духом Святим, прищеплює їм свідомість соборності. Плодом апостольства Церкви стало те, що «в різних місцевостях через апостолів та їхніх наслідників постали Церкви, що зрослися з часом в багато органічно об’єднаних спільнот, які, зберігаючи єдність віри та єдиний божественний устрій Вселенської Церкви, втішаються окремим правопорядком, власним літургійним звичаєм та богословською і духовною спадщиною. Між ними деякі, зокрема древні патріарші Церкви, немов матері віри, зродили інших, немов доньок^[1]». Єпархії, очолені єпископами, об’єднувалися в митрополії, а ті – в патріархати. Вселенська (Католицька) Церква зростатиме й надалі до повноти Христа «по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).

 

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 23.

492   Повнота пастирського служіння передана єпископам, які є спадкоємцями повноти апостольського служіння, тобто повноти благодаті священства. У своїй єпархії єпископ є першим відповідальним за навчання Божого Слова, провід Божого народу та його освячення. Особливістю священнодіяння єпископа є рукоположення єпископів, пресвітерів і дияконів, освячення мира та антимінсів. Пресвітери, поставлені єпископом на чолі парафіяльних спільнот, священнодіють, навчають і провадять довірену їм паству. Вони звершують таїнства Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, Покаяння, Єлеопомазання та Вінчання, а також благословення й освячення на потребу вірних. Диякони поставлені єпископом на літургійне служіння при єпископові та пресвітерові, а також на інші служіння в справах навчання і допомоги в потребах Божого народу, зокрема убогих та недужих.

497 На хіротонії єпископа висвячуваний у присутності не менше трьох єпископів-святителів складає ісповідь віри, викладаючи докладно вчення Церкви про Пресвяту Тройцю, Воплочення і Святі Таїнства, оскільки єпископ є вчитель віри й благовісник свого стада. Устами святителя Церква просить Христа, щоб той, хто приймає архиєрейську благодать, став «наслідувачем істинного Пастиря, що поклав життя Своє за овець Своїх; щоб був провідником незрячих, світлом для тих, хто в темряві, покаранням немудрих і вчителем для дітей, світильником серед світу; щоб довірені йому душі він провадив до звершеності^[1]». Симеон Солунський пояснює, що через рукоположення єпископ як глава довіреної йому місцевої Церкви «приймає за наречену ту, яка є нареченою Христовою», тобто Церкву, «бо Він нас навчив, що пасти й піклуватися про неї є доказом любові до Нього^[2]». Під час єпископського рукоположення тісний зв’язок новопоставленого пастиря з паствою виражається кількаразовим проголошенням назви Церкви, до якої він поставлений. Присутність не менше ніж трьох святителів, тобто єпископів з інших єпархій, свідчить про зв’язок між місцевими Церквами і виявляє єдність Церкви.

 

^[1] Архиєратикон, Чин архиєрейського рукоположення, Молитва після Мирної єктенії.

^[2] Симеон Солунський, Про святі рукоположення, 196.

697 Велика благодать молитовного іспиту совісті – це самопізнання. Ми стаємо чуйними до того, що робимо, говоримо та думаємо, зауважуємо в собі те, чого без цієї молитви ніколи не пізнали б. Водночас ми усвідомлюємо власні недоліки без самовиправдання, з надією на Боже милосердя. Святий Василій Великий навчає: «Коли день скінчиться, то треба подякувати за те, що було дано нам чи що ми виконали за цей день. І треба висповідатися у прогріхах, чи вільних, чи мимовільних, чи навіть таємних; були вони на словах чи на ділі, чи в самому тільки серці, – за все треба в молитві просити Божого милосердя. Надзвичайно корисно замислюватися над минулими прогріхами, щоб остерігатися їх у майбутньому^[1]».

 

^[1] Василій Великий, Обширні правила, 37, 4.