19 Боже Об’явлення здійснюється одночасно через дії і слова, тісно пов’язані між собою, які взаємно освітлюють одні одних[1]. Таким чином проявляється особлива «Божа педагогіка[2]»: Бог відкриває Себе людині поступово, поетапно готуючи її до сприйняття Об’явлення Себе Самого, аж до повноти Об’явлення в Особі й ділі Воплоченого Слова – Ісуса Христа: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким створив віки» (Євр. 1, 1-2). У всій повноті Бог об’являє Себе тільки у своєму воплоченому Слові, яке було споконвіку (пор. Йо. 1, 1), – Ісусі Христі, в якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9).
[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 2.
[2] Катехизм Католицької Церкви, 53.
22 Через світ, як творіння Боже, ми пізнаємо Творця: «Невидиме ж Його [Бога], після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: Його вічна сила і божество» (Рм. 1, 20). Святі Отці Церкви часто порівнювали світ із книгою, через яку відкриваємо її Автора[1]. Пізнаючи Бога в Його творінні, ми водночас набуваємо досвіду перебування в присутності Бога і стаємо здатними прославляти Його «по всіх місцях Його правління!» (Пс. 103, 22).
[1] Пор. Василій Великий, Гомілія одинадцята на Шестиднев, 4; Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 9.
41 Повнотою Божого Об’явлення є Ісус Христос, Богочоловік, у якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9). Подібно як у Христі нерозривно поєднані Божа і людська природи, так у Святому Письмі Боже Слово передається нам людською мовою. Божі слова, висловлені людськими словами, уподібнилися до людської мови так, як колись Слово предвічного Отця, прийнявши тіло людського безсилля, стало подібне до людей[1]. «Слово Боже пронизує все Святе Письмо. Те одне Слово лунає з уст усіх святих священнослужителів; те Слово, яке споконвіку було Богом, не потребує складів, бо Воно не залежить від часу[2]».
[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 13.
[2] Августин Іпонський, Пояснення Псалмів, 103, 4, 1.
71 Таїнство Пресвятої Тройці – Отця, і Сина, і Святого Духа – нескінченно перевищує можливості людського розуміння. «Божество цілком незбагненне, і Сутність, яка понад усім, за єством не така, якою вважає її розум[1]». За словами апостола Павла, глибини таїнства осягає тільки Святий Дух: «Так само й того, що в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кр. 2, 11). Однак той же самий Дух, Дух Істини, сходячи на людей, відкриває внутрішнє Боже життя. Він навчає людей висловлювати істину, наскільки це можливо, мовою віри: «Ми ж прийняли […] Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога; про це ми й говоримо не мовою, якої нас навчила людська мудрість, а якої навчив Дух, – духовні речі духовними словами подаючи» (1 Кр. 2, 12-13). А тоді, навчивши, Святий Дух чуває, щоб віра – «запорука того, чого сподіваємося» – виросла до споглядання «речей невидимих» (пор. Євр. 11, 1), тобто щоб людина побачила невидиме, наче видиме, неясне – лицем до лиця: «Християнин Сходу свідомий, що зв’язок із [божественною] дійсністю можна встановити лише у споглядальному мовчанні, бо на вершині пізнання та досвіду Бога є Його абсолютна непізнанність[2]».
[1] Григорій Ніський, Слово про Божество Сина і Духа і похвала праведному Авраамові.
[2] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»] (2 травня 1995), 16.
78 Божий Син Ісус Христос, у якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9), об’являє Отця: «Все передане Мені Моїм Отцем, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27). Ісус навчає звертатися до Бога «Отче наш» (Мт. 6, 9) та наслідувати Його досконалість: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 48). В Ісусі Христі невидимий Бог стає видимим для людини: «Я і Отець – одно» (Йо. 10, 30); «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9).
81 Отець є Отцем тому, що є Отцем Сина і Джерелом ісходження Святого Духа. Син і Святий Дух – «від Отця, хоч і не після Отця[1]». Родження Слова й ісходження Духа не можна сприймати в категоріях часу: «Отець бо споконвічно родить Сина споконвічного та співпрестольного, а Дух Святий є в Отці співславлений з Сином: одна сила, одна природа, одне Божество[2]». Бог Отець є Началом найтіснішого і нероздільного сопричастя (грецькою – койнонія) у любові Божих Осіб.
[1] Пор. Григорій Богослов, Слово 29. Про богослов’я третє, 3.
[2] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, стихира на «Господи, взиваю я».
88 Новий Завіт надає нового значення титулу «Син Божий», підкреслюючи унікальність відношення Ісуса Христа до Бога Отця. Сам Христос робить розрізнення між власним богосинівством і нашим синівством у Бога: «Іду Я до Отця Мого й Отця вашого» (Йо. 20, 17; пор. Йо. 1, 18). Це Його виключне богосинівство засвідчує Отець в об’явленні під час Переображення: «Це Син мій, Вибранець, слухайте Його!» (Лк. 9, 35). Євангелист Йоан сповідує божество Сина Божого: «Божий Син прийшов і дав нам розум, щоб ми Правдивого пізнали […]. Він – правдивий Бог і життя вічне» (1 Йо. 5, 20).
90 Церква ісповідує Сина «єдиносущним Отцеві», окреслюючи рівність Осіб Пресвятої Тройці і єдність Божої природи, потверджуючи тим Божество Сина Божого: Син не виникнув у часі, як інше творіння. Тому Він не нижчий від Отця, співіснує з Ним вічно, рівний Йому у всьому, окрім того, що родити належить Отцеві[1].
[1] Пор. Кирило Олександрійський, На Євангеліє від Йоана, 16, 13.
95 Новий Завіт надає Святому Духові титули, які підкреслюють Його особовість і божество: «Утішитель» (Йо. 14, 16), «Дух істини» (Йо. 16, 13), «Дух усиновлення» (Рм. 8, 15), «Дух Ісуса Христа» (Флп. 1, 19), «Дух Господній» (2 Кр. 3, 17), «Дух Божий» (Рм. 15, 19) і «Дух слави» (1 Пт. 4, 14). Ці титули показують, що Дух Святий є Господом життя, через що й називаємо Його «Господом животворящим». Анафора Літургії святого Василія Великого називає Святого Духа «животворящою силою», яка є «джерелом освячення» і «початком вічних благ».
183 У воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа[1]». Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос] зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги[2]».
[1] Халкедонський Собор, Орос.
[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.
190 Церква святкує пришестя Сина Божого у світ празником Різдва Христового. Про народження Христа ангел Господній звіщає пастухам: «Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк. 2, 11). Отці Церкви оспівували Різдвяну ніч як день радості та миру: «Сьогодні Багатий збіднів для нашого спасіння... Сьогодні ми сподобились дару, про який не просили... Сьогодні відчинилися небесні брами для наших молитов… Сьогодні Божество вдягнулося в людину, щоб людина прикрасилася Божеством[1]».
[1] Ісаак Сирієць, Гомілія на Різдво.
223 Літургійні тексти Страсного тижня представляють нам розкаяну жінку, яка дорогоцінним миром намастила ноги Спасителя (див. Мт. 26, 6-16; Лк. 7, 36-50). Розкаяна блудниця, «збагнувши божество Христа», дістає прощення від Нього і спонукає нас до покаяння: «Прийми струмки моїх сліз, Ти, що хмарами виносиш воду з моря! Прихились до моїх сердечних зітхань, Ти, що прихилив небеса Твоїм невимовним приниженням; хай поцілую і знову обітру волоссям моєї голови Твої пречисті ноги[1]». Ісуса запросив фарисей, а благословення дістала блудниця: «Будучи хлібом животворящим, Ісусе, їв Ти з Симоном фарисеєм, щоб блудниця придбала безцінну благодать Твою, виливаючи миро[2]».
[1] Квітна тріодь, Велика середа, утреня, стихира на стиховні.
[2] Квітна тріодь, Великий вівторок, Велике повечір’я, канон, пісня 9.
229 Чудами воскресіння дочки Яіра (див. Лк. 8, 41-42.49-56), сина вдови з Наїну (див. Лк. 7, 11-16) та Свого приятеля Лазаря (див. Йо. 11, 1-57) Христос поступово готував апостолів до Свого воскресіння. Христос називає людську смерть сном: «Уступіться, бо дівча не вмерло, а спить» (Мт. 9, 24). Смерть не є кінцем життя, а «успенням», людина – не мертва, а «усопша». Подібно й Церква називає смерть Ісуса: «Плоттю заснувши, як мертвий[1]». Святий Йоан Дамаскин розкриває розуміння смерті Христа: «Хоч Христос і помер як людина, і свята Його душа розлучилась із пречистим тілом, Божество Його залишилось нерозлучним з обома – і з душею, і з тілом[2]». Смерть Христова – животворяща: Христос Сам дозволив смерті утримувати Себе для того, щоб її остаточно перемогти й дарувати нове життя.
[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, екзапостиларій.
[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 27.
432 У Святому Причасті Христос дарує нам Самого Себе, Своє Тіло і Кров, на поживу для зростання в новому житті. На Тайній Вечері Христос віддав Себе за нас, щоб ми могли дарувати своє життя за ближніх, як Він його дарував (пор. Йо. 13, 34). Причащаючись Господнього Тіла і Крові, ми отримуємо завдаток вічного життя: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6, 54). Через Причастя Тіла і Крові Христа ми вже маємо вічне життя, повнота якого явиться у славному зновупришесті Христа. «Тому що Він дарував нам Свій власний образ і Своє власне дихання, а ми їх не зберегли, Він сам бере участь у нашій бідній і немічній природі для того, щоб нас очистити й учинити нетлінними та знову зробити учасниками Його Божества[1]».
[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.
433 Пресвята Євхаристія найповніше виявляє і творить нашу спільність і з Богом, і з людьми. Усі, хто причащається Христа, стають «одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5), тобто єдиною Церквою: «Тому що один [Євхаристійний] хліб, – нас багато становить одне [Христове] тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кр. 10, 17). Це саме сповідуємо в Анафорі Літургії святого Василія Великого, коли просимо: «Нас усіх, що від одного Хліба і Чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого». Святий Йоан Дамаскин навчає: «Причастям це таїнство називається тому, що через нього ми причащаємося Божества Ісуса. А сопричастям воно називається – і дійсно є – тому, що через нього ми входимо в сопричастя з Христом, беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві. Водночас, через це Таїнство входимо в сопричастя і єднаємось одні з одними, бо як ми причащаємось одного хліба, так усі стаємо єдиним Тілом Христовим і єдиною Кров’ю та членами одні одних, будучи співтілесними Христові[1]».
[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.
438 У Христі поєднано дві природи – Божа і людська, тому в Євхаристії «земний хліб по прикликанні над ним Бога не є вже звичайний хліб, а Євхаристія, що складається з двох дійсностей – земної і небесної[1]». Єдність земного і небесного в Євхаристії святий Йоан Дамаскин пояснює на прикладі розжареного вугілля: «Вугіль – не просте дерево, а поєднане з вогнем; так і хліб Причастя – не простий хліб, а поєднаний з Божеством. Бо тіло, поєднане з Божеством, – не одна природа: одна належить тілові, а друга – поєднаному з тілом Божеству. Тому це й те разом – не одна природа, а дві[2]». Христос подає Своє Тіло і Кров у доступний для людини спосіб: «Тому що в людей звичайним є їсти хліб і пити воду й вино, Він поєднав із ними Своє Божество й учинив їх Своїм Тілом і Кров’ю, щоб через те, що звичне й згідне з природою, ми стали тим, що понад природою[3]».
[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 7.
[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.
[3] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.
604 Праворуч від Царських дверей розміщена ікона Христа. Звичайно Христа зображають як Вседержителя – у хітоні та накидці (гіматії); у лівій руці тримає книгу, а правою благословляє. Ліворуч від Царських дверей бачимо ікону Богородиці, зображену в іконографічному типі «Одигітрії» («Тієї, що вказує шлях»): вона однією рукою підтримує Дитя-Христа, іншою виразно вказує на Нього. Замість ікони Богородиці-Одигітрії у деяких іконостасах це місце займає ікона Богородиці-Елеуси (Замилування), на якій Дитя-Христос притулений обличчям до Богоматері. Також використовуються інші Богородичні ікони, наприклад «Богородиця на троні з Дитятком». Разом ці ікони Спаса й Богородиці обабіч Царських дверей виражають увесь задум спасіння: Син Божий став людиною (у Христа пурпурний хітон покритий синім гіматієм), щоб нас, людей, яких представляє Богородиця, зробити учасниками Свого Божества (у Богородиці синій хітон покритий пурпурним плащем – мафорієм).
776 Чеснота смиренномудрості робить людину здатною сприйняти себе як створіння Творця і жити не для себе, а для Бога. Коли людина смиренно приймає себе такою, якою вона є в Божих очах, вона стає справді мудрою. Смиренномудренна людина приймає все те, що Бог їй посилає, і все робить на славу Божу. «Шукайте перше Царство Боже та Його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). Святий Ісаак Сирієць навчає: «Смиренномудрість – це риза божества. У неї зодягнулося воплочене Слово й через неї промовляло до нас у нашому тілі. Кожен, хто зодягнеться в неї [смиренномудрість], уподібниться до Того, хто зійшов зі Своєї висоти[1]».
[1] Ісаак Сирієць, Слово 53, 2.