24 Бог відкрив Адамові та Єві, а через них усім людям, їхнє покликання продовжити діло сотворення: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Коли ж прародичі через своє гріхопадіння відпали від Бога, то Бог не покидає людину і обіцяє дати їй Спасителя: «Воно [потомство жінки – Ісус Христос] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15).
132 Образ Божий – основа не лише особової неповторності людини, а й людської спільноти: «Сказав Бог: Сотворімо людину на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26-27). Спільнота Осіб Пресвятої Тройці є первообразом людської спільноти. Святий Григорій Ніський трактує, яким саме чином перша людська спільнота є іконою Триособового Бога: «Адам, який не має сотвореної причини свого буття, і є ненароджений, на відміну від інших людей, є образом безпричинного Бога Отця, Вседержителя та Причини всього; народжений син Адама – образ родженого Сина і Слова Божого; а Єва, яка вийшла від Адама (але не народжена від нього), знаменує ісходящу Особу Святого Духа[1]».
[1] Григорій Ніський, Про образ і подобу Божу.
133 Образ Пресвятої Тройці у людській спільноті – це природна єдність людської спільноти, що існує в сопричасті любові Адама і Єви. Доповнюючи одне одного фізично, психологічно і духовно, Адам і Єва є різними й водночас рівними особами.
134 Святе Письмо описує рівність і відмінність між чоловіком і жінкою, які творять первинну спільноту, у чудовому образі творення Єви з «ребра Адама» (пор. Бут. 2, 21). Адам визнає Єву «своєю»: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла. Вона зватиметься жінкою» (Бут. 2, 23). Адам сприймає Єву як рівну йому особу та водночас як подругу життя (пор. Бут. 2, 24).
139 Коли Адам і Єва порушили заповідь, то розірвали свій зв’язок із Богом. Їхній вибір став причиною смерті, а «дерево пізнання добра і зла» – її знаряддям. Таким знаряддям смерті був і хрест, приготований на Голготі для Божого Сина Ісуса Христа. Він, однак, приймаючи смерть на хресті, перетворює знаряддя смерті – хрест – на «дерево життя»: «Хрест, бувши напоєний кров’ю і водою із нетлінного Христового ребра, розцвів життям для нас[1]» і став «хрестом животворящим».
[1] Пор. Октоїх, глас 6, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4; пор. також, Октоїх, глас 2, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 9.
146 Хитрість змія полягала в перекрученні слів Божої заповіді: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3, 1; пор. Бут. 2, 16-17). Підступне питання спокусника втягає Єву в діалог із ним, породжуючи в ній сумнів у правдомовності Бога. Лукавий використовує цей сумнів Єви для обману: «Ні, напевно не помрете! […] Ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (Бут. 3, 4-5). Обман лукавого полягає у твердженні, що Бог Своєю заповіддю обманює людину, ущемляє її свободу і що саме через споживання з дерева пізнання добра і зла людина стане як Бог.
147 Змієвий обман стає для Єви спокусою: «Дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати» (Бут. 3, 6). Єва піддається спокусі: «І взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут. 3, 6). Так прародичі порушують Божу заповідь, а через це гріх і зло входять у світ: «Через одного чоловіка ввійшов у світ гріх» (Рм. 5, 12). Із «споживанням забороненого плоду» ілюзія самообожествлення розвіюється, а замість очікуваного «добра» зроджується зло і порожнеча: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі» (Бут. 3, 7). Гріх прародичів спричиняє розрив людини з Богом, Джерелом життя, і людина стає смертною. «Як тіло тоді помирає, коли душа позбавляє його своєї сили, так і душа тоді умертвляється, коли Дух Святий позбавляє її Своєї сили[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 18, 3.
150 Унаслідок гріха ослабла воля людини обирати добро й зросла схильність до зла. Людина потрапила у внутрішнє роздвоєння, коли «закон гріха» протиставляється в ній «законові Божому»: тоді вона, як навчає святий апостол Павло, робить зло, котре ненавидить, і не чинить добра, яке любить (див. Рм. 7, 21). «Замість Єви тілесної постала в мені Єва мисленна – це плотські пристрасні помисли, які солодять мою думку, проте завжди є гірким напоєм[1]».
[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрея Критського, пісня 1.
153 Питанням: «Адаме, де ти?» (пор. Бут. 3, 9) – Господь Бог через голос совісті спонукує людину до покаяння. Однак Адам не кається, а виправдовується, намагаючись уникнути особистої відповідальності: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут. 3, 12). Подібно виправдовується і Єва: «Змій обманув мене, і я їла» (Бут. 3, 13).
160 Бог проголошує Адамові та Єві Свою обітницю спасіння одразу після їхнього гріхопадіння. Оскільки людина була зведена спокусником через довіру до нього, Бог покладає ворожнечу, боротьбу між ними, щоб запобігти цілковитій залежності людини від зла: «Покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством» (Бут. 3, 15). У цій боротьбі Бог обіцяє людині остаточну перемогу: «Воно [потомство жінки] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15). У змаганні між добром і злом остаточно переможе добро, уособлене в потомстві жінки. Запорука цієї перемоги випливає не з людських зусиль, а з Божого Слова, даного в Обітниці. Цю першу благовість про спасіння людини Церква називає «Протоєвангелієм».
185 Церковне Передання, зіставляючи Марію з Євою, висвітлює згоду Діви Марії на тлі «незгоди» праматері Єви: «Єва – мати всього живого, Марія (нова Єва) – Мати Джерела життя; Єва втратила життя (смертю померла), Марія прийняла і подарувала Життя, яке у воскресінні перемогло смерть; Єва послухала змія і втратила рай для людства, Марія послухала Бога й повернула рай у Христі; Адам був перед Євою, Марія – нова Єва – була перед новим Адамом – Христом[1]». «Коли Марія заспівала пісню про Того, Кого народила, її голос почула Єва, котра в муках родила дітей. Сповнена радості, закликала до Адама: “Яка новина залунала в моїх вухах! Діва народила Спасителя – Відкуплення прокляття; самі її слова поклали край моєму стражданню, а її Дитя вже поранило того, хто зранив мене. Її з давен-давна прорік син Амоса і корінь Єссея, що видав для мене галузку, – з неї споживу плід, щоб більше не вмерти, – вона благодатна[2]!”».
[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 4.
[2] Роман Солодкоспівець, Гимн другий на Різдво, 3.
230 Через смерть на хресті Христос сходить до аду – «місця» померлих. Церква у сходженні Христа до аду оспівує силу воскресіння: «Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кр. 15, 55). Ікона зішестя Христа до аду зображає Його у світлих ризах нового творіння. Світлоносний Христос «розганяє» пітьму смерті, розсіює морок аду й «знаходить» Адама і Єву. Разом з Адамом Христос виводить із «тіні смертної» тих, «що очікували» Його, – праведників Старого Завіту.
274 Бог відкриває свій задум про Церкву, як повноту творіння, в описі життя Адама і Єви в раю в єдності з Богом і в гармонії з творінням. Святі Отці описують зв’язок Христа з Церквою в образі сотворення Богом Єви з ребра Адама: «Як Єва постає з ребра Адама, так і ми [Церква] – з ребра Христового[1]». Взаємини між Адамом і Євою є прообразом взаємин між Христом і Церквою: Христос «полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чого подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-28).
[1] Йоан Золотоустий, Похвала Максимові, 3.
350 Проскомидія звершується на приготованих для Літургії хлібинах – просфорах (із грецької принесене). Із просфори священик вирізає агнця і кладе його на дискос. Вирізання агнця супроводжується словами з пророцтва Ісаї про заколення ягняти (див. Іс. 53, 7). Христос є пасхальним Агнцем, що бере на себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29). На агнці, вирізаному з просфори, витиснено слова «ІС ХС НІКА» (з грецької Ісус Христос перемагає), що є прообразом повноти «будучого віку», про яку писав святий Павло: «Якже все Йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться Тому, що Йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (1 Кр. 15, 28). Вливання до чаші вина і води символізує те, як із пробитого списом боку Христа «потекла кров і вода» (пор. Йо. 19, 34). Святий Йоан Золотоустий повчає: «Ця кров і вода є символами хрещення і таїнств (євхаристійних дарів). З цих двох народжена Церква […]. З боку Христового Бог створив Церкву, як з боку Адамового створив Єву[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Хрещальні катехизи. Слово третє: до неофітів, 17.
505 Благословення є дією Самого Бога на добро та спасіння людини. Бог благословить Адама і Єву, щоб вони росли й множилися (пор. Бут. 1, 28); після потопу благословить Ноя (пор. Бут. 9, 1). Бог благословляє Авраама, щоб він став благословенням для всіх племен землі (пор. Бут. 12, 2-3). Це Боже благословення здійснюється в Ісусі Христі (пор. Гл. 3, 14-16). Церква через літургійний жест благословення передає це Христове благословення всьому світові. Коли священик благословляє рукою, то складає пальці так, що вони зображають букви ІС і ХС, тобто – Ісус Христос. Це означає, що через священика благословляє Сам Господь, «бо не людина благословить, а Бог благословить її рукою і словами[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Друге послання до корінтян, 2, 8.
756 Створена Богом людина покликана зростати до свободи синів Божих (пор. Рм. 8, 21). Однак вона не завжди була вірною цьому покликанню. Адам і Єва, піддавшись омані, відкинули Божу волю, а тому ослабила їхня здатність вживати дар свободи. Таку відмову в послухові Богові християнська традиція називає гріхом. Согрішивши, людина потрапила в неприродний для неї стан – віддаленість від Бога та відчуження від ближніх.
792 Друга стадія – це «розмова» з навіяною думкою, коли людина обдумує та зважує аргументи «за» і «проти» навіяного. Про небезпеку цієї «розмови» з лукавим ми знаємо з книги Буття: розмова Єви зі змієм стала першим кроком прародичів до гріха. Натомість, Христос під час спокушування в пустелі не входив у розмову зі спокусником, а рішуче відкидав його навіювання словами Святого Письма.