69     Кожен народ є спільнотою з власною історичною пам’яттю, своєю батьківщиною і працею заради процвітання і вдосконалення. До народів Христос посилає апостолів: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Християнізація народів полягає в поступовому формуванні християнського світогляду та життєвого укладу. Християнська культура народу є засобом передавання віри з покоління в покоління. Вона ж виховує в народі любов до Бога, до Батьківщини, жертовне служіння її благові, чесне ставлення до праці, зміцнює сімейні, родинні та суспільні зв’язки. Виявом взаємопроникання Євангелія і культури народу є помісність Церкви.

654   Помешкання християнської сім’ї є місцем спілкування членів сім’ї в любові з Богом і між собою. Сім’я є спільнотою любові, яку святий апостол Павло часто називає «домашньою церквою» (див. Рм. 16, 5; 1 Кр. 16, 19; Кл. 4, 15). У ній чоловік і жінка, батьки і діти священнодіють, тобто звершують богослужіння в служінні одне одному. З домівки людина виносить головні духовні надбання: знання Бога, пошану до батьків, до батьківського дому, до Церкви і своєї Батьківщини.

968 Дорога до Небесної батьківщини проходить через земну батьківщину. «Християни є корисними для своєї батьківщини більше за інших людей, оскільки вони виховують та скеровують побожність своїх співгромадян до Бога всього творіння та помагають вийти на висоти до божественного й небесного міста тим, які чесно живуть у цих малих містах на землі. І так сповняється слово Господа: “Був ти вірний у малому місті, увійди до міста великого” (пор. Мт. 25, 21^[1])». Батьківщина є для людини рідною землею, яка пов’язує її зі своїм народом та його культурою. Християнська мораль говорить про любов до батьківщини як про чесноту патріотизму. Любов до батьківщини випливає із четвертої Божої заповіді: «Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній ти був на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі» (Вих. 20, 12).

 

^[1] Оріген, Проти Цельса, 7, 74.

969 За словами митрополита Андрея Шептицького, «могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути батьківщина тільки тоді, коли буде не [лише] цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що розвивається з внутрішньої життєвої сили, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей — не тільки матеріальним, але й моральним тілом^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Як будувати рідну хату? (1942 р. Б.), 3-4.

970   Патріотизм – як чеснота любові до батьківщини – несумісний з ненавистю чи приниженням інших націй і рас, що є виявами шовінізму та расизму. Справжній патріотизм є дієвим: він сприяє збереженню та розвиткові національної культури й самосвідомості. Патріот ніколи не поставить націю на місце Бога й не зведе віру лише до одного аспекту національної культури.

978   Через професію людина здійснює своє особисте життєве покликання – відповідно до її талантів, здібностей і фахової підготовки. Кожна професія як служіння Богові та Батьківщині є почесною, і тому суспільство повинно забезпечити кожному громадянинові право на працю та справедливу винагороду.